Главная Обратная связь

Дисциплины:






Додатки ‑ великі доми Вестеросу 5 страница



– То що ж ми маємо краще побачити?

– От і я запитав себе про те саме. – Маестер Лювин витяг з рукава щільно згорнутий сувій. – Справжнє послання знайшлося під другим дном скриньки, але воно не для моїх очей.

Нед простяг руку.

– То давайте сюди.

Лювин не ворухнувся.

– Даруйте мені, пане, але й не для ваших теж. На листі зазначено віддати його пані Кетлін у власні руки, і нікому іншому. Чи можу я підійти?

Кетлін кивнула, раптом втративши мову. Маестер поклав листа, запечатаного крапелькою блакитного воску, на столик біля ліжка і зібрався піти.

– Залиштеся, – наказав Нед похмурим голосом, а тоді глянув на Кетлін. – У чому справа? Пані дружино, та ви тремтите.

– Я боюся, – визнала вона. Тоді простягнула тремтливу руку і взяла листа. Хутро впало, оголюючи її, та вона забула геть про усе. На блакитному воску виднілася печатка дому Арин з місяцем і соколом. – Це від Лізи.

Кетлін подивилася на чоловіка.

– Мало радості нам буде з цього листа, – мовила вона. – Я відчуваю біду, Неде. Я її чую.

Нед скривив губи і потемнів обличчям.

– Відкривай.

Кетлін зламала печатку і пробігла очима по написаних словах. Спочатку вони здавалися безглуздими. А тоді прийшли спогади.

– Ліза не хоче зайвого ризику. Колись ми ще дівчатками винайшли свою власну мову, зрозумілу лише нам двом.

– Ти можеш прочитати?

– Так, – відповіла Кетлін.

– То скажи, що у листі.

– Мабуть, мені краще піти, – припустив маестер Лювин.

– Ні, – застерегла Кетлін, – нам може знадобитися ваша порада.

Вона відкинула хутро і вибралася з ліжка. Нічне повітря холодило голу шкіру, наче могила, поки вона пробиралася кімнатою.

Маестер Лювин відвернув очі. Нед остовпів.

– Що це ти робиш? – запитав він.

– Запалюю вогонь, – відповіла Кетлін. Вона знайшла халата і вдяглася, тоді схилилася над холодним попелом.

– У присутності маестра Лювина… – почав Нед.

– …який приймав усіх моїх дітей, – перебила Кетлін, – нема коли облудно встидатися.

Вона просунула листа між розпалу і поклала згори більші дрова.

Нед ступив кілька кроків, схопив її за руку і підняв на ноги, поставивши обличчям до обличчя.

– Ласкава пані, та кажіть уже! Що там, у тому листі?

Кетлін застигла у його руках.

– Попередження, – мовила вона дуже тихо. – Аби ж нам тільки стало розуму його послухати.

Його очі блукали її обличчям.

– Продовжуй.

– Ліза пише, що Джона Арина вбили.

Його пальці з силою вчепилися їй у руку.

– Хто?

– Ланістери, – відповіла вона. – Королева.

Нед відпустив її руку, залишивши на шкірі глибокі червоні сліди.

– Боги святі, – прошепотів він хрипко. – Твоя сестра божеволіє з горя. Вона сама не знає, що пише.



– Знає, – відповіла Кетлін. – Так, вона поривчаста, але цей лист дуже ретельно продумано і хитромудро збудовано. Вона розуміла, що як лист потрапить не в ті руки, то їй кінець. Щоб так ризикувати, замало одних підозр.

Кетлін подивилася на чоловіка.

– Тепер у нас дійсно немає вибору. Ти повинен стати Правицею Роберта, поїхати на південь і дізнатися правду.

І зразу ж зрозуміла, що Нед дійшов геть інших висновків.

– Я не знаю іншої правди, ніж та, яку маю тут. Південь – то гаспидське гніздо, куди краще не потикатися.

Лювин поправив маестерський ланцюг там, де він тер йому шию.

– Правиця Короля має величезну владу, пане. Владу знайти правду про смерть князя Арина, вчинити королівський правосуд над його убивцями. Владу захистити пані Арин та її сина, якщо найгірше виявиться правдою.

Нед розгублено роззирнувся опочивальнею. Серце Кетлін прагнуло до нього, але вона знала, що зараз не повинна обіймати його. Спочатку треба було виграти суперечку. Заради дітей.

– Ти сказав, що любиш Роберта як рідного брата. А чи залишив би ти рідного брата самого у оточенні Ланістерів?

– Інші на вас обох, – понуро пробурмотів Нед, тоді відвернувся і пішов до вікна. Ані вона, ані маестер не зронили ані слова. Вони мовчки чекали, поки Едард Старк прощався у тиші з домом, який любив. Коли нарешті він відвів погляд від вікна, то мовив стомленим і повним суму голосом:

– Колись мій батько поїхав на південь на виклик свого короля. І не повернувся додому.

У куточках Недових очей ледь помітно блищали сльози.

– То був інший час, – відповів маестер Лювин. – Й інший король.

– Так, – глухо підтвердив Нед, тоді всівся у крісло біля вогню. – Кетлін, ти залишишся тут, у Зимосічі.

Його слова пронизали її холодом до самого серця.

– Ні! – раптом вигукнула вона злякано. Невже він хоче покарати її? Невже вона більше не побачить його обличчя, не знатиме його обіймів?

– Ти залишишся. – Карбоване слово Неда не залишало місця для суперечок. – Ти маєш правити Північчю замість мене, поки я там відбуватиму в Роберта на побігеньках. На Зимосічі завжди має сидіти Старк. Роббові чотирнадцять років, скоро він стане дорослим чоловіком. Він має вчитися правити, а мене поряд не буде. Хай сидить у твоїй раді й готується до своєї години.

– Хай боги збавлять нас від неї ще багато років, – пробурмотів маестер Лювин.

– Маестре Лювине, я довіряю вам, як власній рідні. Радьте моїй дружині у всіх справах, малих і великих. Навчайте мого сина усього, що він має знати. Бо зима насувається.

Маестер Лювин поважно кивнув. Тоді запала тиша, поки Кетлін не зібралася з силами і не спитала те, чого боялася найбільше:

– Що буде з іншими дітьми?

Нед підвівся, забрав її у обійми і глянув просто у вічі.

– Рікон ще дуже малий, – мовив він м’яко, – хай лишається тут з тобою і Роббом. Решту дітей я повезу з собою.

– Я не зможу цього пережити, – відповіла Кетлін, тремтячи.

– Але мусиш. Санса вийде заміж за Джофрі, бо інакше не можна. Приводу сумніватися у нашій вірності престолові я їм не дам. Що до Ар’ї, то їй час вчитися південних двірських звичаїв. За кілька років нам доведеться думати вже про її заміжжя.

«Санса засяє на півдні, як сонце», подумала про себе Кетлін, «та й Ар'я, боги тому свідки, конче потребує кращого виховання». Поволі, неохоче вона відпустила дочок у своєму серці від себе. Але не Брана. Тільки не Брана.

– Гаразд, – мовила вона, – але прошу тебе, Неде, заради нашої любові, залиш Брана у Зимосічі. Йому ж тільки сім років.

– Батько послали мене виховуватися у Соколиному Гнізді, коли мені було вісім, – відказав Нед. – Пан Родрік каже, що принц Джофрі та Робб незлюбили один одного. Це недобре, але Бран може стати містком між ними. Він чудовий хлопчик, веселий і добрий, його легко полюбити. Хай росте разом з молодими принцами, хай стане їхнім другом, як я – Робертовим. Від цього нашому домові буде безпечніше.

Він мав рацію, і Кетлін це відчувала, та біль її легшим від того не ставав. Вона мусила втратити чотирьох коханих людей: Неда, обох дівчат, її любого синочка Брана. Тільки Робб та малий Рікон залишалися, аби втішити її. У велетенській і похмурій Зимосічі вона відчувала самотність вже зараз.

– Тоді хоч тримай його якнайдалі від стін, – удавано бадьоро мовила вона. – Ти ж сам знаєш, як Бран любить ними видиратися.

Нед поцілунками висушив їй сльози на очах, перш ніж вони ринули щоками.

– Дякую, моя люба пані, – прошепотів він. – Я знаю, як тобі важко.

– Що робитимемо з Джоном Сніговієм, пане? – запитав маестер Лювин.

Кетлін заціпеніла від цього імені. Нед відчув її гнів і віддалився.

Байстрюки народжувалися в багатьох чоловіків. Кетлін виросла, добре усвідомлюючи це. Її не здивувало, коли на першому ж році шлюбу Нед нарядив дитину від якоїсь дівчини, випадково стрінутої на війні. Врешті‑решт він мав чоловічі потреби, а вони жили той рік нарізно. Нед воював на півдні, вона залишалася у безпеці батькового замку Водоплин. Її думками радше володіло немовля на ймення Робб, аніж чоловік, якого вона ледве спізнала. Зумів чоловік знайти собі якоїсь утіхи між боями – то й нехай. Якщо ж посіяне проросте, то хай він чесно забезпечить потреби дитини, думала вона.

Та Нед перевершив сподівання. Що не кажи, а Старки вирізнялися серед інших людей. Нед привіз свого байстрюка додому і перед усією Північчю назвав його сином. Коли війна нарешті скінчилася, і Кетлін поїхала додому, вона знайшла там Джона з його мамкою‑годувальницею.

То був тяжкий удар. Нед не бажав ані слова говорити про матір байстрюка. Але в замку таємниці не сховаєш, і скоро Кетлін почула від власних покоївок байки, які переповідали вояки її чоловіка. Шепотіли про пана Артура Дейна, Вранішнього Меча, найгрізнішого з семи лицарів Королегвардії Аериса – начебто їхній молодий князь убив того у двобої. Далі розповідали, як Нед відвіз меча пана Артура до його вродливої юної сестри, у замок під назвою Зорепад на березі Літнього моря. До панни Ашари Дейн, ставної й прекрасної, з чарівними волошковими очима. Два тижні Кетлін збирала усю свою мужність, і нарешті однієї ночі у ліжку запитала чоловіка просто у обличчя, як усе було насправді.

Єдиного разу за всі роки подружнього життя Нед справді налякав її.

– Ніколи не питай мене про Джона, – мовив він холодним, як лід, голосом. – Він моя рідна кров, більше тобі знати не треба. А тепер, пані дружино, я хочу знати, звідки ви почули те ім’я.

Кетлін присягнулася коритися його волі й відповіла на запитання. З того дня шепіт замовк, і у Зимосічі більше не чули ім’я Ашари Дейн.

Хто б не була мати Джона, та Нед, мабуть, любив її понад усе, бо Кетлін ніяк не вдавалося переконати його відіслати хлопця геть. Це було те єдине, що вона ніколи йому не пробачила. З часом вона покохала чоловіка усім серцем, та полюбити Джона так і не спромоглася. Вона б пробачила Недові десяток інших байстрюків деінде, але тільки не в неї на очах. А Джон завжди був на очах, і поки ріс, ставав дедалі більше схожим на Неда – більше, ніж усі народжені нею законні сини. Від цього чомусь ставало ще прикріше.

– Джон має поїхати звідси, – мовила вона.

– Вони з Роббом дуже близькі, – заперечив Нед. – Я сподівався…

– Я не дозволю його залишити! – відрізала Кетлін. – Він твій син, а не мій. Мені він не потрібен.

Вона знала, що йому важко це чути, але не бажала обманювати. Залишивши хлопця у Зимосічі, Нед не зробив би йому добра.

У очах Неда стояла мука.

– Ти ж знаєш, що я не можу повезти його на південь. При дворі йому немає місця. Хлопець із байстрюцьким ім’ям… ти розумієш, що про нього казатимуть. Там від нього відвернуться усі.

Кетлін спробувала закрити своє серце від німого благання у чоловікових очах.

– Кажуть, твій друг Роберт сам породив з десяток байстрюків.

– Та нікого з них ніколи не бачили при дворі! – спалахнув Нед. – Авжеж Ланістериха про це подбала. Прокляття, звідки така жорстокість, Кет?! Він іще хлопчик. Він…

Його гнів раптом минувся. Він міг би сказати більше, та втрутився маестер Лювин.

– Маємо ще один вихід зі скрути, – мовив він спокійно і неголосно. – Кілька днів тому зі мною про Джона розмовляв ваш брат Бенджен. Схоже, хлопець прагне вдягти чорне.

Обличчя Неда заціпеніло, як від удару.

– Він прохав дозволу вступити до Нічної Варти?

Кетлін не сказала нічого, щоб Нед сам обміркував почуте; її голос зараз був би зайвим. Та якби могла, то радо б розцілувала маестра. Той запропонував досконале рішення. Бенджен Старк сам служив як присяжний брат Варти, а Джон став би йому за сина, якого він ніколи не мав. З часом Джон сам складе присягу і пообіцяє не мати синів, які могли б змагатися з онуками Кетлін за владу над Зимосіччю.

Тим часом маестер Лювин мовив:

– То велика честь – служити на Стіні, мій пане.

– Навіть байстрюк може досягти у Нічній Варті найвищих посад, – розмірковував Нед. І все ж у голосі його чувся неспокій. – Джон ще такий молодий. Одна річ, якби він прохав про це дорослим чоловіком, але хлопцем чотирнадцяти років…

– То важка жертва, – погодився маестер Лювин. – Але і часи настали важкі, мій пане. Навряд чи на його шляху лежить більше страждань, аніж на вашому або вашої пані.

Кетлін згадала про трьох дітей, яких мала втратити, і ледве змовчала.

Нед знову відвернувся від них до вікна. Довге обличчя князя хмурніло від думок. Нарешті він зітхнув і перевів погляд на них.

– Ваша правда, – мовив він до маестра Лювина. – Гадаю, так буде на краще. Я побалакаю з Беном.

– Коли ми повідомимо Джонові? – запитав маестер.

– За слушної нагоди. Маємо спершу підготуватися, бо виїхати однак не зможемо раніше, аніж за два тижні. Я б волів дати Джонові насолодитися кількома останніми днями. Скоро закінчиться літо, а з ним і його дитинство. Коли настане час, я скажу йому сам.

 

Ар'я I

 

Ар’я знову поклала криві стібки.

Вона подивилася на них з відчаєм, а тоді перевела погляд туди, де між інших дівчат сиділа її сестра Санса. Шиття Санси було бездоганне. Так казали усі.

– Робота Санси така ж гарна, як вона сама, – якось розказала септа Мордана їхній вельможній матері. – Юна панна має такі вправні, витончені ручки.

Коли пані Кетлін запитала про Ар’ю, септа пирхнула.

– На жаль, Ар’я свої руки позичила в коваля.

Ар’я сторожко зиркнула через кімнату, хвилюючись, чи не прочитала септа Мордана її думки. Але септа сьогодні на неї не зважала, бо заботилася коло принцеси Мирцели, вся усміхнена і у захваті. Не кожен день септі випадала честь навчати жіночих мистецтв принцесу королівського дому – так сказала сама септа королеві, коли та привела Мирцелу. Ар’ї здавалося, що Мирцелині стібки не надто рівніші за її, але септа Мордана щебетала дещо зовсім інше.

Ар’я ще раз оглянула свою роботу, шукаючи якогось способу врятувати її. Тоді зітхнула, відклала голку і похмуро зиркнула на сестру. За роботою Санса весело базікала, Бета Касель, маленька дочка пана Родріка, сиділа біля її ніг і не пропускала жодного слова, а Джейна Пул саме нахилялася, щоб прошепотіти їй щось на вухо.

– Про що ви там балакаєте? – раптом запитала Ар’я.

Джейна здригнулася, поглянула на неї та засміялася. Санса зніяковіла, Бета почервоніла, але жодна не відповіла.

– Та кажіть уже, – мовила Ар’я.

Джейна спочатку пересвідчилася, що септа Мордана не слухає. Мирцела якраз говорила щось, і септа сміялася разом з іншими паннами.

– Ми говорили про принца, – відповіла Санса солодким, як поцілунок, голосом.

Ар’я знала, про котрого принца йдеться: звісно, про Джофрі, того високого і вродливого. Сансі випало сидіти поруч із ним на бенкеті. Ар’ї, ясна річ, дістався малий товстун.

– Джофрі подобається твоя сестра, – прошепотіла Джейна, така горда, наче це якось стосувалося її. Вона була кращою Сансиною подружкою і дочкою управителя Зимосічі. – Принц сам сказав Сансі, що вона дуже вродлива.

– Вони одружаться, – замріяно прощебетала мала Бета, охоплюючи себе ручками. – Тоді Санса стане королевою на всій державі.

Санса мала совість почервоніти. Вона дуже гарненько червоніла. «Вона все робить так гарнесенько, ой лелечки», подумала Ар’я з глухою відразою.

– Бето, не вигадуй дурниць, – заперечила Санса, лагідно гладячи дівча по голові, аби пом’якшити різкі слова, а тоді подивилася на Ар’ю. – Що ти думаєш про принца Джофрі, сестро? Він справжній лицар, чи не так?

– Джон каже, що він схожий на дівчисько, – відповіла Ар’я.

Санса зітхнула, продовжуючи шиття.

– Бідний Джон, – мовила вона, – він заздрить, бо сам байстрюк.

– Він наш брат, – сказала Ар’я занадто голосно, порушивши пообідній спокій палати у башті.

Септа Мордана підняла очі. Вона мала кістляве обличчя, гострі очиці та тонкогубого рота, звиклого невдоволено кривитися.

– Про що це ти, дитино?

– Він наш зведений брат, – виправила Санса бездоганно точно та ввічливо, а тоді посміхнулася до септи. – Ми з Ар’єю говорили про те, яке щастя для нас сьогодні приймати в себе принцесу.

Септа Мордана кивнула.

– Це справді велика честь для нас усіх.

Принцеса Мирцела відповіла на ці вияви гостинності непевною посмішкою.

– Ар’я, чому ти не працюєш? – запитала септа і підвелася на ноги. Шурхотячи крохмалевими спідницями, вона перетнула кімнату.

– Нумо подивимося на твої стібки.

Ар’я воліла б заверещати з розпачу. Якраз Сансина вдача – отак взяти і привернути увагу септи.

– Ось, – пред’явила вона свою роботу.

Септа роздивилася клапоть тканини.

– Ар’я, Ар’я, Ар’я, – похитала вона головою. – Так не можна. Ні‑ні, так не годиться.

Тепер на неї дивилися усі. Це вже було занадто. Сансі виховання не дозволило сміятися з сестриної ганьби, але Джейна тим часом уже шкірилася за двох. Принцеса Мирцела зробила співчутливу мину. Ар’я відчула, як на очі навертаються сльози, тоді скочила зі стільця і гайнула до дверей.

Септа Мордана закричала услід:

– Ар’я, негайно повернися! Ще один крок, і начувайся! Твоя вельможна мати дізнаються про це! Втекти на очах в принцеси королівського дому! Ти нас ганьбиш!

Ар’я зупинилася біля двері та розвернулася, закусивши губу. Сльози текли в неї по щоках. Вона спромоглася вклонитися Мирцелі і вичавити «З вашого дозволу, панно принцесо».

Мирцела кліпнула очима і поглядом пошукала в панянок свого почту підказки, що робити. Але вагалася тільки вона, септа ж налаштувалася рішуче:

– Куди це ти зібралася, Ар’є?

Ар’я обпалила її поглядом у відповідь.

– Піду коника кувати, щоб далеко ночувати, – солодко прощебетала вона, відчувши миттєве задоволення від виразу на септиному обличчі. Тоді крутнулася на місці й вибігла геть, ринувши сходами донизу так швидко, як тільки несли ноги.

Життя вчинило з нею нечесно. Санса мала геть усе, бо була на два роки старша. Поки народилася Ар’я, молодшій сестрі вже нічого в світі не лишилося. Ар’я часто про це думала. Адже Санса вміла шити, танцювати і співати. Вона складала вірші. Вона мала гарний смак до одягу. Вона грала на високій арфі, а до того ще й на дзвіночках. І що найгірше – вона сама була гарна. Санса мала високі витончені вилиці своєї матері та густе рудо‑брунатне волосся роду Таллі. Ар’я ж уродилася у свого вельможного батька: з темним брунатним волоссям без жодного блиску, довгим і похмурим обличчям. Джейна раніше кликала її Ар’я‑Коняка та іржала, пробігаючи неподалік. Образа боліла тим гірше, що єдине, в чому Ар’я перевершила Сансу, була їзда верхи. Ну, ще замкове господарювання, бо Санса не дуже тямила у числах. Ар’я сподівалася заради блага самої ж Санси, що принц Джофрі матиме доброго управителя.

Німерія чекала на неї у вартовій внизу сходів і скочила на ноги, щойно побачила хазяйку. Дівчинка розпливлася у посмішці. Принаймні хоч вовченя її любило, одне в усьому світі. Вони усюди ходили разом, і Німерія спала в її кімнаті, в ногах ліжка. Якби пані мати не забороняли, Ар’я радо брала б вовчицю на посиденьки з шиттям. Хай би тоді септа Мордана поскаржилася на її стібки.

Поки Ар’я відв’язувала Німерію, улюблениця лагідно покусувала їй руку. Вовчиця мала жовті очі, які блищали, мов золоті монети, коли ловили світло. Ар’я назвала її на честь войовничої цариці з‑понад Ройну, яка повела свій народ через вузьке море. Чомусь це ім’я теж викликало загальну відразу. Санса, звісно, назвала своє цуценя Панночкою. Ар’я скривила мармизу і міцніше обійняла вовчицю. Німерія лизнула їй вухо, дівчинка захихотіла.

До цієї години септа Мордана вже, мабуть, наскаржилася пані матері. Якщо Ар’я піде до кімнати, її там напевне знайдуть. А вона не хотіла, щоб її знайшли, тож вигадала кращу розвагу. Хлопці якраз навчалися бою мечами у дворі. Вона палко бажала побачити, як Робб вкладає справжнього лицаря принца Джофрі пикою догори.

– Ходімо, – прошепотіла вона до Німерії, тоді скочила на ноги і побігла, а вовчиця кинулася слідом.

На критому мості між зброярнею та кам'янцем було вікно, яке відкривало вид на увесь двір. Саме туди вони й прямували, а коли нарешті дісталися, то побачили Джона, який сидів на підвіконні, підперши одним коліном підборіддя. Він дивився на навчання і так захопився, що не помічав їх наближення, аж поки його білий вовк не рушив їм назустріч. Німерія підібралася до нього тишком‑нишком, а Привид, вже більший за решту зі свого поносу, понюхав її, легенько вкусив за вухо і повернувся на місце.

Джон кинув на Ар’ю цікавий погляд.

– Хіба ти не маєш зараз сидіти над шиттям, сестричко?

Ар’я висолопила на нього язика.

– Я хотіла подивитися, як б’ються.

Він посміхнувся.

– То лізь сюди.

Ар’я видерлася на підвіконня і всілася поруч із братом під супровід хору з глухих ударів та зойків знизу з двору.

На її розчарування, у дворі якраз навчалися молодші хлопчаки. На Брана накрутили стільки повсті, як периною підперезали, а опасистий і без того принц Томен став зовсім круглий. Вони пихкотіли, пирхали і лупцювали один одного обмотаними ганчірками дерев’яними мечами під пильним наглядом пана Родріка Каселя – огрядного, мов барило, майстра‑мечника з пишними сивими баками на всі щоки. З десяток малих та дорослих глядачів підбадьорливо гукали до суперників; серед них найгучніше звучав Роббів голос. Коло нього Ар’я помітила Теона Грейджоя з золотим кракеном свого дому на темному жупані та скривленим від презирливої зверхності обличчям. Обидва бійці вже хиталися, і Ар’я вирішила, що двобій почався давно.

– Трохи виснажливіше за шиття, – відзначив Джон.

– І трохи цікавіше за шиття теж, – не розгубилася Ар’я. Джон вишкірився, потягнувся і скуйовдив їй волосся. Ар’я зачервонілася. Вони завжди були близькі одне до одного. Джон мав батькове обличчя так само, як і вона. А от решта дітей… Легкі на усмішку, з вогнем у волоссі, Робб, Санса, Бран і навіть Рікон вдалися у Таллі. Тому Ар'я, коли була меншою, боялася, що теж вродилася байстрючкою. Страхами своїми вона поділилася з Джоном, і той рішуче їх розвіяв.

– Чому ти не у дворі? – запитала Ар’я.

Він відповів слабкою посмішкою.

– Байстрюкам не дозволено шкодити юним принцам. Кожен їхній синець у навчальному дворі має бути завданий мечем законного нащадка.

– Ой… – Ар’ї стало соромно. Вона мала б сама здогадатися. Вже вдруге за сьогодні Ар’я подумала, що життя влаштоване дуже нечесно.

Тоді вона поглянула, як її малий брат лупцює Томена.

– Я б теж могла не гірше за Брана, – заявила вона. – Йому ж тільки сім років, а мені дев’ять.

Джон роздивився її з висоти своєї чотирнадцятилітньої мудрості.

– Ти занадто кощава.

Він узяв її за руку і помацав м’язи, а тоді зітхнув і похитав головою.

– Маю сумнів, що ти колись піднімеш меча‑півторака, не те що зможеш ним рубати.

Ар’я висмикнула руку і кинула на брата нищівний погляд. Тоді Джон знову скуйовдив їй волосся. Вони стали дивитися, як Бран з Томеном кружляють один навкого одного.

– Бачиш принца Джофрі? – запитав Джон.

Спершу вона його не помітила, а тоді знайшла позаду, в тіні високої кам’яної стіни. Він стояв оточений незнайомими хлопцями – напевне, молодими зброєносцями, бо ті мали на собі кольори Ланістерів і Баратеонів. Серед них було й кілька старших чоловіків – напевне, лицарів.

– Ану поглянь на герба в нього на вапенроку, – показав Джон.

Ар’я поглянула. На підватованому вапенроку принца було вигаптувано гербового щита. Гаптування, поза всяким сумнівом, було бездоганне. Розділений згори вниз герб ніс на одній половині вінчаного короною оленя королівського дому, а на другій – лева Ланістерів.

– Ланістерівська пиха, – зазначив Джон. – Здавалося б, носи королівський знак, та й годі, якщо ти вже принц, але ж ні. Він сміє ставити дім матері поруч із батьківським.

– Але ж мати нічим не гірша! – заперечила Ар’я.

Джон гигикнув.

– То зроби те саме, сестричко. Поєднай герби Таллі й Старків у своєму.

– Вовк із рибою в зубах? – Вона засміялася. – Вийде якась дурниця. А до того ж, якщо дівчині не дають битися, навіщо їй герб?

Джон знизав плечима.

– Дівчата можуть мати герб, але не меч. Байстрюки можуть мати меч, але не герб. Ці закони встановив не я, сестричко.

Знадвору загукали. Принц Томен покотився пилюкою, марно силуючись встати. Товсто підбиті навчальні обладунки робили його схожим на перевернуту черепаху. Бран стояв над принцем з піднятим дерев’яним мечем, готуючись вдарити знову, коли той стане на ноги. Чоловіки засміялися.

– Годі! – вигукнув пан Родрік.

Він дав принцові руку і поставив його на ноги.

– Добрий двобій. Лью, Доніс, допоможіть їм зняти обладунки.

Тоді пан Родрік озирнувся.

– Принце Джофрі, Роббе, чи не бажаєте ще однієї сутички?

Робб, спітнілий з попереднього разу, рвучко виступив наперед.

– З радістю.

Джофрі також вийшов наперед у відповідь на заклик пана Родріка. Його волосся сяяло, як золоте прядиво, а сам він виглядав знудженим.

– То дитячі забавки, пане Родріку.

Теон Грейджой зненацька реготнув.

– Та ви ж і є діти, – зверхньо мовив він.

– Може, то Робб ще дитина, – відповів Джофрі. – А я принц. Мені набридло лупцювати Старків іграшковим мечем.

– Ти сплутав, хто кого лупцював, Джофе, – мовив Робб. – Чи злякався?

Принц Джофрі роздивився його згори донизу.

– Та я просто нажаханий, – відповів він. – Ти ж он наскільки старший за мене.

Дехто з ланістерівців засміявся. Джон дивився униз на все це, скрививши рота.

– Джофрі – справжній гівнюк, – мовив він до Ар’ї.

Пан Родрік у роздумах посмикав себе за білі баки.

– Що ви пропонуєте? – запитав він принца.

– Гостру зброю.

– Згоден, – миттєво відповів Робб. – Дивись, пошкодуєш!

Майстер‑мечник поклав руку на плече Робба, щоб угамувати його.

– Гостра зброя надто небезпечна. Я дозволю тільки турнірні мечі з затупленими краями.

Джофрі нічого не сказав, але незнайомий Ар’ї чоловік, високий лицар з чорним волоссям і рубцями від опіків на обличчі, виступив попереду принца.

– Це ваш принц. Хто ви такий, пане, щоб вирішувати, чи може він битися гострою зброєю?

– Майстер‑мечник Зимосічі, про що вам, Клегане, краще не забувати.

– То ви тут навчаєте бабів? – глузував обпечений воїн, м’язистий, наче бик.

– Я навчаю лицарів, – суворо відповів пан Родрік. – Вони битимуться гострою зброєю, коли будуть готові. Коли досягнуть належного віку.

Обпечений поглянув на Робба.

– Скільки тобі років, хлопче?

– Чотирнадцять, – відповів Робб.

– Я вбив людину, коли мав дванадцять. І напевне ж не турнірним мечем.

Ар’я бачила, як Робба підкинуло, бо зачепили його гордість. Він обернувся до пана Родріка.

– Дозвольте мені! Я зможу його побити.

– То побий турнірним мечем, – відповів пан Родрік.

Джофрі здвигнув плечима.

– Приходь змагатися, як подорослішаєш, Старку. Дивися тільки, не досидь до старості.

Ланістерівці зареготали. Робб вилаявся брудно й гучно, аж двором пішла луна. Вражена Ар’я прикрила рота долонею. Теон Грейджой схопив Робба за руку, не пускаючи до принца. Пан Родрік у розпачі рвав на собі баки.

Джофрі удавано позіхнув і мовив до молодшого брата:

– Пішли, Томене. Погралися, та й годі. Залишимо дітям їхні забавки.

Ланістерівці розреготалися ще дужче, а Робб ще дужче залаявся. Пан Родрік побуряковів з люті під своїми баками. Теон тримав Робба, наче лещатами, доки принци та їхній супровід не відійшли на безпечну відстань.

Джон дивився, як вони йдуть геть, а Ар’я дивилася на Джона. Його обличчя зробилося спокійним, як ставок у серці божегаю. Нарешті він зліз з підвіконня.

– Кумедію скінчено, – мовив Джон, нахилився і почухав Привида за вухами. Білий вовк підвівся і потерся об нього. – Краще біжи до своєї кімнати, сестричко. Септа Мордана вже напевне чекатиме на тебе. Що довше ховатимешся, то суворіша буде кара. От засадять шити на цілісіньку зиму, а як настане весна, знайдуть твоє мертве тіло з голкою у замерзлих пальцях.

Ар’я жарту не оцінила.

– Ненавиджу шиття! – гарячково вигукнула вона. – Так нечесно!

– Чесно взагалі не буває, – відповів Джон. Він знову скуйовдив їй волосся і пішов геть у мовчазному супроводі Привида. Німерія теж була рушила слідом, та побачила, що Ар’я нікуди не йде, і повернулася.

З великою нехіттю Ар’я рушила у протилежному напрямку.

Все вийшло ще гірше, ніж думав Джон. У кімнаті її чекала не сама септа Мордана, а разом з матір’ю.

 

Бран II

 

Мисливці вирушили на світанку – його милість король забажав вепра до вечірнього бенкету. Принц Джофрі поїхав з батьком, тому Роббові теж дозволили приєднатися до загону, а разом з ними зібралися на лови дядько Бенджен, Джорі, Теон Грейджой, пан Родрік, ба навіть малий кумедний королевин брат. Зрештою, то мало бути останнє полювання, і назавтра зранку королівський почет вирушав на південь.

Брана залишили вдома з Джоном, дівчатами та Ріконом. Але ж Рікон – ще мала дитина, дівчата – вони й є дівчата, а Джон зі своїм вовком десь загубився. Та Бран не дуже його й шукав, бо думав, що Джон на нього сердитий. Цими днями Джон чомусь сердився на усіх, і Бран не розумів, чому. Адже Джон мав їхати з дядьком Беном на Стіну служити у Нічній Варті, а це майже так само цікаво, як на південь з королем. Вдома ж залишали Робба, зовсім не Джона.

Багато днів Бран не міг дочекатися, коли вже вирушить королівським гостинцем. Він збирався подолати його верхи на коні – на справжньому коні, а не на муцику для малих дітей. Батько мав стати Правицею Короля; разом вони житимуть у червоному замку в місті Король‑Берег – тому самому замку, який побудували Драконовладці. Стара Мамка розповідала, що у замку є привиди, а ще підземелля, де робилися жахливі речі, а ще драконячі голови на стінах. Коли Бран про таке думав, то аж трусився, але не зі страху. Бо чого йому боятися? Батько ж буде з ним, а окрім батька, ще й король з лицарями та вірними йому вояками.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...