Главная Обратная связь

Дисциплины:






Адміністративне і поліцейське право: сутність і співвідношення



Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати внутрішнє управління) Родоначальником обґрунту­вання наявності поліцейського права прийнято вважати фран­цузького вченого Ніколаса Деламара, який у 1722 р у своїй праці «Трактат про поліцію» окреслив предмет поліцейського права, а також указав групи суспільних відносин, об'єднані поліцейською діяльністю До них належали релігія, охорона здоров'я, громадсь­кий порядок, торгівля, дорожнє господарство тощо Отже, полі­цейське право, трансформувавшись із «нової» камералістики, на­прикінці XVIII ст відігравало значну роль у регулюванні суспіль­них відносин у різноманітних внутрішніх сферах держави

Необхідно зазначити, що теоретичному усвідомленню ролі та значення поліцейського права сприяли такі пращ І -Г -Г фон Юс-ті («Основи поліцейської науки», 1756 р), И фон Зонненфельс («Основні засади поліції, комерції та фінансів», 1765 р ), Г фон Берг (семитомний «Довідник німецького поліцейського права», 1799-1806 рр), Р фон Моль («Наука про поліцію, заснована на принципах правової держави», 1832-1834 рр )

Перехід до адміністративного права (друга половина XIX ст.), що стався під впливом буржуазних революцій насамперед Фран­цузької революції 1789 p.), коли права та свободи людини були протиставлені всемогутності держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліцейським правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей правової держави. У суспіль­стві почали виникати та обстоюватись ідеї про те, що управління повинно базуватися на вимогах закону, з обов'язковим урахуван­ням прав і свобод громадян, що державне управління не може здійснюватися на власний розсуд чиновників.

Характерною особливістю адміністративного права, на відміну від права поліцейського, стали відносини між державною (в широ­кому розумінні) та людиною. За панування поліцейського права держава домінувала над людиною практично в усіх випадках виникнення суспільних відносин, тоді як адміністративне право обстоювало ідеї верховенства права, рівності всіх перед законом, діяльності владних органів лише в межах, установлених законо­давством. Принциповою рисою адміністративного права стала можливість контролю з боку громадськості дій державних органів за допомоги звернень громадян до судових установ.

Сучасне адміністративне право базується на багатовіковому історико-правовому досвіді українського народу від Київської Русі до сьогодення.

Український історик і державний діяч М. Грушевський вважав, що у своєму внутрішньому управлінні всі князі Київської Русі були цілком самостійні і жоден з них не повинен був втручатися у правління іншого. Князь правив, спираючись на збройну дружину, яку утримував на свої кошти, на ту данину й доходи, які йшли на його користь. Все управління, законодавство, політика, суд, оподаткування, збір податків були в руках князя. Найбільшою юридичною пам’яткою Української держави періоду Київської Русі є «Руська правда» – низка збірок ХІ-ХІІ століть. Проте якщо не рахувати кількох приписів фінансово-правового характеру про розподіл судових витрат та інших зборів, то вона не регулювала публічні відносини між княжою владою і підданими. Винятком може вважатись інститут віче, проте й він був не досить розповсюджений в Південно-Західній Русі.



Литовсько-Польська доба в Україні характеризувалася домінуванням литовської адміністративної системи, яка проявлялася фактично на всіх рівнях державного управління.

18 серпня 1649 р. було укладено Зборівський договір між Богданом Хмельницьким і польським королем Яном Казимиром. Найважливішою частиною договору був пункт про козацьку територію. Ця подія практично ознаменувала створення нової європейської держави – Війська Запорізького.

Загалом гетьманська доба української державності характери­зува­лась існуванням певних тенденцій публічної управління: у період розгортання національно-визвольної революції права українських селян та польської шляхти взаємно порушувались; у подальший період революції та під час існування козацької держави державному апарату Війська Запорізького вдалося стабілізувати ситуацію шляхом суспільного компромісу та вжити своєрідних організаційно-правових заходів для утвердження справедливих способів забезпечення публічного інтересу, в першу чергу силами самої територіальної громади.

У середині ХІХ століття в Російській імперії, до складу якої входили українські землі, на основі емпіричного досвіду діяльності поліції, створення нормативно-правової бази, яка регулювала її діяльність, та впровадження західноєвропейського досвіду настали об’єктивні причини для формування поліцейського права.

Перша відома вітчизняна праця з поліцейського права належить професору Харківського університету Людвігу Якобу («Основи поліцейського законодавства і поліцейських установ», вийшла у 1809 р. німецькою мовою.

У подальшому вітчизняними вченими було видано староруською мовою низку творів з поліцейської тематики: П. Гуляєв «Права і обов’язки міської та земської поліції і всіх взагалі жителів Російської держави, за їх станом щодо поліції» (1824 р.); у 1840 р. професор Н. Рождественський видав об’ємну працю «Основи державного впорядкування із застосуванням до російських законів», яка виявляла значний вплив німецької поліцеїстики; більш самостійною була праця професора Харківського університету І.В. Платонова під назвою «Вступне поняття у вчення про впорядкування і благо державне»; В.М. Лєшков, українець за походженням, професор Московського університету, видав монографію «Російський народ і держава. Історія російського суспільного права до XVIII ст.» (1858 p.); М.X. Бунге, ректор університету св. Володимира – курс лекцій «Поліцейське право» (1873-1877 pp.); А.Я. Антонович, професор Київського університету – «Курс державного благоустрою (поліцейського права) в 2-х частинах» (1889-1890 pp.); В.Ф.Левитський, професор Харківського університету – методологічну працю «Предмет, завдання і метод науки поліцейського права» (1894 p.); П.М. Шеймін, професор Новоросійського університету в Одесі – «Підручник права внутрішнього управління (поліцейського права)» (1891-1897 pp.).

Серед джерел поліцейського права центральне місце займало «Положення про охорону державного порядку та громадського спокою» 1881 р. На його підставі губернатори за протиправні посягання використовували такі види адміністративних санкцій, як штрафи, ув’язнення до в’язниці чи фортеці. Крім того адміністративні стягнення щодо селян у вигляді арешту могли застосовували земські начальники.

Тим самим у другій половині ХІХ століття було остаточно сформовано інститути поліцейського права як самостійної галузі права, під якою у широкому розумінні вбачали «поліцейську діяльність держави, що направляється урядом і полягає в нагляді за підприємствами, приватними особами, союзами й об’єднаннями та має на меті забезпечити умови безпеки і впорядкування та прийняття зі свого боку засобів щодо забезпечення цих умов за недостатності для цього приватної ініціативи».

Основним недоліком поліцейського права була концепція поліцейської опіки державної влади над «незрілими» підданими – теорія евдемонізму (від грецького Έυδαιμονα – «загальне благо, щастя»), за якою влада менш за все піклувалась про підвищення рівня розвитку населення. Проблема усвідомлення суспільної самосвідомості та самодіяльності народу не тільки не складала завдання поліції, а навпаки – суперечила одній з основних вимог благочинства: «не розраховувати на покору підданих, а формувати її на неможливість опору».

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть вчені-юристи все більше починають вживати назву «адміністративне право» паралельно з «поліцейським», тим самим підтримуючи його розвиток як поліметричної науки. Відбувається швидке й плідне становлення нової галузі, виходить низка праць у цьому напрямку, зокрема професор Київського університету І.Т. Тарасов опублікував «Короткий нарис адміні­стра­тивного права». У 1898 р. вийшла праця Е. Берендтса «Досвід системи адміністративного права», де вчений систему адміністративного права формує з трьох частин: 1) об’єктивне адміністративне право, яке встановлює межі прав і обов’язків; 2) суб’єктивне адміністративне право державної влади; 3) суб’єктивне адміністративне право учасників державного спілкування.

Отже, адміністративне право України виникло в процесі виділення та подальшого розвитку з конституційного права сфери внутрішнього державного управління, куди вписалися норми поліцейського права, що відповідали вимогам правової держави (верховенству права й підпорядкуванню публічної адміністрації закону), та наповнюється в умовах сьогодення людиноцентристськими положеннями, заснованими на стандартах Європейського Союзу щодо публічного забезпечення прав і свобод людини та громадянина.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...