Главная Обратная связь

Дисциплины:






Роль добровільного медичного страхування в охороні здоров’я населення



 

 

Згідно зі ст. 3 Конституції України здоров’я людини є однією з найголовніших соціальних функцій держави і система охорони здоров’я забезпечується багатоканальним фінансуванням, зокрема і страхуванням. Страхування в суспільстві має велике значення у функціонуванні економіки і підтримки життєвого рівня населення.

Актуальність теми зумовлена місцем медичного страхування в cучасному суспільстві, яке є складовою частиною складної інфраструктури страхування, що є, в свою чергу, частиною макроекономічної системи держави. З’явилися великі потреби у страхових послугах. Радикальні перетворення страхової справи в країні спрямовані на формування страхового ринку, твердої правової основи його функціонування, створення умов для розширення сфери та якості страхових послуг.

Суспільні трансформації в Україні, що спрямовуються на запровадження принципів ринкової економіки, не спричинили позитивних перетворень у системі охорони здоров’я, діяльність якої і далі здійснюється на засадах адміністративних господарських відносин. Це супроводжується незадовільним рівнем суспільного здоров’я, неефективністю механізмів фінансового захисту громадян у разі захворювання, низькою економічною ефективністю діяльності галузі та якістю медичної допомоги, відсутністю задоволення потреб громадян в охороні здоров’я та медичній допомозі. Перехід до соціальноорієнтованих та ринкових принципів у охороні здоров’я на основі різних форм власності, а також пошук шляхів подолання основних проблем галузі в Україні, зокрема браку фінансових ресурсів та незадовільної якості медичного забезпечення населення, вимагають нового підходу до формування товарно-ринкових відносин у галузі та спонукають переходити до системи, що базується на страхуванні здоров’я людей. Для цього потрібно, щоб держава, підприємець та громадянин стали партнерами у реалізації права на охорону здоров’я. Для реалізації такого партнерства в історичному контексті суспільство має виробити критичну масу правових та соціальних передумов, які б забезпечили становлення такої верстви населення, яка б узяла на себе соціальну відповідальність за своє сьогодення і майбутнє всього суспільства. Істотну роль у формуванні такого суспільства відіграють і системи медичного страхування, у тому числі й добровільного.

Всесвітня організація охорони здоров’я в останній чверті минулого століття проголосила міжнародну стратегію «Здоров’я для всіх до 2000 року», до чого приєдналася і Україна (Алма-Ата, 1978), а після неї – стратегію «Двадцять одне завдання на ХХІ століття» (1999). Всесвітньо відомою є Оттавська хартія, схвалена на Першій міжнародній науковій конференції з охорони громадського здоров’я (Оттава, Канада, 1986). У названих документах сформульовано кілька базових принципів щодо сучасної системи охорони здоров’я, а саме:



- державна політика, орієнтована на збереження, зміцнення та поліпшення громадського здоров’я; підвищення суспільної цінності здоров’я;

- сприятливі соціально-економічні, екологічні та інші чинники здоров’я;

- формування здорового способу життя та корекція чинників ризику захворювань;

- перебудова медичного забезпечення [16, с. 74].

Від соціалістичного періоду свого розвитку Україна отримала у спадок складну і малоефективну систему охорони здоров’я, що базувалася на таких основних засадах:

- командно-адміністративна система управління;

- єдине джерело фінансування – державний бюджет, який формується на основі загальних податків;

- орієнтація на екстенсивні форми розвитку галузі тощо [17].

За роки незалежності не відбулося кардинальних змін в системі охорони здоров’я в Україні, і вона практично зберегла зазначені вище засади своєї діяльності. Водночас відбулися значні зміни в діяльності медичного забезпечення, найістотнішими з яких є:

- різке зменшення частки витрат на охорону здоров’я у структурі валового внутрішнього продукту;

- скорочення кількості медичних закладів, перш за все у сільській місцевості;

- започаткування розвитку страхової медицини;

- створення ринку приватного медичного обслуговування;

- легалізація народної медицини;

- стихійне впровадження принципів ринкової економіки у медичне обслуговування населення в державних та комунальних закладах охорони здоров’я;

- збільшення різноманітних легальних і нелегальних форм плати громадян за медичну допомогу;

- початок створення національної системи забезпечення країни фармацевтичною продукцією;

- прийняття деяких законодавчих та нормативних актів, що регламентують діяльність медичної галузі [18].

Соціально-політична криза в Україні призвела і до кризи в системі охорони здоров’я та погіршення якості медичного обслуговування населення. У складеному вперше за історію Всесвітньої організації охорони здоров’я рейтингу національних систем охорони здоров’я для 191 країни світу (2011) Україна посіла 79 місце. Зазначимо, що кількість витрачених коштів не завжди є мірою якості медичних послуг. Приміром, Росія, яка витрачає вдвічі більше коштів на медичне обслуговування одного пацієнта, посідає 130 місце, а США, де витрати в десятки разів більші, ніж в Україні, стоять на 37 сходинці [16, с. 75].

У «Концепції розвитку охорони здоров’я населення України» визначено основні стратегічні напрями реформування галузі, що покликані розв’язати дві головні і взаємопов’язані проблеми: як забезпечити ефективне використання наявних ресурсів та які додаткові джерела можна залучити до фінансування галузі. При цьому організація національної системи охорони здоров’я має базуватися на основних принципах, визначених ВООЗ, а саме: справедливості, солідарності та доступності [19].

В Україні соціально-правовою базою для розвитку системи охорони здоров’я є 49 стаття Конституції України (1996), яка визначає право людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування [20]. Охорона здоров’я повинна забезпечуватися державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм, а медична допомога у державних і комунальних лікувальних закладах має надаватися безоплатно. Своєрідною «медичною конституцією» є прийнятий Верховною Радою України у листопаді 1992 року закон «Основи законодавства України про охорону здоров’я», у якому визначено правові, професійні, економічні та організаційні засади охорони здоров’я.

Фінансування охорони здоров’я здійснюється за рахунок державного та місцевих бюджетів, благодійних фондів, державного соціального медичного страхування, добровільного медичного страхування, платежів юридичних і фізичних осіб, ініціативних фондів та програм, кредитування (рис. 1.2).

Традиційно найбільшим джерелом фінансового забезпечення охорони здоров’я є кошти державного та місцевих бюджетів, тоді як кошти, отримані з інших джерел, — лише додатковий фінансовий ресурс [21].

Загальний фонд формується кошторисним та програмно-цільовим методом фінансування. Кожен із цих методів має певні недоліки, зокрема, кошторисний метод не дозволяє оперативно змінювати розміри коштів, необхідних для виконання певного обсягу робіт у разі його зміни, та оперативно маневрувати ними у разі необхідності зміни однієї статті фінансування на іншу. Недоліком програмно-цільового методу є те, що воно здійснюється за залишковим принципом і в разі нестачі бюджетних коштів (що сьогодні характерно з огляду на фінансову кризу) призупиняється передусім фінансуванням цільових програм.

Кошти, які залучають бюджетні заклади охорони здоров’я до спеціального фонду кошторису, не відіграють значної ролі в їх фінансовому забезпеченні, однак на практиці спостерігається тенденція до поступового пожвавлення некомерційної діяльності в цій сфері [21].

 

Рис. 1.2. Джерела багатоканального фінансування охорони здоров’я [21]

 

Однією з цивілізованих форм ліберальних відносин на ринку медичних послуг є системи, що забезпечують абсолютну соціальну захищеність будь-якого члена суспільства. До таких організаційних форм, зокрема, належать системи медичного страхування, які є найдієвішим способом фінансування галузі охорони здоров’я. Саме медичне страхування можна охарактеризувати тим джерелом фінансування медичної сфери, яке поєднує в собі найширше задоволення потреб пересічного громадянина в охороні здоров’я та наданні медичних послуг із гнучкістю та доступністю [4, с. 118].

Медичне страхування є частиною системи медичного обслуговування, яке надається громадянам за рахунок сформованих грошових фондів, роботодавців та внесків застрахованих осіб і здійснюється у двох формах – обов’язкове та добровільне страхування – разом з існуванням платної і безоплатної медицини, а також спеціальних медичних програм.

Добровільне медичне страхування слугує доповненням до безкоштовних форм забезпечення населення медичними послугами. Раціональне співвідношення добровільного страхування та бюджетного фінансування медицини по-своєму вирішується в різних країнах. Основним напрямком покращення фінансування медицини у сучасних умовах є використання програм саме добровільного медичного страхування. Програми добровільного медичного страхування обираються за бажанням страхувальника і залежать від його платоспроможності. Крім того, такий вид медичного страхування ґрунтується на принципі страхової солідарності, коли застрахована особа отримує медичну допомогу у випадках та обсягах, що визначаються страховим договором згідно зі сплаченим страховим платежем [22, с. 233].

Як показують соціологічні дослідження, сьогодні від 30 до 50 % громадян України висловлюють готовність у разі виникнення проблем зі здоров’ям звернутися в приватну клініку (до приватного лікаря), але фактично кількість звернень у приватні клініки значно нижча. При цьому переважає система безпосередньої оплати пацієнтом медичної послуги, наданої в приватній клініці, а оплата через систему добровільного медичного страхування не перевищує 2 % [23, с. 199]. Серед працюючого населення є громадяни із достатнім рівнем заробітної плати і, враховуючи цей аспект, на урядовому рівні слід забезпечити бюджетне фінансування охорони здоров’я лише для соціально незахищених верств населення, та працюючих громадян із недостатнім рівнем заробітної плати.

Перевагами медичного страхування є можливість вибору необхідного переліку медичних послуг, вибору медичного закладу, отримання заходів щодо попередження хвороб, можливість контролю за якістю послуг тощо. Аналізуючи ринок страхових послуг, можна зробити висновок щодо збільшення зацікавлення фізичних і юридичних осіб у добровільному медичному страхуванні [23, с. 199]. Протягом 2011-2012 років спостерігалося збільшення валових страхових премій і частка ринку ДМС. Проте цей рівень залишається досить низьким, що свідчить про недостатній рівень страхової культури: з одного боку, страхові компанії недостатньо вміло розвивають свої послуги, а з іншого, фізичні особи вимагають наявності низьких тарифів на велику кількість медичних послуг, що, звичайно, є неможливим. Тобто, громадяни не звикли засобами страхування платити за медичні послуги, вважаючи страхову премію надто високою. Враховуючи те, що вітчизняні медичні заклади не фінансуються на гідному рівні (відсутні медикаменти, низька заробітна плата працівників медицини тощо), пересічний громадянин витрачає на лікування велику кількість грошей.

Ринок страхових послуг у рамках охорони здоров’я слід розглядати як субринок ринку медичних послуг. Відсутність розвиненого ринку платних медичних послуг, знижує ефективність функціонуючої системи добровільного медичного страхування. В Україні поки можна говорити лише про становлення цивілізованого ринку медичних послуг. При цьому, що дуже важливо саме для системи добровільного медичного страхування, медичні послуги не завжди відповідають високим стандартам якості і сервісної підтримки. Очевидно, що в приватних клініках, зацікавлених у підтримці високого попиту пацієнтів на надані в них медичні послуги, питання якості та сервісу послуг є найактуальнішими [24, с. 157].

Сьогодні в Україні існує ряд економічних, правових і соціальних чинників, вплив яких стримує розвиток медичного страхування, а саме:

- незавершеність процесу створення нормативної бази щодо медичного страхування;

- відсутність у населення позитивного досвіду взаємовідносин із страховими компаніями;

- відсутність механізмів заохочення роботодавців щодо медичного страхування працівників і членів їхніх сімей;

- обмеженість можливостей запровадження медичного страхування за рахунок коштів громадян внаслідок низького рівня доходів населення, а також механізму фінансової підтримки за рахунок державного і місцевих бюджетів;

- незначна кількість страхових організацій, що мають позитивний досвід впровадження медичного страхування [25, c. 6].

Зазначені чинники мають тимчасовий характер і можуть бути усунені спільними зусиллями державних органів, страхових компаній, медичної громадськості та суспільства загалом. Законодавчою базою розвитку медичного страхування є Конституція України та Закон України «Про страхування». Проте й досі в Україні немає цілісного правового акту, який би врегульовував правові та соціально-економічні проблеми медичного страхування, що негативно впливає на стан медичного обслуговування населення, веде до занепаду матеріально-технічної бази медичних закладів тощо. Головною причиною затримки розвитку медичного страхування є відсутність цілеспрямованої та скоординованої політики з боку законодавчої та виконавчої гілок державної влади, працівників медичних закладів та учасників страхового ринку.

Саме поетапне впровадження страхової медицини може стати основою для подолання кризи у медичній галузі і забезпечити формування адаптованої до ринкової економіки принципово нової правової, соціально-економічної, фінансової та організаційної системи взаємовідносин між постачальниками та споживачами медичних послуг, яка має бути побудована на взаємній відповідальності сторін, системі підтримки, зокрема фінансової, та контролю з боку органів державної влади, місцевого самоврядування і страховиків.


РОЗДІЛ 2





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...