Главная Обратная связь

Дисциплины:






Додатки ‑ великі доми Вестеросу 16 страница



Ар’я прибрала з руків’я праву руку і витерла спітнілу долоню об штани. Меч залишився у лівій руці. Схоже, гостеві це сподобалося.

– Ліва є добре. Усе робицца навпаки, вороги будуть непевні. Зараз ти погано стоятті. Повернися бокко, отак добре. Ти тонкий, мов ратище списа, чи ти знатті? Се теж добре, трудніше поцілити. Тепер як триматті. Хочу подивиться.

Він підійшов ближче і втупився їй у руку, тоді переклав пальці по іншому.

– Таки‑так, осюди. Не стискай аж отак, ні, тримай м'яко, ніжно.

– Що як я його впущу? – запитала Ар’я.

– Сталь повинна викодітті просто з твоєї руккі, – відповів лисий. – Ти здатна впустітті свою рукку на підлогу? Ні. Дев’ять роккі Сиріо Форель був перші меч дожа Браавосу, він знає такі речі. Слюккай його, кльопчик.

Це вже втретє він назвав її «хлопчиком».

– Я дівчинка! – заперечила Ар’я.

– Кльопчик, дівчинка… – відповів Сиріо Форель. – Ти є меч у руцці, та й годі.

Він поцокав язиком.

– Таки‑так, тепер вірно. То в тебе є не сокира, то є…

– Голка! – завзято закінчила за нього Ар’я.

– Таки‑так. Тепер зачнемо танцюватті. Пам'ятай, дитино, ми вивчаємо не залізний танок В'єстеросу – танок льїццарі, аби тільки рубатті і гамселітті, ні. Наш танок – танок браві, танок води, швидко і зненацька. Усі люди зробльєно з води, ти зналья? Колі їх прокольотті, вода витікатті, вони помиратті.

Він відступив крок назад, підняв свого дерев’яного меча.

– Тепер ти пробуй мене ударіятті.

Ар’я спробувала його вдарити. Вона пробувала чотири години, поки не заскнів кожен м’яз у тілі, а Сиріо Форель усе цокав язиком і казав їй, що робити.

Наступного дня вони почали працювати як слід.

 

Даянерис III

 

– Дотракійське море, – оголосив пан Джораг Мормонт, натягуючи повід обіч неї на верхівці хребта. Під ними стелилася нескінченна порожня рівнина. Величезний плаский обшир тягнувся до обрію і далі. «А й справді море», подумала собі Дані. Далі від цього хребта немає ані пагорбів, ані гір, ані дерев, ані міст, ані доріг… одна лише безмежна трава, одні лишень високі стебла, що бринять під вітром, пускаючи хвилі.

– Таке зелене, – мовила вона вголос.

– О, це тільки тут і зараз, – зазначив пан Джораг. – Бачили б ви, як воно цвіте. Самі пурпурові квіти від обрію до обрію, наче море крові. А тоді в суху пору світ стає кольору старого спижу. І то ще тільки «гранна», дитино. Там, далі, ростуть сотні видів трави: жовті, мов лимон, темно‑сині, як волошки, блакитні, жовтогарячі, навіть усіх кольорів веселки одразу. Кажуть, що у Тіньових Землях за Асшаєм є окіяни примар‑трави, яка вища за вершника і має стебло таке бліде, як молочне скло. Вона вбиває усю іншу траву і жевріє у темряві душами проклятих. Дотракійці вірять, що колись примар‑трава вкриє весь світ, і тоді усе живе дійде свого кінця.



Від цієї думки Дані здригнулася.

– Не хочу зараз про це говорити, – мовила вона. – Тут так гарно, що годі й думати про смерть.

– Як накажете, халісі, – вклонився пан Джораг.

Вона почула голоси і обернулася. Вони з Мормонтом перегнали решту свого почту, і тепер ті наздоганяли їх схилом хребта. Її служниця Іррі та молоді стрільці її хасу сиділи у сідлах, як одне ціле з конем, але Візерис усе ще не звик до коротких стремен та низького сідла. Брат почувався у цих краях жалюгідно. Йому краще було б взагалі сюди не потикатися. Магістрат Іліріо закликав його почекати у Пентосі, пропонував гостину в своїй садибі, та Візерис і чути не схотів. Він наполягав, щоб залишитися з Дрого, доки той не віддасть йому борг. Доки принц не отримає обіцяну корону.

– А якщо спробує обдурити, то дізнається на своє горе, що таке будити дракона, – заприсягся Візерис, поклавши руку на руків’я позиченого меча. Іліріо тільки блимнув очима і побажав, щоб щастило.

Дані усвідомила раптом, що не хоче зараз чути вічного скигління її брата. Надто вже гарний вдався день. Небо дихало темною блакиттю, високо вгорі кружляв, полюючи, сокіл. Трав’яне море хвилювалося і позіхало, щойно дмухне вітер, повітря обвівало теплом обличчя, і Дані почувалася умиротвореною. Візерисові не вільно було зіпсувати такий день.

– Чекайте тут, – мовила Дані до пана Джорага. – Накажіть усім зупинитися. Така моя воля.

Лицар посміхнувся. Він не був з себе гарним чоловіком. Шию і плечі мав бичачі, а груди та руки йому вкривала така густа чорна щетина, що на голову вже нічого не лишалося. Та його усмішка втішила Дані.

– Ви навчаєтеся говорити, як королева, Даянерис.

– Не королева, – заперечила Дані, – а халісі.

Вона розвернула кобилу і сама загалопувала донизу з хребта. Схил був крутий і кам’янистий, та Дані їхала без страху; насолода і небезпека зливалися в її серці у одну пісню. Всеньке її життя Візерис торочив, що вона принцеса, та Даянерис Таргарієн відчула себе нею тільки тоді, коли сіла на свою срібну.

Спершу їй сутужно довелося. Халазар знявся з місця наступного ж ранку після її весілля, щоб вирушити до Ваес Дотраку. На третій день Дані думала, що прийшла її смерть. Сідниці вкрилися гидкими кривавими болячками від сідла. Стегна були стерті до сирого м’яса, на руках повитикалися пухирі від поводу, м’язи ніг та спини судомило так, що вона ледве могла сидіти. Коли наставали сутінки, служницям доводилося знімати її з кобили.

Ночі теж не давали полегшення. Хал Дрого не зважав на неї взагалі, поки вони удень їхали степом. Так само, як і на весіллі. Вечорами він пив з воїнами та кревноїзниками, виїздив чистопородних коней, дивився, як танцюють жінки та б’ються чоловіки. У тих царинах його життя вона не мала місця. Її полишали вечеряти на самоті або ж із паном Джорагом та братом, а тоді засинати у сльозах. Але кожної ночі, інколи аж перед світанком, Дрого приходив до неї в шатро і будив у темряві, щоб виїздити з тією самою невтомною наснагою, з якою він їздив на своєму огирі. Він завжди брав її ззаду, по‑дотракійському, за що Дані була вдячна: так її вельможний чоловік не бачив сліз, що текли її лицем, а ще вона могла ховати у подушку крики болю. Коли він скінчував, то заплющував очі й починав тихенько хропти, а Дані лежала поруч, знесилена і розбита, неспроможна від болю навіть заснути.

День змінював ніч, ніч змінювала день… а тоді Дані зрозуміла, що більше не може. Краще вбити себе просто зараз, аніж жити отак далі, вирішила вона однієї ночі.

Тієї ж самої ночі їй знову наснився сон про дракона. Цього разу Візериса у ньому не було, тільки вона і дракон. Він мав луску чорну, як ніч, мокру та слизьку від крові. Її крові, відчула Дані. Очі дракона були озерами рідкої гарячої лави. Коли він відкрив рота, з нього жарким струменем ринув вогонь. Вона почула, як дракон співає до неї, відкрила обійми вогню, вхопила його, дозволила поглинути себе, очистити, загартувати і випалити усякий зайвий бруд. Вона відчувала, як її плоть горить, чорніє і злазить з кісток, як її кров кипить і парує, але без жодного болю. Навпаки, вона почувалася сильною, оновленою, завзятою.

Наступного дня їй, на диво, боліло набагато менше – так, ніби боги почули та зглянулися. Зміну помітили навіть служниці.

– Халісі, – запитала Джихікі, – що таке? Ви хворі?

– Я була хвора, – відповіла вона, стоячи над драконячими яйцями, своїм весільним подарунком від Іліріо. Одне з них, найбільше, вона ніжно попестила. «Чорно‑кармазинове», подумала вона, «як дракон уві сні». Камінь здавався дивно теплим під її пальцями… невже це й досі був сон? Вона збентежено відсмикнула руку.

Від того дня вона почувалася усе краще й краще. Ноги її зміцніли, пухирі тріснули й перетворилися на жорсткі мозолі, колись м’які стегна стали пружні, як вичинена шкіра.

Хал наказав, щоб служниця Іррі вчила Дані їздити верхи по‑дотракійському, але справжнім її вчителем була срібляста кобила. Конячка, здавалося, відчувала її настрій так, немовби мала один з нею розум. З кожним днем Дані сиділа у сідлі все краще. Дотракійці були суворими людьми, не цінували ніжних почуттів, тож не мали звички давати коням імена. Дані називала її просто своєю срібною. Нікого іншого вона ще так не любила, як її.

Коли їздити верхи вже не було їй лихою карою, Дані почала помічати красу землі навколо себе. Вона їхала на чолі халазару з Дрого та кревноїзниками, тож бачила край попереду свіжим і неспаплюженим. Позаду величезна орда виорювала землю копитами, каламутила річки та підіймала хмари задушливого пилу. Та попереду неї степ лежав завжди зеленим і повним життя.

Вони перетнули хвилясті пагорби Норвосу, проїхали повз сади та городи, висаджені на лавах схилів, повз невеличкі городці й села, з побілених мурів яких занепокоєно спостерігали міщани та селяни. Вони перебріли три широкі тихі річки, четверту – швидку, вузьку і зрадливу, стояли табором під високим блакитним водоспадом, проминули руїни величезного мертвого міста, у якому за оповідками між зчорнілих мармурових стовпів блукали і завивали примари. Вони мчали навскач валірійськими дорогами тисячолітньої давнини – прямими, мов дотракійська стріла. З півмісяця вони пробиралися Кохорським лісом, де високо над ними шелестіла баня золотого листя, а стовбури дерев були товщі за замкові вежі. У тому лісі жили великі лосі, плямисті тигри, лемури зі сріблястим хутром і великими фіалковими очима. Але усе живе тікало, зачувши халазар, тож Дані їх і краєм ока не побачила.

Її муки перетворилися на далекий бляклий спогад. Після дня у сідлі їй ще трохи боліло, та зараз у цьому болю відчувався і дивний присмак задоволення. Кожного ранку вона з охотою сідала верхи, спрагла до чудес країн, які чекали її попереду. Вона віднайшла насолоду і у тому, що відбувалося уночі. Якщо вона тепер і скрикувала від нестримної пристрасті Дрого, то вже зовсім не з болю.

Біля підніжжя хребта навколо неї повстали стебла трави, високі та пружні. Дані пустила кобилку ристю і виїхала на рівне місце, загубившись у зеленому безмежжі та блаженній самотності. У халазарі залишитися наодинці було неможливо. Хал Дрого приходив до неї тільки після заходу сонця, але годували й мили її служниці, вони ж і спали коло входу до її шатра, завжди десь поблизу перебували чоловіки її хасу та кревноїзники Дрого, а брат день і ніч тинявся навколо непроханою тінню. Дані почула, як він нагорі хребта люто верещить на пана Джорага, а тоді рушила далі, глибоко поринаючи у Дотракійське море.

Зелень поглинула її. Повітря пахкотіло землею та травою, до яких примішувалися запахи кінського тіла, Даніного поту, олії у волоссі. Дотракійські пахощі. Саме тут їм було місце. Дані вдихала цю суміш і сміялася зі щастя. Раптом вона забажала відчути землю під ногами, запорпатися пальцями ніг у жирний чорнозем. Зіскочивши з сідла, вона пустила срібну пастися, а сама стягла чобітки.

Зненацька, мов літня буря, на неї налетів Візерис, рвучко натягнувши повід і поставивши коня дибки.

– Як ти сміла?! – заверещав він на неї. – Маєш нахабство наказувати мені? Мені?!

Візерис злетів з коня, але на землі спіткнувся і підвівся, червоніючи. Він схопив її і став трусити.

– Чи ти забула, хто ти є? То подивись на себе. Подивись!

Дані не треба було дивитися. Босоніж, з намащеним олією волоссям, у шкіряних штанях дотракійської вершниці та мальованій жилетці, що їй подарували на весілля. З виду вона мовби народилася посеред цього степу. Візерис же був спітнілий та засмальцьований, але у міських шовках та кольчузі.

Він продовжував галасувати.

– Драконові не наказують, допетрала?! Я володар Семицарства, я не слухаю наказів якоїсь коногонської хвойди, чуєш мене?

Його рука сягнула їй під жилетку, пальці боляче вчепилися у груди.

– Ти мене чуєш, питаю?

Дані пхнула його від себе. З усієї сили.

Візерис витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Вона ніколи не сміла заперечити йому. Ніколи не впиралася. Від люті його перекосило. Зараз він зробить їй дуже боляче, вона це знала.

Лясь!

Батіг ляснув, як грім. Кінець зашморгнувся на горлянці Візериса і смикнув його назад. Він простягся горілиць на траві, приголомшений і придушений. Дотракійці тюгукали, поки він намагався звільнитися. Хлопець з батогом – молодий Джохого – проскрипів якесь питання. Дані не зрозуміла слів, але тут з’явилися Іррі, пан Джораг і решта її хасу.

– Джохого запитав, чи ви хочете його смерті, халісі, – переклала Іррі.

– Ні! – вигукнула Дані й повторила, – Ні.

Джохого зрозумів. Інший хлопець щось голосно завважив, і решта дотракійців розреготалася. Іррі мовила:

– Кваро каже, ви маєте відрізати йому вухо, щоб навчити поваги.

Її брат стояв навколішки, уп’явшись пальцями у батога, сичав і хрипів щось нерозбірливе. Батіг здавив йому горлянку і не давав дихати.

– Скажи їм, я не хочу його калічити, – відповіла Дані.

Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.

– Я казав йому, що добра не буде, пані, – мовив пан Джораг. – Я казав йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.

– Я вам вірю, – відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом. Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.

– Заберіть в нього коня, – наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота. Він не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. – Хай мій брат йде назад до халазару пішки.

Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.

– Хай усі побачать його таким.

– Ні! – заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи щось посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. – Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!

Лицар‑вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.

– Він піде пішки, халісі, – мовив пан Джораг. Тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.

Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.

– Чи знайде він дорогу назад? – запитала вона пана Джорага по дорозі.

– Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, – відповів той.

– Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.

Джораг засміявся.

– А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.

Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.

– Я його вдарила, – зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. – Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли повернеться, чи не розлютиться він так, що…

Вона затремтіла.

– Я розбудила дракона, так?

Пан Джораг пирхнув.

– Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис – жалюгідне гадюченя.

Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.

– Ви… але ж ви присягали йому на мечі…

– Присягнув був, – визнав пан Джораг. – Та якщо ваш брат – жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?

– Але ж він законний король. Він усе ще…

Джораг натягнув повід і подивився на неї.

– Скажіть‑но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на троні?

Дані вже думала про це.

– З нього не було б доброго короля, так?

– Бували й гірші… але небагато.

Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.

– І все ж, – мовила вона, – простий люд чекає на нього. Магістрат Іліріо казав, що люди шиють прапори з драконом і моляться про повернення Візериса з‑за вузького моря та звільнення від Узурпатора.

– Простий люд молиться про дощ, здорових дітей і нескінченне літо, – відповів пан Джораг. – Їм нема діла, коли можновладці грають у гру престолів, аби їх не чіпали.

Він знизав плечима і додав:

– От тільки їх завжди чіпають.

Дані якийсь час їхала мовчки, крутячи у голові його слова. Вони заперечували усе, що Візерис їй завжди розповідав. Невже людям справді байдуже, чи править ними законний король, а чи узурпатор? Та що довше вона міркувала над словами Джорага, то більше правди знаходила у них.

– Про що молитеся ви, пане Джорагу? – запитала вона лицаря.

– Про рідний дім. – У голосі бриніла туга.

– Я теж молюся про рідний дім, – мовила вона, сама вірячи у свої слова.

Пан Джораг засміявся.

– То погляньте навколо, халісі. Ось він.

Але Дані бачила не безкраї степи. Вона бачила Король‑Берег, величезний Червоний Дитинець, побудований Аегоном Завойовником. Дракон‑Камінь, де вона народилася. Перед її внутрішнім оком вони палали тисячами вогнів у кожному вікні. Перед її внутрішнім оком всі двері там були червоні.

– Мій брат ніколи не поверне собі Семицарство, – мовила Дані ствердно. Вона знала це давно, та усвідомила тільки зараз. Вона знала це усе життя, але не дозволяла собі казати вголос, навіть пошепки. А зараз вимовила цю істину перед Джорагом Мормонтом, прилюдно, для усіх.

Пан Джораг зміряв її поглядом.

– Ви так вважаєте?

– Він не здатний очолити військо, навіть якщо отримає його від мого пана чоловіка. Він не має ані шеляга грошей, а єдиний лицар його почту дивиться на свого короля як на бридку гадюку. Дотракійці глузують з його нікчемності. Він ніколи не доправить нас додому.

– От розумна дитина, – посміхнувся лицар.

– Я не дитина! – визвірилася вона і стиснула кобилу п’ятами, пускаючи вчвал. Вона мчала усе швидше й швидше, залишивши далеко позаду Джорага, Іррі та всіх інших, відчуваючи тепле повітря у волоссі й сонце на обличчі. Поки вона досягла халазару, впали сутінки.

Невільники поставили її шатро на березі ставка, що живився з підземних джерел. Вона чула грубі голоси з плетеного трав’яного палацу на пагорбі. Скоро там будуть сміятися, щойно хлопці її хасу повідають історію, яка трапилася сьогодні у степу. Поки Візерис дошкутильгає до табору, усі чоловіки, жінки та діти знатимуть, що він тепер – пішохід. У халазарі не буває таємниць.

Дані віддала срібну невільникам, щоб попорали, а сама пішла до свого шатра. Під шовком було темно і прохолодно. Опускаючи за собою вхідну завісу, Дані побачила, як палець запиленого червоного світла простягся через шатро і торкнувся її драконячих яєць. Якусь мить перед очима плавали тисячі крапель кармазинового полум’я. Але вона змигнула, і краплі зникли.

«Камінь», подумала вона про себе, «лише камінь, так сказав навіть Іліріо, дракони усі померли». Вона поклала долоню на чорне яйце, пестячи пальцями вигин шкаралупи. Камінь був теплий. Майже гарячий.

– Сонце, – прошепотіла Дані. – Їх нагріло сонце у дорозі.

Вона наказала служницям приготувати купіль. Дорея розклала за шатром багаття, поки Іррі та Джихікі знімали з в’ючаків велику мідну купільницю – ще один весільний подарунок – і тягали зі ставка воду. Коли купіль запарувала, Іррі допомогла залізти до неї, й сама полізла слідом.

– Ти колись бачила дракона? – питала Дані, поки Іррі відшкрябувала їй спину, а Джихікі вимивала пісок з волосся. Вона чула, що перші дракони з’явилися зі сходу, з Тіньових Земель поза Асшаєм та островів Нефритового моря. Може, якісь іще збереглися там, у дивних та диких країнах.

– Дракон більше нема, халісі, – заперечила Іррі.

– Усі померли, – погодилася Джихікі, – дуже‑дуже давно.

Візерис казав їй, що останні таргарієнівські дракони померли тільки з півтора століття тому, за царювання Аегона III, прозваного Драконяча Смерть. Як на Дані, це трапилося не так вже й давно.

– Усюди? – перепитала вона, дуже збентежена. – Навіть на сході?

Чари вимерли на заході, коли Лихо спіткало Валірію та Землі Довгого Літа. Ані чарогартована криця, ані грозоспівці, ані дракони не змогли повернути їх. Але Дані чувала, що на сході все інакше. Казали, що островами Нефритового моря гуляють мантикори, що хащі Ї‑Ті повняться василисками, що чароспівці, ворожбити і хмарники відкрито роблять свою справу в Асшаї, а тінев’язи та кровознатники мудрують жахливу химородь темними ночами. Чому б десь посеред того розмаїття не знайтися і драконам?

– Нема дракон, – ствердила Іррі. – Хоробрі вої убили їх, дракон‑бо страшний злий звір. Кожен знає.

– Кожен знає, – погодилася Джихікі.

– Купець із Карфу колись розповів мені, що дракони прилетіли з місяця, – мовила білявка Дорея, зігріваючи рушник над багаттям. Джихікі та Іррі були одних років з Дані; дотракійських дівчат узяли в неволю, коли Дрого знищив халазар їхнього батька. Дорея була старша – майже двадцяти років. Магістрат Іліріо надибав її у будинку втіхи в Лисі.

Мокре сріблясте волосся заметлялося їй у очі, коли Дані з цікавості рвучко повернула голову.

– З місяця?!

– Він розповів мені, що місяць – то яйце, халісі, – підтвердила лисенійка. – На небі колись було два місяці, але один підлетів надто близько до сонця і тріснув від спеки. З нього вилетіли тисячі тисяч драконів, які почали пити вогонь сонця. Ось так дракони навчилися дихати полум’ям. Одного дня другий місяць також поцілує сонце, також трісне, і дракони знову повернуться.

Дві дотракійки захихотіли.

– Ти є дурна солом’яна голова, – відповіла Іррі. – Місяць є не яйце. Місяць є богиня, жінка‑дружина сонця. Кожен знає.

– Кожен знає, – підхопила Джихікі.

Коли Дані нарешті вибралася з купелі, шкіра її розм’якла і порожевіла. Джихікі вклала її долі, щоб розтерти олією та вишкрябати бруд зі шпар тіла. Потім Іррі побризкала на неї гостроцвітом та корицею, а Дорея розчесала волосся так, що воно засяяло яскравіше за срібне прядиво. Тим часом Дані міркувала про місяць, яйця та драконів.

Її вечеря була проста: садовина, сир, підсмажений хліб, глечик вина з медом.

– Дореє, залишся‑но зі мною на вечерю, – наказала Дані, виславши інших двох служниць геть.

Лисенійка мала медове волосся і очі блакитні, мов літнє небо. Вона опустила ті очі, коли залишилася з Дані наодинці, й мовила:

– Ви вшанували мене великою честю, халісі.

Але то не була честь, лише служба. Вони сиділи й балакали ще дуже довго після сходу місяця.

Коли тієї ночі до неї прийшов хал Дрого, Дані чекала на нього. Він став у проймі входу до шатра і дивився на неї здивовано. Вона повільно звелася, розкрила на грудях шовкове спальне вбрання і зронила його на землю.

– Цієї ночі ми маємо вийти назовні, пане мій, – мовила вона до нього, бо дотракійці вірили, що все найважливіше у житті чоловіка має чинитися просто неба.

Хал Дрого пішов за нею у світло місяця, теленькаючи дзвіночками. За кілька аршин від її намету росла чудова галявинка м’якої трави. Саме там Дані й потягла чоловіка донизу. Та коли він спробував перевернути її у звичну позу, вона поклала йому руку на груди.

– Ні. Цієї ночі я дивитимуся на твоє обличчя.

У серці халазару неможливо лишитися наодинці. Дані відчувала на собі очі, коли роздягала чоловіка, чула тихі голоси, коли робила те, чого її навчила Дорея. Та їй було байдуже. Хіба вона не халісі? Важили тільки очі її чоловіка. І коли вона всілася на нього верхи, то побачила у них щось таке, чого не знала раніше. Вона виїздила на ньому так само завзято, як на своїй срібній, і коли настала мить його задоволення, хал Дрого вигукнув її ім’я.

Вони добралися вже до дальніх околиць Дотракійського моря, коли Джихікі одного дня попестила пальцями кругленьке Даніне черевце і мовила:

– Халісі, ви важкі дитиною.

– Я знаю, – відповіла Дані.

Настали її чотирнадцяті іменини.

 

Бран IV

 

У дворі внизу башти Рікон бігав наввипередки з вовками.

Бран дивився на них з лави коло вікна. Куди б малий не біг, Сірий Вітер встигав туди першим, відрізаючи малого від цілі. Коли Рікон його бачив, то верещав з радості й кидався у іншому напрямку. По п’ятах в нього метлявся Кудлай, крутячись і клацаючи зубами, коли інші вовки підходили занадто близько. Його хутро потроху темнішало, аж поки він увесь не зачорнівся; в очах у нього палав зелений вогонь. А ще з ними бігав Бранів Літо. Він мав сріблясто‑димчасте хутро і очі жовтого золота, які бачили все на світі. Цей вовчик був менший за Сірого Вітра, більш сторожкий. Бран був конче певний, що його вовк – найрозумніший з поносу. Хлопчик чув задиханий сміх брата, що носився втоптаним грунтом двору на коротеньких дитячих ніжках.

Очі йому защипало. Він хотів бути там, з ними, сміятися і бігати. Розсердившись на себе самого, Бран витер сльози, перш ніж вони потекли щоками. Вже минули його восьмі іменини. Він був майже дорослий чоловік – застарий, щоб плакати.

– Він збрехав, та й усе, – мовив Бран гірко, згадуючи гайворона зі свого сну. – Я не можу літати. Я навіть бігати не можу.

– Гайвороння завжди бреше, – погодилася Стара Мамка з крісла, у якому сиділа з плетивом. – Я знаю одну казку про гайворона.

– Я не хочу більше казок, – роздратувався Бран.

Колись він полюбляв казки Старої Мамки та її саму. Колись давно. А зараз усе інакше. Зараз її лишали з ним на увесь день: наглядати, мити, розважати від самотності. Але від того ставало тільки гірше.

– Ненавиджу ваші дурні казки.

Стара посміхнулася до нього беззубим ротом.

– Мої казки? Та ні, паничу, вони не мої. Казки просто є. Вони були до мене і будуть після мене. Перед тобою були, й після тебе будуть.

«Яка бридка стара», подумав Бран з люті: мала, зморшкувата, майже сліпа, заслабка ходити сходами, з кількома пасмами сивого волосся на рожевому плямистому черепі. Ніхто не знав по правді, скільки вона прожила років, але батько казав, що її кликали Старою Мамкою, ще коли він сам був хлопчиком. Принаймні, у Зимосічі не знайшлося б нікого старішого за неї – а може, й в усьому Семицарстві. Мамка з’явилася у замку, аби вигодувати котрогось Брандона Старка, чия мати померла з пологів. Чи то старшого брата князя Рікарда, Бранового дідуся, чи його меншого брата. Чи навіть брата батька князя Рікарда. Колись Стара Мамка казала так, а колись інакше. Та за будь‑якою з тих оповідок хлопчик помер у три роки від літньої застуди, а Стара Мамка так і залишилася у Зимосічі з власними дітьми. Вона втратила обох синів на війні, в якій король Роберт захопив собі престол, а онук загинув на стінах Пайка за придушення бунту Балона Грейджоя. Дочки її давно повиходили заміж, роз’їхалися і вже повмирали. Від її роду лишився тільки Ходор, простакуватий велетень, що служив при стайні. А Стара Мамка усе жила собі, потрошку плела з ниток і розповідала казки.

– Та мені байдуже, чиї то казки, – відповів Бран. – Я їх ненавиджу.

Він не хотів ані казок, ані Старої Мамки. Він хотів батька і матір. Він хотів бігати поруч із Літом. Видиратися на порушену вежу і годувати гайворонів насінням. Їхати на коні поруч із братами. Він хотів, щоб усе стало, як раніше.

– А я знаю казку про хлопчика, який ненавидів казки, – впиралася Стара Мамка зі своєю дурнуватою усмішечкою, клацаючи дротиками, клац‑клац‑клац. Бран ладний був на неї заволати.

Та він знав, що так, як раніше, вже ніколи не буде. Гайворон обдурив його й примусив літати, але прокинувся він скаліченим, і усе навколо змінилося назавжди. Його всі покинули: батько, мати, сестри, навіть брат‑байстрюк Джон. Батько обіцяв, що він поїде до Король‑Берега справжнім конем, а тоді сам поїхав без нього. Маестер Лювин надіслав князеві Едарду птаха з листом, іншого – пані матері, а ще одного Джонові на Стіну. Та жодної відповіді не отримав.

– Птахи, бува, губляться, дитино, – розповідав йому маестер. – Звідсіля до Король‑Берега багато верст, багато хижаків у повітрі. Лист міг не втрапити у потрібні руки.

Все ж Бранові здавалося, що усі вони померли, поки він спав… а може, то Бран помер, і про нього усі забули. Поїхали також Джорі, пан Родрік, Вайон Пул, а з ними Гулен, Гарвін, Товстун Том і чверть усієї замкової сторожі.

У замку залишилися тільки Робб та малий Рікон. Але Робб дуже змінився. Тепер він був Роббом‑князем або ж принаймні намагався ним бути: носив при боці справжнього меча, ніколи не посміхався, цілими днями муштрував залогу і сам вправлявся зі зброєю. Двір дзвенів сталевою піснею, поки Бран самотньо видивлявся з вікна. Вечорами Робб засідав з маестром Лювином, балакаючи про справи або перевіряючи господарські книги. Час від часу він виїжджав з Галісом Моленом, інколи на кілька днів, у віддалені городці та остроги. Коли його не було бодай два дні, Рікон плакав і питав Брана, чи Робб колись ще повернеться. Навіть удома, в Зимосічі, Робба‑князя частіше бачили з Галісом Моленом та Теоном Грейджоєм, аніж у минулі часи з братами.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...