Главная Обратная связь

Дисциплины:






Додатки ‑ великі доми Вестеросу 23 страница



– Відведіть його деінде, пані! Не треба нам тут кровопролиття, я не хочу влізати у князівські чвари.

– Ми повеземо його до Зимосічі, – відповіла пані Старк, а Тиріон подумав, «Що ж, тоді…». Він встиг окинути оком залу, оцінити положення і зробити певні втішні висновки. Певна річ, Старчиха діяла досить розумно: примусила перед усіма підтвердити значкові присяги, дані їхніми панами її батькові, а тоді закликала їх на допомогу слабкій жінці… то вона справно дотумкала. І все ж успіх був не такий повний, як вона сподівалася. За грубим його підрахунком, у залі сиділо щось із п’ятдесят людей, а на заклик Кетлін Старк піднялося хіба з тузінь; інші збентежено перезирнулися, злякалися або просто не рушили з місця. Щодо фреївських вояків, то їх, як помітив Тиріон, підвелося лише двоє, та й ті швидко сіли на місце, коли їхній очільник не ворухнув і пальцем. Він ладний був посміхнутися, але не насмілився.

– Гаразд, їдемо до Зимосічі, – погодився Тиріон. Дорога попереду лежала довга – це він міг засвідчити особисто, бо щойно подолав її у протилежному напрямку. А на шляху всяке буває.

– Мій батько питатимуть, що зі мною сталося, – додав він, упіймавши погляд того вояка, який віддав йому свою кімнату. – І добре винагородять того, хто привезе йому звістку про сьогоднішні події.

Про дяку князя Тайвина Тиріон трохи прибрехав, але сподівався сам подбати про нагороду, аби тільки звільнитися.

Пан Родрік зиркнув на свою пані, дещо стурбований. І не дивно.

– Його люди підуть з ним, – оголосив старий лицар. – А решту вас ми красно просимо зберегти в таємниці все, що тут сьогодні сталося.

Тиріон ледве придушив сміх. В таємниці? Ото ще старий дурень. Якщо він не забере з собою увесь заїзд, то звістка розлетиться, щойно вони вийдуть за двері. Компанієць із золотим у кишені рине до Кастерлі‑на‑Скелі стрілою – а як не він, то ще хтось. Йорен повезе новину на південь, а той дурний пісняр ще й думу складе. Фреївські бійці розкажуть своєму князеві, а що він тоді зробить, відають самі боги. Може, пан Фрей і присягає Водоплинові, та він обережний старий, який прожив довге життя, тому що вчасно ставав на бік переможця. Він щонайменше надішле круків на південь до Король‑Берега, а може, спроможеться і на щось більше.

Між тим Кетлін Старк часу не гаяла.

– Нам треба мерщій їхати. Ми візьмемо свіжих коней і харчів у дорогу. Ви усі, хоробрі воїни, пам’ятайте про вічну дяку дому Старк. Якщо хтось забажає приєднатися до нас, аби допомогти охороняти бранців і безпечно доправити їх до Зимосічі, тому я обіцяю щедру винагороду.

По таку принаду пустоголові бовдури кинулися наввипередки. Тиріон уважно вивчив їхні обличчя; «о так, нагороду вони отримають», заприсягся він про себе, «тільки не зовсім ту, про яку замріялись».



Навіть коли його витягли надвір, засідлали коней під дощем і зв’язали руки грубою мотузкою, Тиріон Ланістер ще не налякався по‑справжньому. Він міг би поставити чималі гроші, що до Зимосічі його не довезуть. Слідом галопуватимуть вершники, між замками літатимуть птахи, а котрийсь із річкових панів, можливо, захоче вислужити прихильність його батька. Тиріон усе ще пишався власною хитромудрістю, коли хтось нап’яв йому на очі каптура і закинув до сідла.

Вони рушили крізь дощ жвавим чвалом, і невдовзі Тиріонові ноги ятрили, а дупа аж смикалася від утоми та болю. Навіть коли вони віддалились на безпечну відстань від корчми, і Кетлін Старк наказала стишити хід до ристі, Тиріонові не полегшало: дорога була горбкувата, його жалюгідно кидало на всі боки, ще й сліпота діла не покращувала. Кожен поворот та вигин на дорозі додавав небезпеки впасти з коня. Каптур стишував звуки, тож він не чув, про що говорять навколо, а дощ тим часом просякав крізь мішковину і приліпляв її до обличчя; зрештою стало важко навіть дихати. Мотузка стирала зап’ястки і з кожною годиною здавалася все тугішою. «Я гадав усістися коло вогню зі смаженою птицею на тарелі, аж тут драному пісняреві закортіло розкрити рота», подумав він похмуро. Драний пісняр, до речі, попхався у дорогу разом з ними.

– Якої хвацької пісні можна скласти про цю блискучу пригоду! То нехай її складу саме я, – казав він до Кетлін Старк, оголосивши про намір приєднатися до загону і подивитися, на що зверне «блискуча пригода».

Тиріон спитав про себе, чи до вподоби йому стане та пригода, коли їх заскочить погоня від Ланістерів.

Коли Кетлін Старк віддала наказ спішитися, дощ нарешті припинився, і вранішнє світло просочувалося крізь мокру мішковину на очах. Грубі руки стягнули його з коня, розв’язали мотузку і здерли каптура з голови. Побачивши вузький кам’янистий шлях, високі пустельні передгір’я навколо, зубчасті вершини на дальньому обрії, він за одним разом втратив усяку надію.

– Це ж високий гостинець! – зойкнув він, гнівно витріщаючись на пані Старк. – Східний шлях! А ви казали, що їдете до Зимосічі!

Кетлін Старк подарувала йому побіжну посмішку.

– Часто і гучно, – погодилася вона. – Поза сумнівом, ваші друзі ринуть саме туди, шукаючи нас. Бажаю їм прудкості в ногах.

Навіть зараз, через кілька довгих днів, цей спогад викликав у нього жовчну лють. Всеньке життя Тиріон пишався власною хитромудрістю – єдиним даром, яким його наділили боги. І все ж семиклята вовчиця Кетлін Старк перехитрувала його на кожному кроці. Навіть негаразди полону не могли бути болючішими за усвідомлення своєї поразки.

Вони зупинилися рівно на стільки часу, аби погодувати і напоїти коней, а тоді рушили знову. Цього разу Тиріона позбавили каптура. Після другої ночі йому не зв’язували рук, а коли вийшли на висоту, то й охороняти вже не турбувалися. Та й навіщо? Край був дикий і пустельний, а високий гостинець нагадував радше кам’янисту стежку. Якби він і втік, то чи далеко зміг би відійти один, без харчів та спорядження? Та навіть сутінькоти уже б лишили від нього самі недогризки, а ще ж були місцеві роди, що сиділи по своїх гірських твердинях, жили з харцизства та набігів і не вклонялися жодному законові, окрім закону меча.

А Старчиха все підганяла їх уперед. Він знав, куди прямує загін. Знав від миті, коли з нього зняли каптура. Цими горами володів дім Арин, а удова покійного Правиці була з дому Таллі, сестра Кетлін Старк… і недруг Ланістерам. Тиріон мав побіжне знайомство з пані Лізою від тих часів, коли вона жила у Король‑Березі, й поновлювати його анітрохи не прагнув.

Полонителі купчилися побіля струмка недалеко від високого гостинця. Коні досхочу напилися крижаної води і паслися на купках бурої трави, що витикалася крізь тріщини у скелях.

Джик та Моррек притислися один до одного, похмурі та жалюгідні. Могор стояв над ними, спираючись на списа. В нього на голові сидів схожий на полумисок залізний шоломець. Неподалік співець Марільйон намащував цимбали олією, бідкаючись про струни, що провисли від вологості.

– Треба відпочити, пані, – саме казав до Кетлін Старк заплотний лицар пан Віліс Вод, коли підійшов Тиріон. Лицар служив пані Вент, мав вигляд понурий та впертий, і першим піднявся на допомогу Кетлін Старк у заїзді.

– Пан Віліс цілком правий, пані, – мовив пан Родрік. – Ми втратили вже третього коня…

– Ми втратимо не тільки коней, якщо Ланістери нас доженуть, – нагадала Кетлін. Її обличчя загострилося, обвітрилося, але на ньому палала та сама рішучість.

– Тут на це надії небагато, – встряг Тиріон.

– Мосьпані не питали твоєї думки, курдупелю, – гавкнув Курлекет, опасистий здоровань з коротко стриженим волоссям та тупим свинячим рилом. Він належав до Бракенів, служив у варті пана Джоноса. Тиріон особливо постарався запам’ятати усі імена, аби потім подякувати за гречне поводження. Бо ж Ланістери завжди платили борги. Одного дня Курлекет упевниться в цьому – разом з друзями Лагарисом та Могором, добрим лицарем Вілісом, сердюками Броном та Чігеном. Найповчальніший урок він задумав для Марільйона, зуха з цимбалами та солодким дзвінким голосочком, який так мужньо боровся з римами до слова «Біс» – чи то «рачки поліз», чи то «в петлі повис» – щоб сквацяти якоїсь пісеньки про ту халепу, яка діялася навколо.

– Хай говорить, – наказала пані Старк.

Тиріон Ланістер всівся на камені.

– Наша погоня до цього часу, мабуть, вже галопує королівським гостинцем через Перешийок, дякуючи вашій брехні. Якщо погоню взагалі вислали – хто їх там розбере. Звістка про нашу пригоду, певна річ, мала досягти мого батька… та пан батько не занадто мене люблять, і я не певний, чи взагалі зізволять ворухнути заради мене пальцем.

То була напівправда: князь Тайвин Ланістер справді шеляга ламаного не дав би за життя свого сина‑покруча, але ніколи не пробачав образ честі свого дому.

– Навколо сувора земля, пані Старк. Ніяка поміч не прийде, поки ви не досягнете Долини, а кожен втрачений кінь перекладає тягар на інших. Іще гірше – ви ризикуєте втратити мене. Я малий та слабкий; якщо я помру, то нащо ви затівали усе це?

Тиріон не брехав: він не знав, чи довго ще витримає шалену гонитву.

– Можна сказати, я й затівала усе це заради твоєї смерті, Ланістере, – відповіла Кетлін Старк.

– Авжеж ні, – заперечив Тиріон. – Якби ви бажали моєї смерті, то сказали б слово, і один з ваших мужніх друзів намалював би мені червону посмішку.

Він зиркнув на Курлекета, але той був надто дурний, щоб розібрати глузи.

– Старки не вбивають беззахисних.

– Я теж. Кажу вам іще раз, я не маю стосунку до заміру на вашого сина.

– Убивця був озброєний вашим кинджалом.

Тиріон відчув, як у ньому росте гнів.

– То не мій кинджал, – вкотре повторив він. – Скільки разів я маю присягатися? Пані Старк, вірите ви чи ні, але я не такий тупий. Тільки недоумок озброїв би першого‑ліпшого харцизяку власним кинджалом.

На якусь мить він, здавалося, побачив у її очах вогник сумніву. Але мовила вона інше:

– Навіщо Петир став би мені брехати?

– Навіщо ведмедю срати у лісі? – запитав назустріч Тиріон. – Бо така його вдача. Такому, як Мізинець, брешеться, мов дишеться. Хто‑хто, а ви мали б це знати.

Вона зробила крок уперед, застигши лицем.

– Як це розуміти, Ланістере?

Тиріон звісив голову набік.

– Та ви що, ласкава пані! Кожен при дворі чув, як Мізинець розповідав, що саме він зірвав вінець вашої цноти.

– Брехня! – вигукнула Кетлін Старк.

– От капосний бісик! – роблячи вражене обличчя, проказав Марільйон.

Куркелет дістав неоковирного, але гострого ножа.

– Пані, скажіть слово – і я кину його брехливого язика до ваших ніг.

Його свинячі очиці заблищали збуджено від самої лише думки.

Кетлін Старк витріщилася на Тиріона з таким холодом на обличчі, якого він не стрічав ніколи.

– Петир Баеліш колись кохав мене. Ще зовсім хлопчиною. Усі ми прикро постраждали від цієї пристрасті, але вона була справжня, чиста, і глузувати з неї я не дозволю нікому. Він прохав моєї руки. Ось як це було насправді. А ви, Ланістере – зла і ганебно зіпсована душа.

– А ви, пані Старк – дурепа. Мізинець ніколи не любив нікого, крім Мізинця. Запевняю вас, він хвалився зовсім не про вашу руку, а про повну пазуху цицьок, солодкий ротик та жаркий вогонь між ногами.

Курлекет вхопив його за жмут волосся та смикнув, задерши голову і оголивши горлянку. Тиріон відчув холодний поцілунок сталі нижче підборіддя.

– Пустити йому кров, мосьпані?

– Вб’єте мене – правда помре зі мною, – вичавив з себе Тиріон.

– Хай говорить, – наказала Кетлін.

Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.

Тиріон глибоко зітхнув.

– Як саме, за словами Мізинця, я відібрав у нього кинджала? Відповідайте, якщо ваша ласка.

– Ви його виграли, коли побилися об заклад на іменинному турнірі принца Джофрі.

– Коли мого брата Хайме вибив із сідла Лицар Квітів, чи не так? Він вам так сказав?

– Саме так, – визнала вона. Лоба їй прорізала зморшка.

– Наїзники! – донісся вереск з вивітреного гребеня над головами. Пан Родрік вислав Лагариса на скелю, аби той дивився за дорогою, поки решта відпочиває.

Довгу мить ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.

– Пане Родріку, пане Вілісе, на коней! – вигукнула вона. – Решту коней поставте за нами. Могоре, стережи бранців…

– Дайте нам зброю! – Тиріон скочив на ноги і схопив її за руку. – Вам знадобиться кожна пара рук!

Вона зрозуміла, що він правий – Тиріон і сам бачив. Гірським родам було начхати на чвари великих домів; вони ладні були різати Старків та Ланістерів так само завзято, як і один одного. Сама тільки Кетлін могла дочекатися милості, бо була ще досить молода, аби виношувати синів. І все ж вона вагалася.

– Я їх чую! – гукнув пан Родрік.

Тиріон повернув голову, прислухався і почув стукіт копит – з тузінь, а чи й більше, коней. Вершники наближалися. Раптом заворушилися усі: хапали зброю, бігли до коней.

Згори на дупі приїхав Лагарис, дощем розсипаючи дрібні камінці. Неоковирний чолов’яга зі жмутками рудого волосся, що стирчали з‑під гостроверхого шишака, приземлився перед Кетлін Старк і видихнув, засапаний:

– Двадцятеро, а може, двадцять п’ять. – Він віддихався і проказав далі, – Молочні Змії чи Брати Місяця, хто їх розбере. Мабуть, бачили нас… може, десь дозорці… вони знають, що ми тут.

Пан Родрік Касель вже сидів у сідлі з мечем у руці. Могор присів за каменем, тримаючи в руках списа з залізним гостряком, а в зубах – кинджала.

– Гей, співцю! – покликав пан Віліс Вод. – Допоможи з панцером!

Та Марільйон сидів застиглий і блідий, як молоко, вчепившись у цимбали. Тож на ноги скочив Тиріонів пахолок Моррек і побіг на поміч лицареві.

Тиріон не відпускав Кетлін Старк.

– Іншого вибору немає, – переконував він, – нас троє, і ще четвертий охоронятиме… а різниця в четверо людей посеред цих гір – то різниця між життям і смертю.

– Присягніться мені, що складете зброю відразу після бою.

– Присягнутися?! – Стукіт копит наближався. Тиріон криво посміхнувся. – Охоче присягаюся, пані… честю Ланістерів.

Якусь мить він думав, що вона плюне йому межи очі, але натомість почув її гарчання:

– Дайте їм зброю!

По тому пан Кетлін кинулася геть. Пан Родрік кинув Джикові його меча у піхвах і обернувся у бік ворога. Моррек узявся до лука та сагайдака і став на коліно обабіч дороги. Він краще стріляв, аніж бився мечем. А Брон підскакав до Тиріона і тицьнув йому обосічну сокиру.

– Я ніколи не бився сокирою! – Зброя лежала у руках незграбно та незнайомо. Сокира мала короткого держака, важке лезо, страшного гостряка нагорі.

– Вважайте, що рубаєте дрова, – кинув Брон, видобуваючи з піхов на спині меча‑півторака. Тоді сплюнув, виїхав наперед і став поруч з Чігеном та паном Родріком.

Пан Віліс скочив у сідло і поспішив до них, поспіхом припасовуючи шолома – сталевого горщика з вузькою щілиною для очей та довгою чорною шовковою китицею.

– Дрова не стікають кров’ю, – зазначив Тиріон, ні до кого не звертаючись. Без обладунку він почувався голим. Пошукав очима якогось каменя і побіг до того, за яким ховався Марільйон. – Ану посунься.

– Ідіть геть! – заверещав на нього молодик. – Я співець, мені битися не личить!

– Ти що, втратив смак до пригод? – Тиріон узявся хвицяти його ногами, поки співець не посунувся, і саме вчасно: ще мить, і з'явилися нападники.

У тій битві не було хорунжих з корогвами, ніхто не бив у литаври і не сурмив у роги. Щойно Моррек та Лагарис дзенькнули тятивами, як просто зі світанку налетіли дикуни – чорні кощаві лобуряки у вареній шкірі та окремих частинах обладунків, що ховали обличчя за решітками шоломців. У руках, вдягнених у рукавиці, вони тримали найрізноманітнішу зброю: мечі, списи, нагострені коси, дубці зі шпичаками, кинджали, важкі залізні булави. На чолі мчав здоровань у смугастій шкурі сутінькота, озброєний обіручним мечем.

Пан Родрік вигукнув «Зимосіч!» і ринув назустріч, а за ним – Брон та Чіген, волаючи якогось бойового клича без слів. Не пас задніх і пан Віліс Вод, вимахуючи над головою шпичастим телепнем.

– Гаренгол! Гаренгол! – виспівував він.

Тиріон відчув раптове бажання підскочити, змахнути сокирою і заревти «Кастерлі‑на‑Скелі!», але безумство швидко минуло, і він скрутився ще тугішим клубком.

Він чув іржання переляканих коней, брязкання сталі об сталь. Чіген мечем розпанахав незахищене обличчя вершника у кольчузі, а Брон влетів між дикунів, як смерч, валячи ворогів наліво й направо. Пан Родрік напав на здорованя у шкурі сутінькота; іхні коні танцювали один навколо іншого, поки вершники завдавали ударів. Джик злетів на коня та ринув у бійку без ніякого обладунку. Тиріон побачив, як з горлянки ватажка у шкурі вигулькнула стріла, і коли той відкрив рота, замість крику з нього вихлюпнула кров. Поки він впав на землю, пан Родрік уже знайшов собі іншого ворога.

Раптом Марільйон заверещав і затулив голову цимбалами, бо через їхній камінь перескочив кінь. Тиріон зіп’явся на ноги саме вчасно, коли наїзник повернув на них, вимахуючи шпичастою булавою. Карлик вхопив сокиру обіруч і з чваканням тицьнув коневі у горло знизу вгору. Тварина заіржала і звалилася, аж Тиріон мало не впустив зброю, але таки витяг сокиру з коневої шиї та спромігся незграбно ухилитися. Марільйонові пощастило менше. Кінь з вершником купою звалився просто на нього, до того ж прип’явши ногу харциза до землі. Поки той намагався звільнитися, Тиріон підскочив ближче і поцілив сокирою просто йому в шию трохи вище лопаток.

Намагаючись вивільнити лезо, він почув, як під тілами стогне Марільйон.

– На поміч, пробі, – хапав той ротом повітря. – Рятуйте, боги, я стікаю кров’ю!

– Гадаю, то кінська кров, – мовив Тиріон. З‑під мертвого коня показалася співцева рука, шкрябаючись у грязюці, мов п’ятиногий павук. Тиріон наступив чоботом на зсудомлені пальці й відчув задоволено, як вони хряснули.

– Заплющ очі та прикинься мертвим, – порадив він співцеві, а тоді перехопив сокиру і відвернувся.

Після цього час побіг швидко, мов річка. Світанок повнився ревищем і вереском, важко смердів кров’ю. Світ перетворився на безлад. Повз вуха свистіли стріли, билися об навколишні скелі. Він побачив, що Брона спішили, і той відбивається зразу двома мечами. Тиріон тримався обабіч битви, ковзаючи з каменя до каменя і вискакуючи з тіні раптово, аби рубонути по ногах котрогось із коней. Він знайшов пораненого дикуна і вколошкав його, привласнивши шоломця. Сидів шоломець надто щільно, але Тиріон був вдячний за хоч якийсь захист. Джика зарубали ззаду, поки він різав дикуна попереду себе, а потім Тиріон запнувся на тілі Курлекета. Свиняче рило розтрощили булавою, але Тиріон упізнав ножа і висмикнув його зі стражникових рук. Він саме пхав ножа за пас, коли почув жіночий вереск.

Кетлін Старк упіймали коло скельної стінки троє дикунів: один верхи, двоє пішки. Вона незграбно тримала кинджала скаліченими руками, але спиною вже притислася до стіни і відступати від трьох не мала куди.

«Хай зловлять ту сучку», подумав Тиріон, «і роблять, що хочуть», але чомусь сам собою рушив з місця. Першому він розрубав ногу ззаду, коли його ще й не помітили; важка сокира розтрощила плоть та кістки, мов трухляве дерево. «Дрова, що стікають кров’ю», недоладно згадав Тиріон, коли на нього наскочив другий. Тиріон пірнув під його меча, рубонув сокирою, чоловік ухилився назад… і тут Кетлін Старк вигулькнула з‑за спини та врізала йому горлянку. Вершник зненацька згадав про нагальні справи деінде і загалопував геть.

Тиріон роззирнувся. Вороги були переможені або втекли. Бій скінчився, а він навіть не помітив. Навколо валялися напівмертві коні та поранені люди, верещали, стогнали, скиглили. На його величезне здивування, він не став одним із них. Тиріон розтиснув пальці й впустив сокиру, яка важко гепнула на землю. Руки липли від крові. Тиріон би присягнувся, що бій тривав з пів‑дня, але насправді сонце майже не зрушило з місця.

– Перший бій? – запитав Брон пізніше, схилившись над тілом Джика і стягуючи чоботи. То були добрі чоботи, як і личило носити челяді пана Тайвина: міцної шкіри, добре змащені, м’які, набагато кращі за Бронові.

Тиріон кивнув.

– О, мій батько так пишався би мною, – вимовив він. Ноги йому боліли так тяжко, що він ледве стояв. Дивно, але у бою він того болю зовсім не помічав.

– Зараз вам треба жінку, – порадив Брон, лукаво блимнувши очима, і запхав чоботи у сакви. – Нема нічого кращого за жінку опісля першої крові, кажу вам.

Чіген припинив обшукувати мерців рівно настільки, щоб пирхнути і облизнутися.

Тиріон зиркнув туди, де пані Старк перев’язувала рани пана Родріка.

– Та я згодний, аби вона схотіла, – буркнув він. Сердюки зареготали, а Тиріон вишкірився і подумав: «Непоганий початок».

Опісля того він схилив коліна біля потічка і змив кров з обличчя крижаною водою. Шкутильгаючи до решти, він ще раз роздивився мерців. Убиті дикуни були худі, обірвані, коней мали кощавих та малих, з яких випирало кожне ребро. Та зброя, що їм залишили Брон і Чіген, виглядала досить жалюгідно: якісь киї, неоковирне ломаччя, коса… Він згадав здорованя у шкурі сутінькота, який бився з паном Родріком обіручним мечем. Але коли знайшов його тіло, простягнене на камінистому грунті, то побачив, що він не такий уже і здоровань; шкуру вже хтось привласнив, лезо меча було вищерблене, дешева криця побита іржею. Не диво, що дикуни залишили на землі дев’ять своїх покійників.

В них загинуло троє: двійко стражників пана Бракена – Курлекет та Могор – і власний Тиріонів пахолок Джик, який так відчайдушно кинувся у бій з голою спиною. «Дурневі – дурна смерть», подумав Тиріон.

– Пані Старк, благаю вас рушати далі якомога швидше, – мовив пан Віліс Вод, сторожко роззираючись верхівками хребтів крізь щілину шолома. – Ми їх відігнали ненадовго, та вони нікуди не дінуться.

– Маємо поховати наших мертвих, пане Вілісе, – відповіла та. – Вони хоробро билися, і я не залишу їх гайворонам та сутінькотам.

– Грунт кам'янистий, копати важко, – зазначив пан Віліс.

– Тоді зберемо каміння для курганів.

– Збирайте, скільки хочте, – відповів Брон, – але без мене та Чігена. Маю нагальніші справи, аніж кидати каміння на мертв’яків – приміром, вижити у цих місцях.

Він оглянув решту загону.

– Хто сподівається пережити наступну ніч, їдьмо з нами.

– На жаль, пані, він має рацію, – втомлено мовив пан Родрік. Старого лицаря поранили у бійці: глибоко порізали ліву руку, штрикнули списом у шию, і тепер голос видавав його немолодий вік. – Якщо затримаємося тут, вони напевне нас знайдуть, і другого нападу ми можемо не пережити.

Тиріон бачив гнів на обличчі Кетлін, та іншого виходу не було.

– Хай дарують нам боги. Рушаймо негайно.

Тепер загонові коней не бракувало. Тиріон переклав сідло на Джикового зозулястого мерина, який на вид міг пережити наступні три‑чотири дні дороги. Він уже збирався сідати верхи, коли підійшов Лагарис і мовив:

– А ножа віддай сюди, карлику.

– Хай залишить, – зиркнула на нього Кетлін Старк зі своєї коняки. – Сокиру теж нехай тримає при собі. Якщо на нас нападуть знову, вона стане нам у пригоді.

– Прийміть мою дяку, пані, – відповів Тиріон, сідаючи у сідло.

– Не треба мені її, – різко заперечила Кетлін. – Я довіряю вам не більше, аніж раніше.

Він не встиг придумати щось у відповідь, а вона вже рушила уперед.

Тиріон поправив на голові узятого з боєм шолома і забрав сокиру від Брона. Він згадав, як почав цю подорож – зі зв’язаними руками, каптуром на голові – і вирішив, що в його положенні відбулося значне поліпшення. Хай пані Кетлін забирає собі довіру, аби лишила сокиру; маючи зброю, він почувався гравцем, а не пішаком.

Пан Віліс Вод очолив загін. Брон захищав тили, пані Старк безпечно їхала посередині, пан Родрік – поруч із нею, мов тінь. По дорозі Марільйон кидав на Тиріона похмурі погляди. Співець зламав собі кілька ребер, цимбали і чотири пальці на руці, якою грав. Та все ж не одні втрати спіткали його за цей день: він спромігся здобути розкішну накидку зі шкури сутінькота, з щільного чорного хутра, помережаного білими смугами. Пісняр мовчки утушкувався у неї, вперше за усю дорогу цураючись зухвалих слів.

Ще не проїхавши і верстви, вони почули низьке буркотіння сутінькотів, а тоді й відчайдушне гарчання: хижаки почали битися за мерців, залишених позаду. Марільйон зблід з лиця. Тиріон ристю нагнав його.

– До «боягуз», – мовив він, – є добра рима «в лайно по шию вгруз».

Тоді він хвицьнув коня п’ятами і проїхав повз пісняра, наздоганяючи пана Родріка та Кетлін Старк. Вона зиркнула на нього, щільно стиснувши губи.

– Як я говорив просто перед тим, як нас грубо перервали, – почав Тиріон, – казочка Мізинця має одну істотну ваду. Думайте про мене що завгодно, пані Старк, але одну річ запам'ятайте: я ніколи не ставлю закладів проти своєї родини.

 

Ар'я III

 

Одновухий чорний кіт вигнув спину і засичав на неї.

Ар’я скрадалася провулком, легко перебігаючи на подушечках голих ступнів, і робила довгі повільні видихи, прислухаючись до калатання серця. «Тиха, мов тінь», казала вона собі, «легка, мов пір’я». Кіт слідкував за її наближенням, нашорошивши очі.

Ловити котів було важко. Руки в неї вкрилися напівзарослими подряпинами, а обидва коліна – ціпками, набитими від перевертів. Спершу навіть великі товсті кухарські коти вміли її уникати, але Сиріо наполягав, щоб вона вправлялася день і ніч. Коли вона прибігла до нього зі скривавленими руками, він тільки й сказав:

– Така повільна? Ворушися, дівчинко. Вороги дряпаються гірше.

Тоді змастив їй рани «мирійським вогнем» – таким пекучим, що вона вкусила губу, аби не заверещати. І наказав ловити котів далі.

У Червонім Дитинці котів було до біса: ліниві старі дрімали на сонці, холодноокі мишолови гнівно крутили хвостами, вертка малеча дряпалася кігтиками‑голочками, кішечки вельможних пань ходили вичісані, м’якенькі та довірливі, а смітниками нишпорили страхолюдні обідрані каліки. Одного за одним Ар’я впольовувала їх усіх, хапала та гордо показувала Сиріо Форелеві… усіх, крім оцього одновухого дідька.

– То справжній король у цьому замку, – розказав їй один золотокирейник. – Старіший за гріх, підліший за всіх. Колись король бенкетував з батьком королеви, то чорний вилупок скочив на стіл і поцупив смажену куріпку просто з рук пана Тайвина. Роберт трохи не луснув від реготу. Краще не лізь до того харцизяки, дитинко.

За котом довелося бігти через половину замку: двічі навколо Башти Правиці, через внутрішній двір, крізь стайні, звивистими сходами, через малу кухню та свинячий двір, через казарми золотокирейників, попід річковою стіною, знову сходами, туди й назад Мостиком Зрадників, а тоді знову вниз, крізь якусь браму, навколо колодязя і через якісь дивні будівлі, аж поки Ар’я не заблукала остаточно.

І ось нарешті вона його загнала у кут. З кожного боку здіймалися високі мури, попереду височіло громаддя каменю без жодного вікна. «Тиха, мов тінь», повторила вона про себе, ковзаючи уперед, «легка, мов пір’я».

Коли до кота лишалося три кроки, той раптом зірвався з місця. Наліво, направо… і Ар’я теж ринула направо, наліво, відрізаючи шлях до втечі. Він зашипів і спробував проскочити їй між ніг. «Стрімка, мов змія», подумала вона, хапаючи кота до рук і притискаючи до грудей. А тоді крутнулася на місці й засміялася, поки перед її шкіряної камізельки дерли котячі кігті. Швидко і вправно вона цьомнула кота межи очі й так само швидко відкинула назад голову, перш ніж він спромігся дряпнути її в обличчя. Кіт заверещав, бризкаючи слиною.

– Що він робить з тим котом?

Здригнувшись, Ар’я впустила кота і крутнулася на голос. Котисько зник з‑під ніг швидше, ніж змигнув очима. У кінці проходу стояла дівчинка з шапкою золотих кучерів, убрана гарніше за ляльку в блакитний єдваб. Коло неї стояв маленький білявий товстунчик з вишитим перлами на грудях жупанчика танцюючим оленем та крихітним мечем при боці. «Принцеса Мирцела та принц Томен», подумала Ар’я. Над ними височіла септа, не менша за тяглову коняку, а позаду стояли двоє здорованів у кармазинових киреях ланістерівської сторожі.

– Що ти робив з котом, хлопче? – суворо перепитала Мирцела. А до брата мовила:

– Який неоковирний волоцюжка, чи не так? Лишень подивися.

І захихотіла.

– Брудний смердючий волоцюга, – погодився Томен.

«Вони мене не впізнали», усвідомила Ар’я. «Вони навіть не зрозуміли, що я дівчинка.» І не диво: боса і брудна, волосся сплутане після біганини замком, вбрана у камізельку, подерту котячими кігтями, та бурі полотняні штани, обрізані трохи вище побитих колін. Щоб ловити котів, спідниці та шовки вдягати безглуздо. Вона швидко опустила голову та впала на одне коліно. Може, вони її й не впізнають. А якби впізнали, то кінця не було б халепі. Септа Мордана помирала б із жаху, а Санса від сорому знову припинила б розмовляти з сестрою.

Стара товста септа рушила уперед.

– Хлопче, як ти тут опинився? Тобі не можна до цієї частини замку.

– Хіба від них позбавишся? – мовив один з кармазинників. – Пролазять усюди, мов щури.

– Чий ти, хлопче? – вибагливо спитала септа. – Відповідай негайно. Що з тобою таке, ти німий?

Ар’їн голос застряг їй у горлянці. Якщо відповісти, Томен та Мирцела напевне її упізнають.

– Годвине, веди‑но його сюди, – наказала септа. Вищий зі стражників рушив проходом.

Переляк ухопив її за горло, мов пальці велетня. Ар’я не змогла б нічого вимовити навіть заради порятунку власного життя. «Спокійна, мов тиха вода», проказала вона одними губами.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...