Главная Обратная связь

Дисциплины:






Забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації



Незважаючи на численні вимоги щодо до­тримання законності в діяльності публічної адміністрації, ситуація у цій сфері потребує значного покращення. Зокрема, існують непоодинокі випадки скоєння державними службовцями резонансних надзвичайних подій, серед яких злочинні прояви, корупційні діяння тощо. Надзвичайно гостро постає питання щодо дотримання представниками публічної адміністрації прав, свобод і законних інтере­сів приватних осіб під час реалізації тих чи інших адміністративних процедур.

У навчальній та науковій літературі законність характеризується як: принцип діяльності держави; принцип державного управління; метод державного управління; режим суспільних відносин; мета та функція державного управління тощо. Беручи до уваги різноплановість категорії законності у цілому і закон­ності діяльності публічної адміністрації зокрема, вважаємо, що кожна із вищенаведених характеристик законності має право на існування, а тому не варто зупинятися на розгляді кожної з них окремо. Учені також визначають принципи закон­ності, основні риси законності, основи (гарантії) законності, способи (засоби) забезпечення законності, систему суб'єктів забезпечення законності в державі тощо.

До причин та умов, які сприяють порушенню законності діяльності публічної адміністрації, необхідно віднести: нечіткість законодавчо визначених завдань, функцій та пов­новажень органів публічної адміністрації, що призводить до дублювання та паралелізму в їх діяльності; неналежне фінансове та матеріально-технічне забезпечення їх діяльності; непрофесіоналізм частини державних службов­ців щодо вирішення приватних питань; відсутність дієвих норм юридичної відповідальності за порушення законності представниками публічної адміністрації; бюрократизацію та тяганину під час реалізації адміністративних процедур; неналежну перевірку та реагування на негативну інформацію щодо службової діяльності службовців публічної адміністрації; неякісне вивчення кандидатів на державну службу в органах публічної адміністрації; відсутність контролю безпосередніх керівників (начальників) за поведінкою підлеглих, виконання ними службових завдань; формальне проведення атестації державних службовців; неналежне соціальне забезпечення персоналу публічної адміністрації, яке не відповідає статусу представника державної влади; недодер­жання вимог щодо політичної нейтральності державних службовців, зайняття забороненими видами діяльності; відсутність ідеології функціонування публічної адміністрації як діяльності щодо забезпечення реалізації, насамперед, прав і свобод громадян, надання адміністративних послуг; відсутність дієвого громадського контролю за діяльністю органів публічної адміністрації. Крім вищенаведених та інших правових та організаційних причин і умов порушення законності в діяльності публічної адміністрації, існує різне, іноді протилежне розуміння сутності законності в нормативних актах, значне звуження або навпаки - розширення її змісту.



Для того щоб забезпечити режим законності в діяльності публічної адміністрації, дер­жава має створити основу для цього, тобто передбачити систему гарантій забезпечення законності. Як правило, у навчальній літера-турі такі гарантії поділяються на дві групи, однак називаються по-різному: загальні та спеці-альні; об'єктивні умови та спеціальні юридичні засоби; загально-соціальні та юридичні; об'єктивні умови існування суспільства та спеціально вироблені державою і громадськіс­тю засоби, що забезпечують точну реалізацію норм права всіма суб'єктами.

Завдання щодо забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації виконує широке коло суб'єктів, у зв'язку з чим доцільно їх класифікувати за такими критеріями:

За організаційною належністю до публічної адміністрації: а) зовнішні, тобто ті, які не входять до організаційно-штатної структури органів публічної адміністрації; б) внутрішні, тобто ті, які, навпаки, входять до організацій-но-штатної структури органів публічної адмі­ністрації. У першому випадку йдеться про зовнішніх суб'єктів контролю за діяльністю органів публічної адміністрації, у другому -про внутрівідомчих. Наприклад, зовнішніми суб'єктами забезпечення законності діяльності такого органу публічної адміністрації, як міліція, є: Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім Міністерства внутрішніх справ та його місце­вих органів управління) у межах наданих їм повноважень; органи місцевого самоврядування; судові органи; органи прокуратури; громадян України та громадські організації. Відповідно внутрівідомчими є: Міністерство внутрішніх справ та його територіальні органи управління на місцях; Департамент кадрового забезпечення Міністерства внутрішніх справ України та його структурні підрозділи на міс­цях; Департамент внутрішньої безпеки Мініс­терства внутрішніх справ та його структурні підрозділи на місцях; інспекторські підрозділи; контрольно-ревізійні підрозділи; штаби; чергові частини; керівники та начальники усіх рівнів.

Залежно від мети утворення та діяльності суб'єктів забезпечення законності діяльності публічної адміністрації: а) ті, які спеціально утворені для контролю за станом законності (судові та правоохоронні органи, контрольно-ревізійні органи, керівники та начальники усіх рівнів, громадські організації правоохо­ронної спрямованості тощо); б) ті, для яких забезпечення законності в діяльності публічної адміністрації є одним із завдань (Верховна Рада України; Президент України; Кабінет Міністрів України; центральні та місцеві органи виконавчої влади (крім правоохоронних); ор­гани місцевого самоврядування тощо).

Залежно від напряму службової діяльнос­ті, яка перевіряється: а) суб'єкти, які перевіряють дотримання законності за всіма напрямами службової діяльності (керівники, начальники, інспекторські підрозділи тощо); б) суб'єкти які перевіряють дотримання законності в певній сфері службової діяльності публічної адмі­ністрації (контрольно-ревізійні підрозділи, служби (підрозділи), які перевіряють дотримання норм екологічного, житлового, земель­ного, будівельного та багатьох інших видів законодавства).

Законність у правовій демократичній державі повинна, в першу чергу, розглядатися як засіб захисту прав, свобод і законних інтересів учасників суспільних відносин. Вона повинна забезпечувати охорону людини від свавілля як самої держави, так і її органів, посадових осіб. Від стану законності залежать ступінь свободи осо­би, реальність її прав і свобод, рівень демократії.

Особливість режиму законності в діяльно­сті органів публічної організації полягає в то­му, що, з одного боку, виконуючи притаманні їм функції та завдання, вони тим самим послідовно забезпечують законність у державі. З іншого - сама діяльність органів публічної адміністрації базується на суворому дотри­манні Конституції України, законів України та підзаконних актів.

Зміст законності діяльності публічної організації полягає у такому: 1) всі рішення, які приймають органи та працівники публічної адміністрації, мають відповідати чинному законодавству та підзаконним актам; 2) такі рі­шення не повинні виходити за межі повноважень вищезазначених органів та працівників, тобто тільки з питань, що віднесені до їх компетенції; 3) рішення публічної адміністрації повинні прийматися у такому порядку і таких фор­мах, які відповідають нормативним приписам.

Враховуючи вищенаведені ознаки закон­ності діяльності органів публічної адміністра­ції, пропонуємо визначити її як такий режим функціонування органів публічної адміністрації, під час якого вони не лише вимагають від фізичних та юридичних осіб безумовного ви-конання норм та вимог чинного законодавства, а й самі неухильно їх дотримуються (виконують), відповідним чином реагують на їх по-рушення, забезпечують відновлення поруше­них прав.

Публічна служба

Уперше поняття "публічна служба" запропонував ще на початку ХХ ст. А.І. Єлистратов, який до публічної служби зачислив службу в державних органах (службу "чиновників коронної адміністрації") і службу в органах місцевого самоврядування. Розвиваючи таку думку, потрібно визнати, що загалом публічна служба представляє інтереси держави і має професійно виконувати публічні завдання, а точніше завдання, визначені представницьким органом -парламентом.

Були спроби поняття "публічна служба" поширити і на службу в недержавних організаціях. Прихильники цього погляду виділяли такі критерії: 1) зайняття службовцем певної посади; 2) службова спрямованість діяльності особи; 3) здійснення покладених на службовця завдань і обов'язків на професійній основі.*1 Однак, вони не враховували корпоративного інтересу, задля якого створюються недержавні організації. А саме - цей інтерес визначає зміст і подальші напрями діяльності службового апарату відповідних організацій: навіть, якщо ці організації виконують делеговані державою повноваження, вони для них є похідними, а не основними.

Поняттям "публічна служба" доцільно охопити передусім, два основні види службової діяльності - державну службу і службу в органах місцевого самоврядування. Аргументом є той факт, що обидва види служби об' єднує спільна мета діяльності, пов' язана з виконанням завдань і функцій держави, спрямованих на забезпечення загальнодержавного (публічного) інтересу, який визначається політичною владою у формі загальнообов' язкових правових норм. Наприклад, у ст. 2 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" наголошено: "Місцеве самоврядування в Україні є гарантованим державою правом та реальною здатністю територіальної громади самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України". Служба в органах місцевого самоврядування (муніципальна служба) слугує з метою реалізації завдання, які визначає територіальна громада, чи представницькі органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції, а також і ті, що делеговані державою. Правова природа служби в органах місцевого самоврядування засвідчує як про можливість, так і доцільність зачислення її до публічної служби.

В Україні створена і діє єдина система органів управління у сфері державної служби і служби в органах місцевого самоврядування, яку очолює Головне управління державної служби. Основним завданням Головдержслужби України є участь разом з іншими державними органами у формуванні та проведенні державної політики у сфері державної служби та служби в органах місцевого самоврядування. Органи управління розробили і запровадили єдину програму навчання і підвищення кваліфікації державних службовців і службовців органів місцевого самоврядування. Єдині засади у виконанні кадрової політики в органах державної влади і органах місцевого самоврядування також свідчать про можливість і доцільність формування цілісного інституту публічної влади з єдиним центром управління.

Уперше в національному законодавстві термін "публічна служба" було визначено у Кодексі адміністративного судочинства України (2005 р.). Проте надалі чинне законодавство цей термін не використовує. У п. 15 ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України подано таке формулювання: "Публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування".

28. Суспільна небезпека і шкідливість адміністративного проступку

Ключовою проблемою в дослідженні ознак адміністративного проступку про­тягом багатьох десятиліть залишається з'ясування співвідношення категорій «суспільна небезпека» і «шкідливість».

Така ознака, як суспільна небезпека, суспільна шкідливість адміністративно­го проступку прямо у вказаному понятті не зазначена, на відміну від поняття зло­чину, але вона випливає з його змісту. Як слушно зазначає JJ.B. Коваль, Кодекс України про адміністративні правопорушення прямо не називає проступки «суспільно небезпечними» але й не закриває шлях до цього.

Із приводу використання термінології, яка вживається при характеристиці цієї ознаки адміністративного проступку, існує декілька наукових підходів. Перший полягає в тому, що адміністративні проступки не є суспільно небезпечними діян­нями. їх слід розглядати лише як суспільно шкідливі діяння. На думку деяких учених, лише злочини характеризуються такою ознакою, як суспільна небезпека, а для інших правопорушень така ознака не властива.

Другий підхід полягає в тому, що адміністративні проступки є суспільно не­безпечними діяннями. Наприклад, М. Шаргородський зазначає, що між різними категоріями правопорушень об'єктивно існує лише кількісна відмінність у сту­пені суспільної небезпеки, а якісну відмінність надає законодавець.

Згідно з третім підходом усі злочини суспільно небезпечні, а також деякі адміністративні проступки мають таку ознаку, як суспільна небезпека. До вчених, які дотримуються цієї точки зору, належать Д.М. Бахрах, І.А. Галаган, C.C. Гера­сименко, А.Е. Луньов та ін.

Четвертий підхід полягає в тому, що поняття суспільна небезпека та суспільна шкідливість ототожнюються.

Злочини мають підвищений ступінь суспільної небезпеки. Кримінальне зако­нодавство України визначає, що злочином є передбачене КК України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину. Тоб­то суспільна небезпека є об'єктивною властивістю злочину. Адміністративним проступкам та іншим правопорушенням вона властива «меншою», «неважкою» мірою і не досягає рівня, з якого починається застосування заходів кримінальної репресії. С.І. Маркова також говорить про це: «об'єктивно усім протиправним діянням властива певна ступінь суспільної небезпеки, яка лежить в основі різниці між адміністративними проступками й злочинами».

Натомість визначення адміністративного правопорушення не вказує на його суспільну небезпеку. Законодавець узагалі не вживає такий термін на визначення поняття адміністративного правопорушення.

Таким чином, можна зробити висновок, що ознака суспільної небезпеки вла­стива лише злочинам, а інші правопорушення позбавлені такої якості. На нашу думку, до адміністративного правопорушення застосовується інше поняття - «суспільна шкідливість».

Суспільна шкідливість дії чи бездіяльності означає, що вона заподіює або створює загрозу заподіяння шкоди об'єктам адміністративно-правової охорони16. Адміністративні правопорушення необхідно відрізняти від злочину насамперед за розміром шкоди, яку вони спричиняють.

Нам видається, що протиставлення суспільної небезпеки і шкідливості є не­обгрунтованим, надуманим. На нашу думку, ці поняття по своїй суті дуже близькі за змістом, так як в окремих випадках суспільна небезпека виражається в нане­сенні шкоди суспільству, і навпаки, нанесення шкоди може бути суспільно небез­печним. Отже, «суспільна небезпека» та «суспільна шкідливість» неподільно пов'язані одне з одним, тому що адміністративні проступки і є небезпечними в силу своєї шкідливості. Варто зауважити, що ні окремо взяте адміністративне правопорушення, ні навіть злочин не можуть становити небезпеки для суспільства в цілому, але певної шкоди вони дійсно завдають. Тому з огляду на це більш прийнятним є термін «суспільна шкідливість».

До того ж, про суспільну шкідливість адміністративних проступків свідчить також те, що при визначенні форм вини в статтях 10 та II КУпАП мова йдеться не про антигромадську спрямованість діяння, не про його суспільну небез­печність, а про шкідливі наслідки, а в ч.2 ст.19 КУпАП передбачено, що переви­щенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту харак­терові і суспільній шкідливості посягання.

Ураховуючи все вищезазначене, можна визначити адміністративний просту­пок як суспільно шкідливе, протиправне, винне діяння у формі дії чи бездіяль­ності, здійсненне деліктоздатною особою, що спричиняє застосування встанов­лених законодавством заходів адміністративної відповідальності.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...