Главная Обратная связь

Дисциплины:






Передумови виникнення добровільного медичного страхування та особливості його розвитку в Україні



 

 

Виникнення страхової медицини в Україні сягає середини ХІХ сторіччя і проглядається через призму тодішнього державного устрою країни, коли в царській Росії 26 серпня 1866 р. в зв’язку з настанням епідемії холери було прийнято тимчасове положення, згідно з яким власники фабрик і заводів зобов’язувались організувати для своїх робітників лікарні. Це і поклало початок формуванню так званої фабрично-заводської медицини в Україні. Однак виконувалося це положення незадовільно. Так, у 80-х роках ХІХ сторіччя в семи губерніях із дев’яти медичною допомогою було охоплено лише 15% робітників усіх підприємств, які отримували її у 130 невеличких фабрично-заводських лікарнях. В умовах, що склалися, із метою забезпечення соціальної допомоги, в тому числі й медичної, робітники змушені були самостійно знаходити механізми соціального захисту через створення різноманітних страхових товариств та кас взаємодопомоги.

Медичне страхування і страхова медицина в Україні своєю появою завдячують фабрично-заводській медицині, і виявом цього процесу в Україні стало виникнення лікарняних кас, які вже на той час існували в Німеччині та інших країнах Європи. Першим промисловим підприємством, де в 1870 р., тобто через чотири роки після введення названого вище положення і за 42 роки до прийняття закону про страхування була вперше в Україні створена лікарняна каса, став адміралтейський завод “Россуд” в Миколаєві. Саме тут на асигнування першого лікарняного збору коштів підприємці уклали першу в Україні угоду для надання медичної допомоги з Миколаївським військово-морським шпиталем. Згідно з угодою про медичне забезпечення робітникам заводу “Россуд” надавалася лікарська медична допомога при нещасних випадках, а відшкодування витрат здійснювалося через лікарську касу за рахунок підприємства. Таким чином, лікарняну касу в Миколаєві можна вважати однією з перших організаційних форм первинної ланки надання медичної допомоги на страхових засадах в Україні.

В кінці ХІХ і на початку ХХ сторіччя запровадження медичного страхування як частини системи соціального страхування стало невід’ємною вимогою політичного робітничого руху в Україні. Після революційних подій 1905 р. царський уряд змушений був розпочати розробку проекту закону про соціальне страхування й одночасно, не чекаючи прийняття цих законів, дозволив робітникам організовувати лікарняні каси [9, с. 136].

Прийнятий у 1912 році Державною думою закон «Про соціальне страхування на випадок хвороби» став результатом колективної боротьби робітників і прогресивної громадськості, в тому числі й лікарів. Попри всі його вади цей закон уперше в Російській імперії, а отже й на території України, надає поняттю «лікарняні каси» нормативну базу і затверджує статут про їх діяльність. Усе це поклало початок формуванню системи страхової медицини дореволюційного періоду в Україні.



Згідно з положенням про страхування, яке функціонувало в Україні, джерелами фінансування системи медичного страхування, що здійснювалося через лікарняні каси, були переважно фонди соціального страхування. Ці кошти складалися із внесків промисловців, самих робітників - членів лікарняних кас, на частку яких припадало 60% усіх витрат (в 1,5 раз більше за дотації працедавців), а також за рахунок надходжень від страхових товариств. До початку Першої світової війни в Харківській і Київській губерніях було організовано відповідно 68 і 75,5% запланованих до відкриття лікарняних кас [5, с. 21].

В Україні функціонували лікарняні каси двох типів: заводські і об’єднані. Заводські каси здійснювали виплату допомоги за встановленими випадками, організовували надання безплатної медичної допомоги членами їхніх сімей. У 1913 р. урядом запропоновані доповнення до статуту лікарняних кас, що давали їм право організовувати лікарняні, амбулаторії, санаторії, аптеки. Взаємовідносини кас з лікарями будувалися у таких формах:

– залучення лікарів різних спеціалізацій на договірних засадах;

– зарахування лікаря на постійну роботу [9, с. 138].

Страхова медицина у такому варіанті отримала активніший розвиток в Україні після Лютневої революції 1917 року, що виявилося у розповсюдженні страхування практично в усіх галузях промисловості й охопило широкі верстви населення. Відбулося значне збільшення числа лікарняних кас, водночас дрібні зливалися і виникали великі страхові організації — об’єднані лікарняні каси. Особливою відмінністю в діяльності останніх стала значно менша, ніж у заводських касах, залежність від підприємців. Джерелами фінансування для формування коштів лікарняних кас у відповідності з положенням про забезпечення робітників у разі хвороби стали внески учасників медичного страхування у розмірі від 1 до 2%, а при чисельності учасників страхування менш як 500 осіб – 3% від заробітної плати та приплати власниками підприємств у розмірі 2/3 від суми внесків учасників страхування. Кошти лікарняних кас, що призначалися для оплати за отриману медичну допомогу, формувалися як в обіговий, так і в резервний капітал. Обіговий капітал складався із внесків та приплат, а також прибутків із майна каси й випадкових надходжень і спрямовувався на поточні витрати. Резервний капітал формувався із відрахувань від суми внесків та приплат у розмірі 5% і виконував функцію резерву обігових коштів, а у разі їх витрат спрямовувався на поточні заходи. Відрахування до резервного фонду призупинялися, якщо вони сягали суми, рівної сумі витрат каси за останні 2 роки, і відновлювалися при розмірах, нижчих від цієї суми. У разі не покриття поточних витрат обіговим капіталом правління лікарняної каси мало право вирішити питання про збільшення величини страхового внеску або про скорочення витрат [5, с. 21].

Декрет Раднаркому України “Положення про страхування на випадок хвороби” від 2 травня 1919 р. запровадив страхування у вигляді грошової допомоги на всіх осіб, котрі були зайняті в усіх галузях народного господарства. Страхування здійснювали загальноміські й окружні лікарняні каси за рахунок внесків працедавців (10% від фонду заробітної плати) та інших надходжень. Лікарняні каси надавали безплатну лікарську допомогу робітникам, в тому числі ліками й перев’язувальними матеріалами.

Однак керівники охорони здоров’я країни того часу дійшли висновку про недопустимість паралельного існування двох медицин – страхової і державної. Прийняте за їх пропозицією “Положення про соціальне забезпечення працюючих” від 31 жовтня 1918 р., а потім постанова Раднаркому “Про передачу всієї лікувальної чистини колишніх лікарняних кас” Народному комісаріату охорони здоров’я слугували основою для одержавлення страхових організацій і ліквідації лікарняних кас [9, с. 138].

Висока смертність і захворюваність населення в буржуазній Польщі, до якої у той час входила більша частина теперішньої Західної Європи, в тому числі й землі Західної України, на початку 20-х років потребували вжиття термінових заходів. Зважаючи на це уряд буржуазної Польщі, за даними Е. Вальчука, 11 січня 1919 року видати декрет про страхування на випадок хвороби, який був затверджений у вигляді закону 19 травня 1920 року. Основу закону становило примусове загальне страхування з територіальним принципом його організації і самоуправлінням. Обов’язковому медичному страхуванню підлягали особи, котрі були зайняті фізичною та розумовою працею. Наприкінці 1928 року число застрахованих у лікарняних касах становило майже 8% населення країни, коли тоді ж в Англії, Німеччині, Австрії число застрахованих доходило до 33%. У кожному повіті функціонували лікарняні каси.

Медичне страхування на території країн колишнього СРСР більш активний розвиток дістало після лютневої революції 1917 року. Дрібні лікарняні каси приєдналися до великих страхових установ, які отримали назву об’єднаних лікарняних кас. Об’єднані лікарняні каси мали більш стійкий бюджет за рахунок скорочення управлінського апарату і могли вирішувати навіть такі задачі, як будівництво санаторіїв і підготовку медичних кадрів. Така організаційна схема, що показала свою високу ефективність, набула поширення в різних регіонах, а найбільший розвиток досягла в прибалтійських губерніях. За час свого існування лікарняні каси створили низку вельми солідних амбулаторій, лікарень і поліклінік [12, с. 193].

На відміну від інших республік, робітнича медицина в Україні отримала значний розвиток, її мережа була тісно пов’язана з працюючими через страхові каси, фабричні та заводські комітети, представники яких входили до складу адміністративно-господарських комісій при поліклініках – основній ланці робітничої медицини. Число робітничих поліклінік в Україні зросло з 54 (на момент їх створення) до 101 в 1923 році. Система страхової медицини, що сформувалася тоді, не вписалася в загальну систему державної охорони здоров’я з її основними принципами в умовах нового громадсько-політичного ладу, не дістала підтримки з боку держави, і на початок 1921 року в Україні було повністю ліквідовано лікарняні каси. У 1927-1929 рр. постановами Уряду країни і ВКП(б) був затверджений принцип єдності радянської охорони здоров’я і була створена централізована державна система охорони здоров’я, що проіснувала близько 60 років. На етапі формування і зростання радянська модель вважалася прогресивною, Всесвітня організація охорони здоров’я рекомендувала іншим країнам застосовувати деякі її положення, а у Великобританії, яка вважається кращим прикладом бюджетної охорони здоров’я, для побудови системи використані підходи Н. А. Семашко.

У СРСР гарантувалося повне безоплатне медичне обслуговування всім громадянам, підтримувалася широка мережа лікувальних установ і профілактичних служб. Серед недоліків радянської системи охорони здоров’я були ізоляція від світової науки, упор на кількісні показники, зниження ролі медичних сестер і гіперспеціалізація лікарів. Система організації охорони здоров’я СРСР орієнтувалася на централізований механізм формування бюджету, організацію матеріально-технічного і лікарського забезпечення на основі держзамовлення і фондового постачання за фіксованими цінами, формування і розвиток лікувальної мережі відповідно до державних нормативів. Узявши на себе функції гаранта в наданні медичних послуг, держава була позбавлена можливості контролю реальних виробників [5, с. 24].

Із початку 90-х рр. XX ст. в Україні почали виникати певні форми добровільного медичного страхування. Усі загальнострахові компанії почали займатися медичним страхуванням в різних обсягах. В останні роки почало стихійно виникати добровільне страхування в некомерційній формі – так звані лікарняні каси. Але при відносно незначному поширенні добровільного медичного страхування комерційна форма і тут переважає [13].

Можливість вводити і розвивати добровільне медичне страхування в Україні закладено в прийнятому у 1996 р. законі України «Про страхування». Однак, хоча цим і було надано «зелене світло» добровільному медичному страхуванню, проте значного поширення на вітчизняному страховому ринку воно ще не набуло, що підтверджує вітчизняна статистика, згідно з якою частка послуги добровільного медичного страхування у загальному обсязі страхового ринку становить лише 2,6%, при загальній кількості застрахованих даним видом страхування у 2% від загальної кількості населення, у т.ч. індивідуальних страхувальників – менше 1%. Хоча, останнім часом – в умовах кризового розвитку вітчизняної економіки – у структурі страхового ринку добровільне медичне страхування поступово завойовує свої позиції, поступаючись за темпами зростання хіба що автомобільному страхуванню [14].

В Україні сьогодні діє низка економічних, правових та соціальних факторів, вплив яких стримує розвиток медичного страхування. Існує соціальна невизначеність статусу та перспектив медичного страхування, що створює у більшості населення ілюзію його неактуальності.

Невизначеність правових питань медичного страхування робить цю галузь суспільних відносин непривабливою і неперспективною в інвестиційному, економічному, маркетинговому аспектах. У зв’язку з цим ринок медичного страхування розвинутий слабо, серйозної конкуренції між страхувальниками не існує.

Велике значення має фактор низьких доходів населення. Невідповідність між реальним прожитковим мінімумом і середньостатистичною заробітною платою, а також високі податкові ставки на доходи підприємств не дозволяють залучати додаткові ресурси в систему добровільного медичного страхування. Не проявляють особливої зацікавленості в розвитку страхової медицини і суб’єкти системи охорони здоров’я. Це пояснюється, насамперед, внутрішніми факторами. Адже для певної частини працівників практичної охорони здоров’я існуюча ситуація в галузі припустима.

В умовах дефіциту бюджетних коштів багато закладів функціонує за рахунок залучення додаткових ресурсів, головним чином, особистих заощаджень громадян. Екстренна допомога в необхідних обсягах буде надана, а за планові операції, догляд, маніпуляції потрібно платити. При медичному страхуванні ці фінансові потоки будуть контролюватися, вони сформують фонд медичного страхування, а за їх раціональним використанням будуть слідкувати страхові компанії [15, с. 146].





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...