Главная Обратная связь

Дисциплины:






Поняття особи злочинця



Ф.М. Аруе (Вольтер)

(Пропонував провести реформу кримінального судочинства і скасувати формальні докази. Висловлювався за широку практику допуску до процесу захисту, був противником інквізиції і катувань, виступав проти безправ’я і свавілля. Категорично вимагав скасування покарань за єресі, богохульство, чаклунство, виступав за принцип індивідуалізації покарання. Покарання мають бути справедливими.)

Ж.-Ж. Руссо

(Жан-Жак Руссо (1712-1778) констатував у роботі "Мірку­вання про початок і підстави нершності..." (1755), що причиною будь-яких соціальних відхилень, і злочинних діянь зокрема, є ви­никнення приватновласницького суспільства. Розорення бідних, політична нерівність, скупченість у містах, шкідливі для здоров'я роботи, розкіш і зловживання можновладців - усе це неминуче викликає ріст злочинності. У цій ситуації відповідальність за зло­чини, підкреслював він, несе суспільство. Вирішальним для проти­дії злочинності є перетворення суспільних відносин, гуманізація держави та права. Водночас засобом такого перетворення він вважав виховання в дусі справжньої моральності. Превентивна сила законів, на думку Ж.-Ж. Руссо, пов'язана з висловленням у них загальної волі, їхньою справедливістю та корисністю, у якій треба переконувати людей, а не із суворістю законів.)

 

10. Раціоналістично-гуманістичний світогляд і зародження основ кримінологічного

вчення Ч. Беккаріа, І. Бентама, Дж. Говарда.

Під класичною школою кримінології слід розуміти си­стему ідей про злочини та боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував Ч. Беккаріа.

Ч. Беккаріа

(Вважав, що злочинність можна ліквідувати шляхом створення гарних, якісних законів і просвітництва, виховання людей. Він вимагав встановлення рівності всіх перед законом і судом, щоб покарання відповідали суспільній небезпечності вчиненого злочину, щоб принцип «немає злочину, немає покарання без вказівки на це в законі» став непорушним у діяльності органів юстиції. Якщо держава бажає добра своїм громадянам, то її закони повинні ґрунтуватись на законах природи, а її дії мають відповідати інтересам суспільства. Виступав за звільнення кримінального права від релігійної моралі, яка має бути відокремлена від чесноти людської, так знаної політичної (Людська і державна справедливість – не тотожні, і не тотожні божественна мораль та природна чеснота). Обстоював за гармонію суспільних та особистих інтересів громадян. Категорично заперечував проти застосування страти, особливо проти катувань для встановлення співучасників злочину. Противник помсти. В міру розвитку культури і просвітництва суворість покарання послаблюватиметься.)



Дж. Говард

(Британець Джон Говард (1726-1790) дуже багато часу при­святив вивченню становища ув'язнених у в'язницях різних країн світу. У 1777 р. він видав основну працю свого життя "Стан в'язниць в Англії й Уельсі".

Джоїгу Говарду вдалося домогтися окремого утримання не тільки чоловіків і жінок, але й ізолювати неповнолітніх злочинців від до­рослих та навіть розділити злочинців залежно від виду вчиненого злочиїгу. Його ідеї вплинули на світову практику тюремного ув'яз­неш і я. Дж. Говард особисто сприяв поширенню гуманного та раціо-іііілі.ііоіо поводження з ув'язненими в різних державах.

Праці Дж. Говарда вплинули на гуманізацію системи по­карання в усьому світі. Через кілька десятків років його ідеї перейняті в Американський континент, де було заведено роз­глядати в'язницю як своєрідний примусовий монастир. Подібно до ченців, злочинців утримували в одиночних камерах, які по­винні були сприяти їхнім міркуванням про сенс життя. У1821 р. перевірили ефективність повної ізоляції як методу зміни по­водження з ув'язненими, помістивши 80 чоловік у камери одиночного утримання. Через рік п'ять ув'язнених померли, один збожеволів, а кількість осіб з подавленою психікою була настільки великою, що губернатор помилував 26 осіб і наказав перевести інших на режим спільного утримання. Цікаво, що, за відгуками начальника в'язниці, не було жодного випадку виправлення.)

І. Бентам

(Англійський учений Бентам (1748-1832) розробив свою теорію покарання, що вплинула на розвиток науки про зло-

чинність. Цей досвід він виклав у роботі "Паноптикум" - трак­таті про раціональне облаштування в'язниць на засадах одиноч­ного утримання та центрального нагляду з наявністю необхід­них майстерень, шкіл, лікарень задля виправлення та пере­виховання ув'язнених. Бентам сконструював ідеальну модель злочинця та процесу прийняття ним рішення перед вчинен­ням злочинного діяння. Той оцінює позитивні та негативні на­слідки порушення закону й залежно від того, що злочин при­несе більше - позитивного чи негативного, вирішує, вчинити його або не вчинити.

Бентам вивів низку принципів призначення покарання зло­чинцям:

потрібно, щоб зло покарання перевершувало вигоду зло­чину;

• чим менша неминучість покарання, тим більшою повинна бути строгість його;

• чим тяжчий злочин, тим більше можна зважити на по­карання жорстоке для подальшої надії запобігти злочинові;

однакові покарання за однакові злочини не повинні бути, що накладаються на всіх злочинців без вилучення. Слід взяти до уваги обставини, що мають уплив на чутливість.)

 

11. Кримінологічні вчення у працях представників німецької класичної школи І. Канта, Г.У.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха та ін.

І. Кант

(Він досить грунтовно досліджував співвідношення добра і зла в природі людини. На думку Канта, зло можна припустити як суб'єктивно необхідне в кожному, навіть в самій кращій людині.
На думку Канта схильність людини до злого виникає: По-перше, зі слабкості людського серця і крихкості людської природи; По-друге, з нахили до змішання неморальним мотивів з моральними; По-третє, "схильність до прийняття лихих звичаїв людської природи і людського серця" .
Оцінюючи природу людини як злу, Кант робить дещо не відповідний вихідної посилці висновок про заснування моральної і правової відповідальності: "Якщо людина в моральному сенсі буває або повинен бути добрим чи злим, то він сам себе повинен робити або зробити таким. І те й інше повинне бути результатом його вільного зволення; інакше це не могло б бути поставлене йому в провину ".
Принцип правового примусу: коли певний прояв свободи саме виявляється перешкодою до свободи, тоді спрямоване проти такого застосування примус як те, що перешкодить перешкоди для свободи, буває правим. На думку великого гуманіста, примус має збільшувати свободу - тільки в цьому випадку воно виправдано і сприяє розвитку суспільства. На жаль, далеко не завжди людство прислухається до порад мудрих людей.
Вельми цікаві ідеї Канта про покарання. Їм розроблена концепція караючого імперативу: "Покарання по суду ... ніколи не може бути для самого злочинця або для громадянського суспільства взагалі тільки засобом сприяння якомусь іншому благу: покарання лише тому має накладати на злочинця, що він скоїв злочин, адже з людиною ніколи не можна звертатися лише як із засобом досягнення мети іншої особи ... Він повинен бути визнаний таким, що підлягає покаранню до того, як виникне думка про те, що з цього покарання можна отримати користь для нього самого або для його співгромадян. Караючий імператив є категоричний імператив, і горе тому, хто в вивертів вчення про щастя спробує знайти щось таке, що з міркувань обіцяної законом вигоди позбавило б його від кари або хоча б від якоїсь частини її згідно з девізом фарисеїв: "Нехай краще помре один, ніж загине весь народ" ; адже якщо зникне справедливість, життя людей на землі вже не буде мати ніякої цінності ".1 З цієї концепції Канта витікали думки Ф. М. Достоєвського про початкової порочності світу загального щастя, побудованого на сльозинці дитини.
"Справедливість перестає бути такою, якщо вона продає себе за якусь ціну".

Кант спробував виробити принцип покарання: "Який, однак, спосіб і який ступінь покарання, які суспільна справедливість робить для себе принципом і мірилом? Єдиний принцип - це принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедливості), згідно з яким суд схиляється на користь однієї сторони не більше, ніж на користь іншої ".4
Основою багатьох світових релігій є ідея про те, що зло, привнесене в світ людиною, обов'язково повернеться до нього (іноді явно, іноді у прихованій формі).
Фома Аквінський на цій основі розробив принцип відплати, в силу якого зло оплачується злом, а добро - добром. ' Цей принцип отримав розвиток у працях Канта:
"Те зло, яке ти завдаєш у народі, не заслужив його, ти завдаєш і самому собі. Ображаєш ти іншого - значить ти ображаєш себе; крадеш у нього - значить сам обкрадаєш самого себе; б'єш його - значить сам себе б'єш; вбиваєш його - значить вбиваєш самого себе. Лише право відплати, якщо тільки розуміти його як здійснюване в рамках правосуддя (а не у твоєму приватному судженні), може точно визначити якість і міру покарання.)

Г.У.Ф. Гегеля

(Німецький філософ Георг Гегель (1770-1831) спробував розробити більш послідовну теорію злочину й покарання. П р ироду злочинності Г. Гегель вбачав у особливій сутності право­вих законів: "Існують закони двоїсті за сутністю роду: закони природи та закони права. Закони природи абсолютні й мають силу самі в собі... У природі найбільша істина полягає в тому, що закон існує. У законах права розпорядження має силу не тому, що воно існує, тож кожна людина вимагає, щоб воно відповідало його власному критерієві".

Абсолют, за Г. Гегелем, є Бог. Людство прагне вловити абсолютне право та відбити його в законах. Однак не завжди це відображення є адекватним. Кожна людина може мати власне уявлення про спр аведливість, може конструювати своє власне право норми поведінки, котрі вона вважає справедливими. Ці норми не завжди збігаються з усталеними в суспільстві правовими законами. І людина нерідко воліє орієнтуватися саме на власні норми, а не на державні закони. Ця ідея Г. Гегеля має дуже глибокий зміст: чим справедли-віїлі закони, чим більша кількість громадян визнає їх такими, тим менше є бажаючих їх порушувати, тим нижчий рівень зло­чинності. На жаль, не часто законодавець прагне втілити гегелів­ську позицію в життя - звідси й зростання ріїзня злочинності.

Аналізуючи феномен злочинності, Г. Гегель висловив низку цікавих думок про способи впливу на неї. Величезне значення він надавав розумності державного ладу. Дійсною Г. Гегель визнає лише державу, в якій гармонійно переплітаються інте­реси суспільства й окремої особистості.

Г. Гегель досить скептично оцінював практику поліцейської державності. Завдання поліції він убачав не в посиленому конт­ролі за приватним життям. "Ціль поліцейського нагляду й опіки представити особі наявну можливість для досягнення індивідуаль­них цілей. Поліція повинна піклуватися про вуличне освітлення, будівництво мостів, установлення твердих цін на товари повсяк­денного вжитку, а також про здоров'я людей".

Досить цікаві думки Г. Гегель висловлював про боротьбу з корупцією: "В Афінах існував закон, що пропонував кожному громадянинові звітувати, на які засоби він живе; тепер же дума­ють, що це нікого не стосується".

Ідеї Г. Гегеля справили величезний уплив на сучасників, по­волі його теорія готувала серйозні зміни в практиці впливу на злочинність - її основний вектор був спрямований у май­бутнє. У той же час концепції загальної та приватної превенцій, розроблені представниками класичного напрямку карного права, виявилися більш привабливими для європейського законодавця, та саме вони стали на тривалий період орієнтирами кримінально-правової практики.)

Л. Фейєрбах

(Пауль Фейєрбах (1775-1833) - автор популярного в свій час підручника з кримінального права. П. Фейєрбах був одним із перших, хто почав відокремлювати з кримінального права в самостійні галузі пізнання філософію наказового права, кримінальну психологію, кримінальну політику, що може іа вважати початком відокремлення кримінології в самостійну науку.

Він розробив кримінально-правову теоріїо психічного при­мусу, чи психічного залякування, як мети покарання. Покарання П. Фейєрбах поділяв на дві групи: покарання погрожувальні та покарання заподіювані. Мета першого - запобігання злочинові за допомогою страху, мета інших - демонстрація дієвості закону. Тож спочатку відзначаємо лише ідеї загального запобігання,хоча

згодом, у трактаті про раціональну в'язницю Бентам досить чітко як уплив на злочинність визначив приватну превенцію пере­виховання та виправлення злочинців у місцях позбавлення волі. В історію кримінології П. Фейєрбах увійшов і як автор двох оригінальних видань: "Дивні кримінальні судові справи" та "Опис дивних злочинів, виконаних по судових справах". У цих книгах учений приділив значну увагу аналізу причин зло­чинів і дослідженню особистості злочинця.)

 

12. Антропологічний (біологічний) напрям у кримінології. Туринська школа. Праця Ч.

Ломброзо “Злочинна людина” (1876 р.). Її зміст та значення.

Засновником позитивізму в кримінології взагалі та біологіч­ному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю "Злочинна людина". Ч. Ломб­розо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристи­ками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він роз­робив класифікацію злочинців:

• природжені злочинці;

• душевнохворі злочинці;

злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки;

випадкові злочинці.

За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина - це прикордонний біологічний вид, і остання третина - це випадкові правопоруш­ники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але її об'єктивний підхід і наукові засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціаль­ний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.

13. Позитивний напрям науки про злочин. “Кримінологія” Р. Гарофало. Її зміст та

Значення.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні по­ложення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

Рафаель Гарофало(1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин - це аморальний вчинок, який завдає збитків суспільству. Підтримував психологізм у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував:

• позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з не усунутих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві;

• частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя;

примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин

14. Соціологічний напрям у кримінології.

Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочин­ності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антро­пологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом кон­цептуально. Для нього було характерне сполучення криміналь­но-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.

Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин зло­чинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що коре­няться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.

Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезенто­ваний теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.

15. Концепція “соціальної фізики” Л.А. Кетле.

Уперше закономірний характер злочинності був встановлений понад 150 років тому бельгійським математиком А. Кетле. Він був одним із фундаторів наукової статистики, зокрема правничої. У своїй роботі "Про людину та розвиток її можливостей, або досвід соціальної фізики" (1835 p.) він стверджував, що соціальне життя і фізичні явища підпорядковуються законам одного порядку й повинні вивчатися точними методами математичної статистики. А. Кетле довів, що деякі масові явища, у тому числі й злочинність, підпорядковуються певним статистичним закономірностям (7). Послідовниками А. Кетле були міністр юстиції Франції Герре та директор статистичного бюро Міністерства юстиції франції Тард.

У наш час закономірний характер злочинності вважається вірогідно доведеним.

16. Розвиток теорії множинності факторів злочинності у працях І. Фойницького, Г. Тарда, Ф. Ліста та ін.

Найбільш значними представниками соціологічної школи були: Ліст (1851-1919) —Німеччина, Тард (1843-1904) — Франція, Фойницький (1844-1910) — Росія. Звичайно, погляди кожного з соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки.

Вчення про причини злочинності. Злочин не є результатом свободної волі, як про те писали класики. Злочин — це результат складної взаємодії різноманітних факторів, з однієї сторони — індивідуальних (у тому числі і біологічних), а з іншого боку — фізичних і соціальних. Фізичні фактори (іноді їх називають телуричними — від лат. іеііик — земля) — це географічне середовище, клімат, пори року, кількість опадів, час доби тощо. Індивідуальні фактори — стать, вік, походження і виховання, освіта, родиний стан, хвороби, фізичні і психічні властивості. Соціальні фактори ~ безробіття, рівень цін на продукти харчування, рівень споживання алкоголю, заробітна плата, життєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін.

Вчення про небезпечний стан — це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не лише ті, хто вчиняє злочин, але й ті, хто не вчинив конкретно нічого злочинного, але внаслідок певних обставин мають визнаватися такими, що перебувають в небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники антигромадських організацій, жебраки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, дегенерати, душевно хворі тощо.

Вчення про покарання і заходи безпеки. Соціологи розробили класифікацію злочинців і залежно від цього рекомендували різні види репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, «відгшатне покарання», відносно звичних злочинців (невиправних) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) — смертну кару або довічне ув’язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також заходи безпеки, превентивне ув’язнення, поміщення до спеціальних закладів, відправлення у заслання, поліцейський нагляд тощо.

17. Теорія аномії Е. Дюркгейма.

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в за­лежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія32.

Еміль Дюркгейм(1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.

Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаман­ний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо по­зитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспіль­ної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згурто­ваність людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією Е. Дюрк­гейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та су­спільство на деякий час втрачає вплив на людину.

18. Сучасний період в історії кримінології і основні напрями її розвитку.

До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація.

Концепція стратифікаціїз'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціаль­них груп, які створюються на різноаспектній основі (про­фесійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до по­рушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є міг­ранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетрива­лий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиня­ються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами на­селення. Представником теорії конфлікту культур є Т. Селлін.

Інтеракціонізм (учення про взаємодію).Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка -це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримшологія свого часу значно збагатилась ідеями штеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.

Стигматизація (таврування)- це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті за­судження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Тавру­вання виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психо­логічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законо­слухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших злочинців.

19. Неокласична школа кримінології.

У кримінології , нео-класичні школи продовжує традиції класичної школи в рамках Право реалізм . Отже, утилітаризм з Джеремі Бентам і Чезаре Беккаріа залишається відповідних соціальної філософії в політиці термін для використання покарання якстримуючого допомогою правоохоронних органів, судів і тюремного ув'язнення . (Потребує обговорення вирішенні питань, що стосуються істотна відмінність між "класичними" і "нео-класичного" кримінології, будь ласка, переформатувати відповідно)

Коли злочинності і рецидиву сприймаються як проблема, перша політична реакція на заклик до збільшення поліції, більш жорсткі міри покарання, а також посилення моніторингу та спостереження для тих, хто випустив на умовно-дострокове звільнення .Інтуїтивно, політиків див. кореляція між впевненістю і тяжкість покарання, і вибір, до скоєння злочину. Практичні наміри завжди було стримувати, а якщо це виявиться безрезультатним, щоб тримати суспільство більш безпечним для максимально можливий період часу, замок від рецидивістів у в'язницях (див. Вільсона ). З перших теоретиків, аргументи були засновані на моралі та суспільної корисності, і він не був до порівняно недавнього часу, що мало місце емпіричних досліджень для визначення покарання є ефективним стримуючим фактором.

Соціальна теорія управління

Як представлено в роботі Тревіс Хирши, соціальної теорії управління передбачає, що використання процесі соціалізації ісоціальної теорії навчання будує самоконтролю і знижує схильність вдаватися поведінки визнаються антигромадськими. Він заснований на функціоналізму теорій злочинності і пропонує, щоб Існують три типи управління:

§ Прямі: за якою покарання загрожує або подали заявки на протиправну поведінку, і дотримання нагороджений батьків , сім'ї , і авторитетних осіб.

§ Непрямі: за якою молодь утримується від злочинності, тому що його або її правопорушників акт може викликати біль і розчарування батьків та інших осіб, з якими він чи вона має тісні відносини.

§ Внутрішні: за якою совісті людини або почуття провини заважає його або її від участі в правопорушник діє.

Дріфт теорії

Хоча він не був представлений в якості соціальної теорії управління, Девід Маца (1964) також прийняла концепцію підкреслив, розчарування і бунту проти нормативних соціальних цінностей правопорушників молоді. Маца не було виявлено будь-яких конкретних обмежень чи контролю, що буде тримати молоді з дрейфуючих, але дрифтерів були зображені, як молодь, у яких мало часткою у відповідність і вільно дрейфувати в злочинності. Як Хирши, Маца був налаштований скептично, що девіації можуть бути пояснені в рамках різних субкультурних або contracultural системи цінностей. РЗЕ буде. Delinquent молоді було ні змушений ні віддані своїй правопорушників дій, а просто менш сприйнятливим до інших, більш звичайних традиції (1964:28). Таким чином, злочинець молодь "дрейфує" між кримінальними і не злочинне поведінка, і були відносно вільні у виборі того, щоб взяти участь в злочинності. Це оскаржується Штам теорія яких

Раціональний вибір теорії

Це виросло з очікуваних принцип корисності в економічній теорії, тобто, що люди будуть приймати раціональні рішення на основі їх очікування для максимізації прибутку і мінімізації втрат. У цьому сенсі, він підходить модель утилітаризму, запропонований класичної школи, але його наслідки сумнівався неокласичної школи.

Сучасні дослідження

Початкові дослідження у порівнянні вбивств статистики між державами використання і не використовують смертну кару , і не виявила ніяких доказів стримування (Bailey & Peterson). Дослідження потім перевіряється визначеності щодо суворості покарання, наприклад, Еріксон (1977). Дослідження методології якого аналізу офіційної статистики для об'єктивних показників кореляції, і відносини інтерв'ю та анкет для суб'єктивних показників (потенційних злочинців не зупинить, якщо вони не розуміють, як працює система кримінального правосуддя). Дослідження показують, що більшість відповідає закону, тому що вони підписатися на соціальні та моральні цінності представлені закону (тобто процес соціалізації є ефективним). Отже, в кращому випадку, загроза покарання не є статистично незначний вплив на зареєстрованих злочинів і емпіричні докази на підтримку стримування є досить обмеженим. Патерностер робота Raymond (див. бібліографію [1] ) показує, що тільки статистично значимих даних виникає з досвіду дослідження серед тих, хто пройшов через системи кримінального правосуддя (тобто конкретні стримування), але що це дані по собі не може перевірити загальний стримування. Він також не бачить жодних доказів того, що формального соціального контролю є ефективними. Деякі неформальні соціальні негативні наслідки, такі як несхвалення сім'ї, втрата репутації, можливість втрати роботи і т. д., є більш значними. Існує незаперечний доказ того, що збільшення нагороди відповідності шляхом поліпшення можливостей для працевлаштування на реалістичні ставки оплати праці можна домогтися порівнянних стримуючий вплив на потенційних правопорушників, даючи більше втрачати (Тьерні: 1996, 277).

20. Багатофакторний підхід.

Його прибічники припускають, що злочинність обумовлена не однієї, а цілим багатьма причинами (чинників); ніякої теорії злочинності взагалі створити неможливо ...

У (1915-1950) багатофакторний підхід панував майже 40 років. Радянська кримінологія розглядала злочин як і, як “результат складного взаємодії багатьох обставин (Кримінологія 1976).

Багатофакторний метод страждає як через брак теоретичної основи, а й через методологічних проблем:

· студійовані контрольні групи з одного боку вже відфільтровані правоохоронні органи (засуджені), з другого - законослухняні, серед яких може бути приховані і необнаруженные преступники;

· цей підхід повністю орієнтовано злочинця, бо за цьому вивчаються лише фізичні (тілесні), психологічні і соціальні ознаки самого злочинця, а чи не громадські й виктимогенные факторы;

· все чинники, обрані довільно чи несвідомо, оцінюються по у тому ж критеріям, не враховуючи те, що багато чинників відіграють надто велику роль, інші - меншу, у виникненні злочинності або ж не мають до цього ніякого отношения.

21. Марксистська теорія злочинності.

К. Маркс

На підставірозроблених ним теорій (концентрації виробництва, накопичення, криз,зубожіння, краху капіталізму і революційного перетворення суспільства) ізакону зниження норми прибутку він визначив, що свідомість не впливає набуття, його визначають соціальна та економічна дійсність.
Оскільки спосіб виробництва в багато визначає соціальні тапсихологічні життєві процеси і контролює соціальні відносини іінститути, змінити суспільство можна тільки корінний реформою економічноюсистеми. Маркс вважав, що для людини важливо, щоб він у своєму житті іпрацю отримував задоволення і міг принести користь. У капіталістичномуіндустріальному суспільстві велике число робочих виявляються незайнятими або неповністю зайнятими. Оскільки ці люди не можуть задовольнити своюпотреба до праці легальним способом, вони виявляються деморалізованими ісхильними до різних хибним занять, у тому числі до злочинів. Це,перш за все, відноситься до нижчих шарів.

Ф. Енгельс

Він відзначає, що найбільш грубою і самої безплідної формою обуреннябув злочин. Енгельс захищав наступні три основні тези:причина злочинності - в економічних умовах капіталізму;злочинність є вираження обурення робочого класу проти класукапіталістів; злочинність - безплідна і не обіцяє успіху форма класової боротьби.
Марксистську теорію злочинності розвивали і дотримувалися, причому нелише в минулому, але і в ХХ столітті ряд відомих зарубіжних кримінологів. Так голландська кримінолог Віллем Адріан Бонгер (1905г.) стверджував, щокапіталізм породжує егоїзм, а соціалізм - альтруїзм. Схильність дозлочинної поведінки зростає, коли егоїст бачить можливість шляхомнелегальних дій отримати якусь вигоду за рахунок інших, якщо у ньогонемає шансів задовольнити свої потреби законним чином. При капіталізміможна переслідувати егоїстичні цілі за рахунок інших протиправнимспособом. Інакше - при соціалізмі. Він гарантує кожному можливістьзадовольняти свої потреби цілком законним порядком. Тому капіталізмплодить злочинність, у той час як при соціалізмі не можуть відбуватисякримінально карні діяння.

Польська кримінолог Лернельвважаючи, що злочинність може зникнутилише у віддаленому майбутньому, з повним відмиранням держави, розвиваєтеорію генетичних і динамічних криміногенних факторів.

22. Кримінально-соціологічні теорії злочинності: соціальна дезорганізація Р. Мертона,

теорія субкультури А. Коена та Р. Клауорда.

Роберт Мертон

Вважав, що причиною аномалій може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встанов­лені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати цігблага за усталеними правилами, на­магається їх отримати без правил.

Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху -порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування.

Теорії Альберта Коена (1955) і Річарда Клоуарда і Ллойда Олина (1960), розглядають причини цього явища, підкреслюють значення конфлікту між цінностей і цілями переважаючого у суспільстві середнього шару, з одного боку, та можливостей підлітків із нижчих верств, які можуть дотримуватися цих цінностей і переслідувати це ще, - з іншого. Підлітки роблять делікти у тому, щоб домогтися певного статусу, соціального стану та престижу. Вони створюють власну культуру, свою, відділену від пануючій цивілізації, незалежну субкультуру із єдиною метою набути статусу серед однолітків.

23. Соціально-психологічні теорії злочинності. Загальна характеристика.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард(1843-1904). Пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та насліду­вання. Злочинців він на­зивав своєрідним "соціальним експериментом" і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвину­ваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.

Власне теорію диференціального зв'язку сформулював амери­канський учений Едвін Сатерленд(1883-1950) у праці "Прин­ципи кримінології". Теорія диференцшованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримшаль-ної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвою­ються дитиною здебільшого при безпосередньому неформаль­ному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).

Теорія небезпечного стану (клінічна кримінологія).(Р. Гарофало, Ж. Пінатель).

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин ви­никає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важ­ливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні си­туації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка пере­живає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, до­помогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпеч­ного кризового стану як особам, які утримуються в місцях по­збавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу іїщивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.

24. Теорія навчання Г.-Ю. Айзенка.

Теорія Г. Ю. Айзенка. Побудована за ієрархічним типу і включає опис трехфакторной моделі псіходінаміч. властивостей (екстраверсія - інтроверсія, нейротизм і псіхотізм). Ці властивості Айзенк відносить до типів загального рівня ієрархічним. організації структури особистості На наступному рівні знаходяться риси, нижче - рівень звичних реакцій, реально що спостерігається поведінка.

Фактори II порядку Кеттелла відповідають першим двом чинникам Айзенка, який при дослідженні особистості також використовував методи оцінки, опитування, ситуаційні тести, Фізіолого. виміру, а також враховував роль спадковості.

Істотним внеском Айзенка в область факторного аналізу була розробка техніки критеріального аналізу, що дозволила максимально виділяти конкретні критеріальні групи ознак, наприклад диференціювати контингенту по нейротизм. Не менш важливим концептуальним положенням Айзенка є ідея про те, що спадковий фактор обумовлює відмінності людей за параметрами реактивності автономної нервової системи, швидкості і міцності умовних реакцій, т, тобто по генотипічну і фенотипова показниками, як основі індивідуальних відмінностей у проявах нейротизм, псіхотізма і екстраверсії -- інтроверсії. Реактивний індивід схильний при відповідних умовах до виникнення невротичних порушень, а індивіди, легко формують умовні реакції, демонструють інтровертність в поведінці. Люди з недостатньою здатністю до формування умовних реакцій і автономної реактивності, частіше за інших схильні до страхів, фобій, нав'язливий та ін невротичних симптомів. У цілому невротичне поведінка є результатом навчання, в основі якого лежать реакції страху і тривоги.

Вважаючи, що недосконалість психіатрії, діагнозів пов'язано з недостатньою особистісної психодіагностикою, Айзенк розробив для цієї мети опитувальники і відповідно скорегував методи лікування в психоневрології.

25. Теорія диференціальної асоціації Е. Сатерленда.

Вчення Є. Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв'язки). Відповідно до даної теорії злочинцями не народжуються, а стають у процесі багатогранних контактів особи у мікрогрупах: в сім'ї, на вулиці тощо. Домінування в таких групах антигромадських поглядів, установок і позицій призводить до злочинності.

26. Теорія контролю А. Рейса та М. Гоулда.

Теорії соціального контролю і нейтралізації. Прихильники теорій соціального контролю (докладніше про нього див в гол. 16) зосереджують увагу на реакції суспільства на девіантність і відповідної реакції девиантов на тиск соціального контролю.
А. Рейсі (1951), Ф. Най (1958), М. Гоулд (1963) виходили з ролі соціального контролю в протистоянні девіантної поведінки. Вони вважали, що законослухняному, конформної поведінки слід навчати. При успішній сімейної соціалізації людина не буде чинити протиправні діяння. Внутрішній контроль (самоконтроль) добре соціалізованого індивіда набагато ефективніший, ніж зовнішній, формального контролю.
Г. Сайкс і Д. Матза (1957) [54] звернулися до реакції правопорушника на запропоновані вимоги. На їхню думку, щоб уникнути санкцій девіантом вдаються до різного роду самовиправдання, «нейтралізації», причому кошти самовиправдання черпають з норм самого суспільства.

27. Теорія соціального зв’язку Е. Хірша.

Т. Хіріш у своїй книзі 1969 зауважив: «Ми всі тварини і тому всі, природно, здатні скоювати злочини» [56]. (Взагалі-то, тварини не роблять злочинів. Тут цитований автор явно виходить з буденних уявлень про «животности» і «звірства» [57].) Злочини відбуваються у результаті ослаблення соціальних зв'язків. Протистояти цьому можуть тісні узи, зв'язку соціальних груп, таких, як сім'я. Т. Хирши називає найбільш важливі елементи соціальних зв'язків: прихильність (симпатії), зобов'язання (ангажованість), залученість, віра (переконаність). Свою концепцію соціальних зв'язків Т. Хирши засновує на матеріалі проведених ним емпіричних досліджень (опитування-самозвіт 5,5 тис. учнів міських шкіл Сан-Франциско). Основний результат опитування: чим тісніше підліток пов'язаний з батьками, чим успішніше його навчання в школі, чим більше він втягнутий у конформні види діяльності, тим менші шанси стати девіантів. І навпаки.

28. Теорія інтеракції – теорія стигматизації Р. Куінна.

В обществе постоянно идет борьба за власть. В этой борьбе властные структуры используют криминализацию (провозглашение тех или иных действий преступными) в целях давления и подавления. «Криминализация – это скорее методика ослабления позиций противника, чем основанная на справедливости будничная работа по поддержанию контроля за преступностью» [68]. В руках властной структуры орудием борьбы выступает не только процесс криминализации нежелательных, с ее точки зрения, деяний, но и реализация уголовного запрета. И этот процесс носит избирательный характер: уголовный закон применяется против неугодных лиц и «молчит», когда дело касается «своих» (хорошо известная «селективность» полиции и уголовной юстиции).
Теория конфликта, по Р. Куинни, базируется на представлении о человеке и обществе как процессе, конфликте, власти и социальном действии. Конфликт между людьми, социальными структурами или элементами культуры является нормальным состоянием общественной жизни. Опыт учит, что мы не можем достичь согласия по всем или большинству ценностей и норм. Конфликт выполняет вполне определенные социальные функции, он делает больше для возрастания, чем для уменьшения адаптации и упорядочения социальных связей и групп. Власть есть базовая характеристика социальной организации. Конфликт и власть тесно переплетены в общественных представлениях. Преступление, с точки зрения Р. Куинни, это определение человеческого поведения, создаваемое уполномоченными агентами политической организации общества. «Преступление есть творение» (crime is created), подчеркивает он [69]. Социальная же реальность преступления есть сконструированное путем формулирования и применения уголовное определение (состав преступле-
ния. – Я. Г.), развитие поведенческих образцов (pattern), соответствующих этим определениям, и конструкция уголовных концепций.

29. Поняття злочинності, її характерні особливості.

злочинність - соціальне зумовлене, історично мінливе, порівняно масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які їх вчинили.

 

Це явище зумовлю­валося розпадом суспільства на класи, появою приватної влас­ності та виникненням пов'язаних іх цим соціально-економіч­них суперечностей.

30. Ознаки злочинності.

Злочинність - явище негативне, що завдає шкоди суспільству загалом, так і конкретним його членам зокрема.

Злочинність є соціальним явищем, наслідком причин й умов, що мають соціальний характер. Злочинність - це дзеркальне відбиття тих негативних суперечностей, що існують в нашому суспільстві. Вона соціальна тому, що складається з дій, скоєних людьми в суспільстві проти інтересів всього суспільства чи певної його частини.

3. Злочинність є історично мінливим явищем. Це означає, що вона з'явилася на визначеному етапі розвитку людства та разом із суспільними відносинами змінювались поняття злочинного та незлочинного.

 

4. Злочинність є перехідним явищем. Необхідно пам'ятати, що злочинність - це система, яка має свою внутрішню логіку розвитку, а тому революційна зміна одного суспільного ладу
на інший не знищує її. Змінити психологію та поведінку людини раптово неможливо, для цього необхідний певний час. У такому аспекті злочинність завжди є перехідним явищем

5. Злочинність має кримінально-правову характеристику Поняття злочину - базового елемента поняття "злочинність" - дає кримінальне право. Коло злочинів, що її складають, визначає кримінальне законодавство. Тож декриміналізація чи криміналізація тих або тих діянь впливає на всі її показники.

6. Злочинність - не статистична сукупність злочинів, а власне явище.

7. Злочинність — це не механічна сукупність, а цілісна су­купність, система злочинів. Вона має визначені системні властивості, тобто стійкі взаємозалежності злочинів усередині цілісності та з іншими зовнішніми соціальними явищами.

8. Злочинності притаманна ознака самодетермінувального явища, тобто самовідтворення, що характерне для злочинності неповнолітніх, рецидивістів та ін.

9. Злочинність складається з конкретних злочинів, вчине­них на певній території у відповідний період часу

10. Злочинності притаманна іррегулярність. Іррегулярність стосовно злочинів проявляється в тому, що індивідуальні акти поведінки (крім співучасті), належні до масової сукупності,
здійснюються незалежно один від одного. Неможливо сказати заздалегідь, ким безпосередньо, коли та як буде вчинено злочин.

11. Злочинність має масовий характер. Стосовно злочин­ності це означає, що вона проявляється не в окремих злочинах, а в постійно наявній (тій, що зростає чи зменшується) сукуп­ності дій.

12.Злочинність характеризується стійкістю. Стійкість зло­чинності означає, що не можна чекати різких змін у її структурі за рівні короткі проміжки часу (місяць, квартал, рік). Такі по­рівняно масові явища не можуть змінюватися дуже швидко. Різкі коливання деяких показників швидше свідчать про недо­ліки обліку, ніж про реальні зміни в стані певного явища.

31. Кримінологічна характеристика злочинності.

Аналізуючи злочинність, її необхідно обмежувати й у часі, при­в'язувати до певного відрізка, періоду (рік, п'ятиріччя, 10, 15, 25 років і далі) в розвитку держави або окремих її регіонів, територій. Вона, отже, має і часову поширеність.

злочинність— це відносно ма­сове, історично мінливе соціальне явище, яке має певну терито­ріальну і часову поширеність, являє собою цілісну, засновану на статистичних закономірностях систему одиничних суспільно не­безпечних діянь, заборонених кримінальним законом.

32. Кількісні показники злочинності.

рівень (коефіцієнт) злочинності — це її кількісна характеристика, що вимірюється в абсолютних величинах сумою вчинених зло­чинів і осіб, які їх вчинили, за певний проміжок часу на визна­ченій території.

стан злочинності – це виражене в абсолютних показниках (цифрах) уся кількість вчинених на певній території за відповідний період часу злочинів і осіб, які їх скоїли.

 

33. Якісні показники злочинності.

динаміка злочинності - показник, який відображає зміну її рівня та структури протягом того чи того тимчасового періоду (рік, три роки та ін.).

географія злочинності - це розповсюдження її по різних регіонах (територіях) держави, областях, районах, містах, селищах.

структура злочинності - це внутрішня, притаманна їй ознака, що розкриває її будову, окремі складові частини в за­гальній їх сукупності за визначений відрізок часу та на ви­значеній території.

характер злочинності – показник, який зумовлюється кількістю найбільш небезпечних злочинів у структурі злочинності, а також тим, якою є характеристика осіб, які їх скоїли.

ціна злочинності – включає в себе три елементи: кримінально-правовий наслідок, шкоду та боротьбу зі злочинністю.

34. Поняття латентної злочинності.

латентна злочинність - це сукупність передбачених кримінальним законом діянь, які з різних причин не були взяті до уваги органами внутрішніх справ, прокуратурою, службою безпеки та судом.

 

35. Види латентної злочинності.

Види латентної злочинності:

схована не виявлена правоохоронними органами через специфіку злочинів і ставлення до них потерпілих або з інших причин  
прихована не знаходить відображення в статистичних звітах у результаті неправомірн6их дій правоохоронних органів

Види латентності:

природна природна латентність - це сукупність тих випадків, коли факт злочину був, але він не став відомим правоохоронним орга­нам. Наприклад, неповідомлення потерпілих про злочин.
штучна штучна латентність - факт злочину відомий, але з різних причин правоохоронні органи не ставлять його на облік, щоби створити враження успішності боротьби зі злочинністю.
погранична погранична латентністьфакт злочину стався, але по­терпілий не усвідомлює цього (приміром, пожежі, кишенькові крадіжки).

36. Причини латентності злочинності.

об’єктивні ● середовище й обставини, в яких здійснюються злочини
суб’єктивні · небезпечність особи, що скоїла злочин; · бажання приховати свою злочинну діяльність; · небажан­ня потерпілого повідомляти про злочин; · недоліки в роботі право­охоронних органів тощо.

37. Методи дослідження латентної злочинності.

загальні ● виявлення громадської думки про стан латентної злочинності; ● експертна оцінка при опиту­ванні спеціалістів; ● вивчення документів правоохоронних органів, фінансово-ревізійного контролю, медичних закладів та ін.  
спеціальні ● аналіз динамічних рядів злочинів; ● дослідження періоду від їх вчинення до роз­криття та прийняття санкцій; ● екстраполяція; ● системно-структур­ний аналіз тощо.

38. Стан та тенденції злочинності в Україні на сучасному етапі.

Коефіцієнт злочинності та судимості на 100 тис. населення в 90-х рр. XX ст. виглядає таким чином: у 1990 р. вона, відповідно, становила 713 і 201, у 1991 р. - 780 і 209; 1992 р. - 921 і 221; 1993 р. -1034 і 293; 1994 р. - 1102 і 327; 1995 р. - 1208 і 413; 1996 р. - 1208 і 474; 1997 -1162 і 469; 1998 -1145 і 462; 1999 -1119 і 445; 2000 -1147 і 466; 2001 - 1018 і 473; 2002 - 910 і 431; 2004-1092 і 467 42.

Найпоширенішим видом злочинності є загальнокримінальна корислива злочинність, яка складає 60-65 % від загальної кіль­кості вчинених злочинів. В 2004 р.43 було виявлено 231632крадіжки, 60 946 - грабежів, 15 233 - шахрайства.

Підвищений ступінь суспільної небезпеки становить насиль­ницька злочинність, навіть не зважаючи на те, що її рівень в останні роки зменшується. В 2004 р. зареєстровано умисних вбивств та замахів - 3788 (динаміка в порівнянні з 2003 р. становить 6,3 %), умисних тяжких тілесних ушкоджень - 5855 (-7,0), незаконних позбавлення волі або викрадення людей -172 (-16,1), торгівлі людьми - 269 (-6,9), зґвалтувань - 964 (-8,00). Одним з найнебезпечніших видів злочинності є злочинність неповнолітніх. Адже особи, що вчиняють злочини в молодому віці, ймовірніше в майбутньому поповнюють "армію" реци­дивної злочинності.

Негативними тенденціями злочинності неповнолітніх є те, що зростає рівень її організованості, збільшується кількість зло­чинів, пов'язаних з наркотичними засобами, зростає технічна оснащеність неповнолітніх злочинців, вчиняються більш жорстокі та"безмотивацшні" злочини, порівняно зі злочинністю Дорослих.

Так, відповідно до статистичних даних, у 2004 р.44 питома вага злочинності неповнолітніх загалом зареєстрованих злочинів становила: для вбивств — 5,5 %, тяжких тілесних ушкоджень -5,7 %, зґвалтувань - 9,7 %, розбоїв - 15,3 %, грабежів - 16,2 %, крадіжок - 13,5 %. Слід зазначити, що велика кількість зло­чинів, які вчиняють неповнолітні, залишається латентною через трактування діянь як віковою незрілістю неповнолітніх, їх бешкетством.

Найбільшу суспільну небезпеку становить організована злочинність. Протягом 2004 р. було виявлено 695 організова­них груп і злочинних ораиізацій, серед яких - 444 загально-кримінальної спрямованості, 251 - економічної спрямованості, 32-з корумпованими зв'язками. Ними було вчинено 5582 зло­чини, серед яких - 3911 загальнокримінальної спрямова- ності, 1671 — економічної, 4639 - тяжких та особливо тяжких злочинів.

Актуальною залишається проблема рецидивної злочин­ності, питома вага якої в 2004 р. до кількості зареєстрованих злочинів складає 17,9 %. Рівень рецидиву свідчить про стійку антисоціальну спрямованість осіб. Слід також наголосити, що офіційна статистика відображає дані щодо осіб, які раніше вчиняли злочини і відповідно до яких судимість не знята або непогашена. Якщо брати до уваги кримінологічний рецидив, то рівень рецидивної злочинності буде ще більшим. Серед найбільш поширених злочинів, які вчиняють рецидивісти, слід виділити умисні вбивства (831), умисні тяжкі тілесні ушкодження (1016), розбої (1946), грабежі (5210), крадіжки (41098), незаконні заволодіння автомобілями (829)45.

За роки незалежності України значного поширення набула економічна злочинність. Відповідно до даних Департаменту інфор­маційних технологій МВС України, в 2004 р.46 було зареєстровано 52 332 злочини економічної спрямованості, по яких було встанов­лено 33 691 особу, що вчинила злочини. Серед виявлених тяжких і особливо тяжких злочинів - 27 923, середньої тяжкості - 12 945 злочинів. У сфері господарської діяльності виявлено 9794 злочини, серед яких: пов'язані з легалізацією (відмиванням) доходів - 464; незаконним виготовленням, зберіганням, збутом або транспорту­ванням із метою збуту підакцизних товарів - 1955; фіктивним підприємництвом - 315; виготовленням, зберіганням, придбанням, перевезенням в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї -1716; порушення законодавства про бюджетну систему-197 злочи­нів. В 2004 р. було виявлено 3430 злочинів, пов'язаних з привати­зацією; 1816 - в сфері зовнішньоекономічної спрямованості; 3907 -у сфері банківської діяльності; на об'єктах паливно-енергетичного комплексу - 4402; в агропромисловому комплексі - 6725; з вико­ристанням бюджетних коштів - 8926; в галузі високих техно­логій - 562.

Поняття особи злочинця.

особа злочинця - це сукупність соціально значу­щих характеристик, ознак, зв'язків і відносин, які характери­зують людину, винну в порушенні кримінального закону, в поєднанні з іншими (неособистими) умовами й обставинами, що впливають на її злочинну поведінку

 





sdamzavas.net - 2022 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...