Главная Обратная связь

Дисциплины:






Процесуальний етап – це сукупність послідовних процесуальних дій, сполучених єдиною проміжною метою на певному відтінку конкретного адміністративного провадження. 1 страница



Ознаки державного управління: державне управління – це нормотворча і розпорядча діяльність органів державної влади виконавчої влади з метою здійснення владно-організуючого впливу на суспільні відносини в економічній, соціально-культурній та політичній сферах, а також діяльність державних виконавчих органів щодо покладених на них завдань, функцій і повноважень.

Принципи деравного управління:

1) принцип відповідальності органів виконавчої влади та їх посадових осіб за доручену справу перед людиною і державою;

2) принцип верховенства права;

3) законності;

4) принцип участі громадян та їх об’єктів в управлінні державними справами;

5) принцип рівноправності громадян в Україні;

6) принцип гласності.

Співвідношення державного управління та державної виконавчої влади:не є тотожними поняттями. Виконавча влада реалізується не тільки у формі державного управління, а і у інших формах. Ознаки управління відсутні, в таких повноваженнях як надання адміністративних послуг, при застосуванні заходів адміністративного примусу. Державне управління здійснюється не лише органами державної виконавчої влади. Державне регулювання як і державне управління можна розглядати у широкому розумінні та вузькому розумінні. Державне регулювання визначають як діяльність державних органів, спрямованої на регулювання сфер діяльності суспільства і держави.

Тема: Адміністративне право України. Предмет, метод та джерела.

  1. Виникнення та розвиток адміністративного права.
  2. Предмет адм.п.
  3. Метод адм.п.
  4. Принципи адм.п.
  5. Система адм.п.
  6. Джерела адм.п.
  7. Місце АП в системі права України.
  8. Наука АП.

 

1.Ще давньогрецький філософ Платон обгрунтовував перевагу поділу праці та її спеціалізації. Арістотель відзначав, що у будь-якому держ.устрої є 3 елементи:

1) законодавчий орган

2) виконавчі органи(магістратури)

3) судові органи

У Середні віки феодальні д-ви Європи перетворюються на абсолютні монархії, внаслідок боротьби буржуазії проти феодалів зароджується „поліцейська” де-ва. Поліція – держ.мистецтво, в широкому розумінні це упрвління загальними міськими справами. Поліц.де-ва – це форма абсолютизму, яка панувала в Європі з другої пол.17ст. до поч.19ст. Характерними рисами поліцейської де-ви були урядова опіка, втручання д-ви в усі сфери життя, відсторонення громадян від участі у держ.управлінні і впорядкування економіки інтересам збільшення держ.скарбниці і наявність розгалуженого бюрократичного апарату. Розв’язанню завдань поліц.де-ви слугувало „поліцейське” право Основоположником поліцейського права вважається франц.вчений Ніколас де Лавар( його праця „Трактат про поліцію”, в якій він визначив предмет поліц.діяльності, окреслив сфери суп.відносин, на які поширюється поліц.діяльність, а це такі сфери як релігія, звичаї, охорона здоров’я, харчування, публічний порядок і спокій, шляхове господарство, виробництво, службовий персонал та поденна робота, значна увага приділялася застосуванню примусу).Центральними поняттями поліцейського права були благочинство та благоустрій, існували різні підходи до визначення цих понять(під по-ттям благочинства розуміли безпеку взагалі і громадськи й порядок і д-вну безпеку і загальний правопорядок у де-ві. У 18 ст. функції поліції набули більш вузького значення і звелися виключно до безпеки, охорони громадського порядку та спокою. Так виникають 2 осн. по-ття поліц.права як поліція безпеки та поліція добробуту. Поліція безп. охороняє громадський порядок, життя та бузпеку громадян, а ді-сть поліції добробуту полягає у складній системі адміністративних заходів, спрямованих на розвиток держ.та приватних господарств, а також фізичного та духовного стану населення. З рзпадом поліц.де-ви поліція починає втрачати своє всеохоплююче значення, однак ключові поняття залишаються, однак нові течії намагаються звузити сферу полійції добробуту, зводячи ді-сть поліції од охорони зовнішньої та внутр.безпеки.У другій пол.19ст. поліц.де0ва перетворюється на буржуазну правову де-ву, цей процес, завдяки ідем великої франц.революції зумовив новий погляд на управління, а саме управління повинно базуватися на основі закону та здійснюватися на базі чіткого визнання пріоритету прав громадян, чіткого визначення їх обов’язків щодо де-ви та її органів. АП в його класичному розумінні виникло тоді, коли франц.революція протиставила всемогутності де-ви права людини і громадянина. АП – це право, яке регламентує ді-сть кожного держ.органу, щодо кожного громадянина, при чому у такий спосіб, який пов’язує однаковою мірою як громадянина, так і державний орган. Характерною рисою нових підходів стало обмеження сваволі адміністрації, шляхом запровадження норм права, які гарантували можливість звернення громадян із законними вимогами до держ.органів. Так АП стає інструментом обмеження вільного розсуду адміністрації та механізмом захисту громадянина перед адміністрацією.



2.Предмет АП.

Предмет будь-якої галузі права - це суспільні відносини.

Предмет АП становлять сусп.відносини, які виникають в сфері ді-сті органів держ.виконавч.влади, внутрішньо-організаційною ді-стю інших держ.органів, управлінською ді-стю органів місцевого самоврядування, здійснення недержавними суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також відносини, які виникають в сфері адміністративного судочинства. Деякі фахівці зводять предмет АП до виконавчо-розпорядчої діяльності органів виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування можуть здійснювати делеговані повноваження органів виконавч.влади.

3. Метод АП. J

Метод АП – це спосіб впливу на суспільні відносини. АП України відноситься до групи публічного права і метод правового регулювання – імперативний, він базується на відносинах субординації між учасниками суспільних відносин. Поряд з імперативним методом, останнім часом спостерігається поширення диспозитивного методу, який побудований на координації цілей учасників суспільних відносин, їх рівності.

Загальні риси методу адміністративно-правового регулювання реалізуються шляхом використання приписів, встановлення заборон, надання дозволів.

Різновиди реалізації імперативного методу в АП:

- метод субординації (застосовується для регулювання суспільних відносин між підпорядкованими суб’єктами);

- метод координації (застосовується для регулювання сусп.відносин між суб’єктами одного рівня, або між непідпорядкованими суб’єктами);

- метод реординації (нищестоящий орган має право вимагати від вищестоящого органу забезпечити умови для реалізації поклаедних повноважень).

4. Принципи АП:

1) загальні:

- принцип законності, пріоритету прав та свобод людини і громадянина, рівності громадян перед законом, демократизму нормотворчості та реалізації права, взаємної відповідальності людини і держави, принцип гуманізму та справедливості у взаємовідносинах між людиною та державою)

2) спеціальні.

 

1) внутрішні:

- верховенство адм.-правового закону в системі нормативно-правових актів, які містять адм.-правові норми;

- наявність власного підгрунтя формування та розвитку;

- спеціалізація

- відповідність адм.-правових законів певним положенням міжн.договорів з питань адміністративного права, згода на обов’язковість яких надана ВР

2) зовнішні:

- служіння органів державної влади та їх апарату людині та суспільству

- обмеженість втручання органів держ.влади в громадянське та особисте життя людини

- повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері

- взаємна відповідальність

- ?

- оптимальне доповнення та урівноваження державно-владних повноважень органів виконавчої влади з повноваженнями органів місц.самоврядування.

5.Система АП.

АП скл.з 2 частин:

1) загальна(правові норми, які діють в усіх сферах організації та функціонування публічного управління)включає норми,які регулюють:

- принципи держ. Управління

- пр.становище суб’єктів АП

- форми і методи управлінської діяльності

- адміністративний примус

- управління у соціально-культурній сфері, в сфері адміністраривно-політичної діяльності, в сфері зовнішніх відносин, міжгалузеве управління

2) особлива(включає правові норми, які регулюють конкретні сфери управлінської ді-сті)

3) спеціальна (правові норми, які регламентують здійснення адміністративної діяльності органами внутрішніх справ)

 

6. Джерела АП:

1) КУ

2) Міжнародні договори, згода на які надана ВРУ

3) Кодекс про адміністративні правопорушення

4) Кодекс адміністративного судочинства України

5) Закони:

- „Про державну службу”

6)Постанови ВРУ

7) Укази Президента України

8) Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України

9) Накази міністерств та інших центральних органів виконавчої влади

10) Нормативно-правові акти ВР та Ради Міністрів АРК

11) Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, рішення місцевих рад

12) Накази керівників, державних підприємств, установ

7. Місце АП в системі права України.

Адміністративне право пов’язане з:

- конституційним правом України

- фінансовим правом України, предметом якого є владно-грошові відносини

- кримінальним правом, яке встановлює кримінальну відповідальність в сфері держ.управління

- трудовим

- екологічним

- земельним

 

Тема: Адміністративно-правові норми та адміністративно-правові відносини.

  1. Поняття та особливості адміністративно-правових норм:

- поняття, сосбливості та структура адміністративно-правових норм

- види адміністративно-правових норм

  1. Поняття та особливості адміністративно-правових відносин.

- поняття та осн.риси А-П відносин

- види А-П відносин

 

1.Адмін.-правові норми – це встановлені, санкціоновані або ратифіковані державою, форамльно визначені, юридично обов’язкові, охоронювані засобами державного примусу правила поведінки учасників правових відносин в сфері реалізації виконавчої влади та управлінської діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, які забезпечують умови реалізації цим учасникам совїх прав та виконання покладених на них обов’язків.

Ознаки притаманні А-П нормам:

- встановлюються, санкціонуються державою, а отже мають дерджавно-владний характер

- є формально-визначеними, загальнообов’язковими правилами поведінки

- закріплюються в правових актах, що видаються компетентними державними органами

- мають 2-во сторонній характер, тобто встановлюють не тільки права, але й обов’язки учасників правовідносин

- визначають певні варіанти поведінки

- дотримання пр.норм забещпечується як шляхом застосув.примусу, так і щляхом заст.інших засобів.

Риси А-П:

1) предметом їх регулювання є відносини, які виникають у сфері функціонування управлінських інститутів публічної влади, а отже метоюцих норм є забезпечення організації та впорядкованості дій суб’єктів виконавчої влади, орагнів місцевого самоврядування, інших суб’єктів управлінської ді-сті, а також умов для реалізації та захисту прав і свобод громадян щодо яких ця ді-сть здійснюється;

2) переважна більшість А-П норм має імперативний характер, що означає, що одна із сторін є завжди носієм владних, державних або самоврядних повноважень, а тому для цих відносин є характерним одностороннє волевиявлення носія цих повноважень, ця імперативніть може виражатися:

- або у прямому приписі, що зобов’язує суб’єкта діяти лише певним чином та неможливості зміни умов норми за його волевиявленням,

- або у можливості суб’єкта обирати певний варіант поведінки, але лише з тих варіантів, які передбачені нормою,

- або у можливості застосування примусової сили державою у випадку недотримання правил, які зазначені у нормі.

Структура адміністративно-правової норми. До особливостей адміністративно-правових норм відносяться: адміністративно-правова норма часто містить заохочення(як елемент пр.норми-це публічне визнання заслуг юридичною або фізичною особою у виконанні адміністративно-правових або громадських обов’язків.

Гіпотези А-П норм:

- невизначена

- відносно-визначена(містить елементи адміністративного розсуду)

- абсолютна(чітко визначені умови, за яких ця норма буде діяти)

 

 

8.09.08

 

Адміністративні норми

Диспозиція – елемент правової норми, в якому сформульоване правило поведінки, а сформульоване воно може бути у формі приписів, дозволів або заборон. Не рідко Д. має відсилочний характер.

-імперативний характер

-диспозитивний характер

 

Санцкція АП норми – містить вказівку на заходи адм.-пр. примсу, які може бути попереджувального або запобіжного характеру, або вказівку на заходи дисциплінарної відповідальності, які застосовуються в разу невиконання учасниками адм.-пр відносин своїх обов’язків, а у певних випадках навіть у випадку нереалізації своїх прав (право-обовязок)

 

Мають певні особливості:

- специфічне коло суб’єктів, які мають право застосовувати санкції. (органи викон. Влади, х посад. особи)

- містяться далеко не в усіх АП нормах. Законодавством передбачено багато видів санкцій.

- Органи викон. Влади та їх посадові особи мають широкі можливості при застосуванні санкцій (виделка – мін розмір та максимальний)

- Немає чіткого переліку санкцій, вони містяться в різних законодавчих актах.

- КпАП, ст. 24 містить перелік заходів (попередження, штрафи, оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або був безпосереднім об’єктом адм.. правопорушення, адм.. арешт)

- Стосовно юридичних осіб не передбачено санкцій, але вони передбачені в інших законод. Актах.

 

ВИДИ АДМІСТРАТИВНО-ПРАВОВИХ НОРМ

 

Класифікація за різними критеріями.

 

  1. спосіб правового регулювання поведінки суб’єктів:

А) норма-завдання, які містять нормативно-правову орієнтацію розвитку галузей, сфер управління та регулювання, інших об’єктів, а також виступають орієнтиром діяльності суб’єктів адміністративного права.

Приклади: норми, які є в програмах, планах, є нормами тривалої дії.

 

Б) норми-приписи, які виражаюсь стійкі сутнісні характеристики як суб’єктів, так і об’єктів управління.

 

В) норми-дефініції – норми, в яких містяться нормативно-правові визначення тих чи інших термінів, які вживаються в конкретному законі або підзаконному нормативно-правовому акті.

 

Г) установчі норми – норми, які передбачають формування управлінських структур, наприклад конкретних держ. Органів, інших суб’єктів, наділених владними повноваженнями

 

Д) статусні (компетенційні) – визначають статус, права обоязки та відповідальність суб’єктів АП. Найчастіше ці норми містяться в положеннях про органи виконавчої влади, положеннях про інших суб’єктів.

 

Е) норми-доручення – норми, які містять певні вказівки щодо рішень або дій, вибір яких може бути більш вільним для суб’єкта публ. Влади.

 

Є) норми-стимули – норми, які заохочують суб’єктів до певної діяльності.

 

Ж) норми-рекомендації – містять певні поради щодо рішень або дій: організаційно-методичні, науково-методичні.

 

З) договірні норми – узгоджені норми рівних партнерів з добровільно прийнятими зобов’язаннями.

 

И) норми-заборони – норми, які застерігають від вчинення неправомірних дій.

 

Й) норми-санкції – містять вказівки щодо заходів відповідальності, які застосовуються до винних осіб

 

І) норми-стандарти - техніко-економічні, соціальні, екологічні, технологічні та інші нормативи техніко-юридичного характеру. Підзаконні нормативно-правові акти. Нормативні акти, не містять норм права, але містять певний алгоритм дій.

 

 

  1. за нормативною спрямованістю:

матеріальні – встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов’язки та відповідальність учасників регульованих сус. Відносин, закріплюють їх адміністративно-правовий статус.

Процесуальні – більшість сприяє реалізації матеріальних правових норм. Такими передбачений порядок реалізації матеріальних норм. Хоча існує і значна группа проц.. норм, які мають самостійне значення, тобто безпосередньо вони не пов’язані з матеріальними нормами, це норми, що рег. відносини в сфері адміністративного судочинства.

 

В залежносітвід того, які відносини регламентують проц..правові норми, а саме, т.з. позитивні норми або які виникають при правопорушенні:

1. ,які забезпечують порядок реалізації норм в сфері публічного управління внутрішньо-організаційної та контрольної діяльності.

2. адміністративно-юрисдикційні норми, які забезпечують порядок реалізації норм щодо розгладу справ про адм.. правопорушення.

 

  1. за формою припису розрізн.

- Зобовязуючі (норми, які містять вказівку діяти відповідним чином в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Забороняючі – містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, передбачених правовою нормою.)

- Уповноважуючі, передбачають можливість адресата правової норми діяти в межах цієї норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, який встановлено цією нормою.

- стимулюючі – норми, які забезпечують конкретну поведінку адресата, стимулюють, за допомогою певних засобів морального та матеріального заохочення.

- рекомендаційні – норми, які містять поради щодо найбільш доцільних дій, рішень, тощо. Особливість: вони мають рекоменд. Хар-р, тому не мають юридично-обовязкового характеру.

 

  1. За адресатом приписів

 

А. права та обов’язки громадян в сфері держ. Управління

Б. окремі аспекти недержавних обєднань, підприємств, установ, організацій, взаємн права суб’єктів, які не підпорядковані одне одному

В. норми, які регламентують питання організації діяльності державних підприємств, устаов та організацій.

Г, норми, які закріплюють АП статус державних службовців

Д. норми, які закріплюють організації та діяльність апарату державного управління.

Е. порядок взаємодій державних та недержавних органів.

 

  1. За обсягом регулювання

 

- загальні норми,

- міжгалузеві – регламентують ті сфери управлінської діяльності, які є загальними або суміжними для всіх галузей державного управління та мають при цьому спеціальний характер.

- Галузеві норми – регламентують відносини в системі управління конкретною галуззю, регулювання якої закріплено за певним органом галузевої компетенції.

- місцеві – є в актах органів місцевого само вряд. та місцевих органів самоврядування.

 

 

АП ВІДНОСИНИ – це врегульовані нормами АП суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення виконавчої влади, внутрішньо-організац. Діяльності інших державних органів, державних підприємств, установ та організацій, управлінської діяльності органів місцевого самоврядування, здійснення іншими недерж. суб’єктами делегованих повноважень органів виконавчої влади, а також здійснення адміністративного судочинства.

Види АП відносин:

 

  1. за виконуваними функціями:

регулятивні

правоохоронні.

 

  1. за складом учасників

двосторонні та

багатосторонні.

 

  1. за сферою виникнення (см. визначення)

 

застосовується класифікація адм..правових відносин, що виникають в сфері здійснення виконавчої влади.

 

  1. за станом взаємної підпорядкованості субєкітв

- між підпорядкованими суб’єктами, тобто між вищестоящими і нижчестоящими

- між не підпорядкованими суб’єктами:

одного ієрархічного рівня,

різного ієрархічного рівня.

- між органами викон. влади та організаціями, які організаційно їм не підпорядковані.

- Між адміністрацією або органами управління певного підприємства та безпосередньо керованим персоналом цього підприємства.

 

 

ТЕМА: Суб’єкти АП.

  1. Поняття суб’єктів АП.
  2. Види суб’єктів АП.
  3. Адміністративна правосуб’єктність та адміністративно-правовий статус: співвідношення понять.

1. Суб’єкти АП – це юридичні та фізичні особи, які, згідно з нормами АП мають у сфері адміністративно-правових відносин суб’єктивні права та на яких покладено юридичні обов’зки.

З цього визначення випливає, що претендент на статус суб’єкта АП за своїми особливостями потенційно здатний бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків у сфері державного управління, тобто повинен мати комплекс соціальних передумов, який дозволяє надати йому суб’єктивні права і юридичні обов’язки. До таких соціальних передумов належать наступні:

1) зовнішня відокремленість, яка характеризується наявністю системоутворюючих ознак;

2) персоніфікація у суспільних відносинах управлінського типу, тобто участь у відповідних суспільних відносинах в якості особи;

3) здатність виражати та здійснювати або персоніфіковану волю у відносинах з державою або державну волю у процесі адміністративно-правового регулювання суспільних відносин.

Претендент, який має всі особливості набуває статусу суб’єкта АП лише якщо держава, використовуючи АП норми робить його носієм прав та обов’язків, які реалізуються останнім у сфері державного управління, тобто ці соціальні особливості спричиняють комплекс передумов, які свідчать про потенційну можливість бути суб’єктом, а адміністративно-правові норми, використовуючи ці передумови:

1) перетворюють претендента на суб’єкта та визначають його роль та місце в сфері державного управління. До перших норм належать загальні для всіх суб’єктів АП (норми про правозвернення до органів влади з пропозиціями), а до других норми, які реалізуються тільки цим суб’єктом (норми, які визначають права податкової міліції). Всі суб’єкти мають свій особливий А-П статус. Всі суб’єкти АП мають спільні риси, які характеризують їх адміністративну правоздатність. Як спільні так і специфічні ознаки обумовлені предметом та методом А-П регулювання.

Старілов виділяє такі ознаки, які визначають спільне в адміністративній правоздатності суб’єктів АП:

1) управлінська сутність діяльності, яка проявляється при реалізації адміністративної правоздатності; суб’єкти АП тісно пов’язані з виконавчою владою, вони здійснюють державне управління, різні функції публічного управління або реалізують права в сфері державного публічного управління;

2) наявність спеціальних прав та обов’язків суб’єктів АП, які сприяють формуванню організаційних зв’язків та відносин в сфері публічного управління;

3) юридично-владний характер дій та розпорядчий характер рішень, які приймаються деякими суб’єктами АП;

4) реалізація державно-примусових повноважень, застосування заходів адміністративного примусу, ця ознака є характерною для спеціальних суб’єктів, які наділені спеціальними повноваженнями;

5) забезпечення захисту правовідносин, учасниками яких є громадяни;

6) юридичні гарантії вирішення правового спору, який виник в сфері публічного управління в адміністративному або судовому порядку в межах, встановлених процесуальними правилами – ознака спільна для всіх.

Необхідно розрізняти такі поняття як суб’єкти АП та суб’єкти адміністративно-правових відносин.

Суб’єкт АП має лише потенційну здатність вступати в А-П відносини, тоді як суб’єкт А-П відносин є учасником конкретних правовідносин.

 

2. АП наділяє адміністративною правосуб’єктністю дуже велике коло учасників суспільних відносин, це обумовлюється різноманітністю управлінських зв’язків, а також політикою держави, спрямованої на надання права участі у суспільних відносинах різноманітним об’єднанням громадян.

Суб’єкти АП:

1) органи держави (виконавчої влади);

2) громадяни;

3) громадські організації;

4) підприємства, установи, організації.

Існує багато класифікацій, професор Авер’янов пропонує таку:

1) фізичні особи (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

2) юридичні особи (органи д.влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, підприємства, установи, організації в особі їх керівників);

3) колективні суб’єкти або утворення, які не мають ознак юридичної особи, але наділені нормами АП, певними правами та обов’зками (структурні підрозділи державних та недержавних органів підприємств, установ, організацій та деякі громадські утворення – яким чином є суб’єктами???дискусія в юридичній науці).

За загальним підходом всіх суб’єктів поділяють на:

- громадяни

- організації

На думку вченого Бахрага більш доцільно говорити про:

- індивідуальних (громадяни, іноземці, апатриди, біпатриди);

- колективних суб’єктів (юридичні особи, структурні підрозділи підприємств, установ, організацій, трудові колективи, загальні збори громадян за місцем проживання).

Колективні суб’єкти АП – організовані, відокремлені, самокеровані групи, які наділені правами вступати в А-П відносини з іншими особами персоніфіковано (як єдине ціле), колектив об’єднаний певним інтересом, має спільну мету, є деференційованим, діє на законній підставі, має свої механізми управління.

Колективне утворення в АП діє від свого імені, на нього, як на відповідну цілісність покладаються обов’язки, надаються права, зміни в особистому складі, як правило, не впливають на його назву, правове положення та не відображається на правосуб’єктності.

В залежності від ступеня організаційної самостійності, цілей та особливостей правового становища у системі колективних суб’єктів виділяють 4 групи:

1) організації;

2) структурні підрозділи організацій;

3) трудові колективи організацій та їх структурних підрозділів;

4) складні організації.

Нерідко ототожнюють колективний суб’єкт та юридичні особи. Поняття не тотожні. Юридична особа поняття вужче.

 

3. Види правосуб’єктності:

1) загальна – здатність особи, в межах певної правової системи бути суб’єктом взагалі;

2) галузева – здатність особи бути учасником правовідносин, що є предметом конкретної галузі права;

3) спеціальна – здатність особи бути учасником певного кола правових відносин, в межах відповідної галузі права (посадові особи, військові службовці).

Адміністративна правосуб’єктність – це здатність фізичної чи юридичної особи, чи іншого колективного утворення бути носієм суб’єктивних прав та юридичних обов’язків в сфері А-П відносин.

Складові адмін. правосуб’єктності:

- правоздатність;

- дієздатність;

- деліктоздатність

Співвідношення понять адміністративна правосуб’єктність і адміністративно-правовий статус:

Деякі вчені до адмін.првосуб’єктності додають А-П статус. Співвідношення полягає в наступному: коли мова йде про потенційну здатність бути учасником, увага звертається на його адмін.правосуб’єктності, а саме мова йде про наявні у конкретного суб’єкта права та обов’язки, то мається на увазі його адміністративно-правовий статус.

Адміністративно-правовий статус державних органів – це сукупність прав та обов’язків, закріплений за цим державним органом.

Співвідношення А-П статусу і компетенції.

Компетенція – сукупність прав та обов’язків конкретного публічного суб’єкта. Реалізується через відповідних посадових осіб.

 

ТЕМА: Адміністративно-правовий статус фізичних осіб.

1. Загальна характеристика.

2. А-П статус громадян України.

3. А-П статус іноземців та осіб без громадянства.

1. Терміни: фізична особа, особистість, громадянин, індивід.

У філососфському плані людина – суб’єкт соціальної культурно-історичної діяльності, суб’єкт суспільних відносин.

Особистість – є відносно стійкою, динамічною соціально обумовленою сукупністю громадсько-політичних, духовних, морально-вольових якостей, свідомість і вчинки якої характеризуються ступенем зрілості та прагненням виявити свої індивідуальні здібності.

У міжнародно-правових актах зустрічається поняття людина.

Загальна Декларація прав людини: йдеться про права людини, властиві всім членам людської спільноти. Поряд з терміном людина застосовують індивід, особа характерна для науки.

А-П статус людини і громадянина – це сукупність прав і обов’язків особи в адміністартивно-правових відносинах. Такі відносини виникають у людини у процесі взаємодії з іншими суб’єктами АП.

Є складовою загального правового статусу особи, який врегульований конституційним правом.

Багато прав і обов’язків в АП є похідними від конституційних прав і обов’язків, знаходять своє закріплення в КУ, законах та інших нормативно-правових актах України.

А-П відносини особи з іншими суб’єктами АП можуть виникати на підставі:

1) реалізації прав людини і громадянина;

2) захисті прав і свобод особи або порушенні обов’язків.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...