Главная Обратная связь

Дисциплины:






Додатки ‑ великі доми Вестеросу 36 страница



– Ні, пане мій, – наполохано пропищав Сем. Джон знав, що старшина Варти лякала його, а надто Старий Ведмідь. – Мені дали ім’я у світлі Седмиці, в септі Рогошпиля, як моєму батькові, його батькові та усім Тарлі за тисячу років.

– Навіщо ж ти зраджуєш богів свого батька та свого дому? – здивувався пан Яремія Рикер.

– Мій новий дім – Нічна Варта, – відказав Сем. – Седмиця ніколи не відповідала на мої молитви. Може, старі боги їх почують.

– Як хочеш, хлопче, – вирішив Мормонт, і Сем сів на місце, як і Джон. – Ми розподілили кожного з вас до братства згідно наших потреб та ваших здібностей і вмінь.

Бовен Марш ступив уперед і передав йому грамоту. Князь‑воєвода розгорнув сувоя і почав читати.

– Гальдер, до будівничих.

Гальдер сухо кивнув на знак згоди.

– Грен, до розвідників. Альбет, до будівничих. Пипар, до розвідників.

Пип зиркнув на Джона і поворушив вухами.

– Семвел, до шафарів.

Сем полегшено видихнув і зім’як, витираючи лоба клаптем шовку.

– Матар, до розвідників. Дареон, до шафарів. Тодер, до розвідників. Джон, до шафарів.

Шафарів?! Якусь мить Джон не міг повірити своїм вухам. Мабуть, Мормонт щось не те прочитав. Він почав був підводитися, щоб вказати на помилку… але побачив, як на нього дивиться пан Алісер, виблискуючи очима, наче двома скалками обсидіану, і все зрозумів.

Старий Ведмідь згорнув сувоя.

– Старшина братств пояснить вам обов’язки. Хай бережуть вас, браття, усі боги, які є на світі.

Князь‑воєвода вшанував їх напівуклоном і пішов. Слідом вийшов пан Алісер, виграваючи ріденькою посмішечкою на обличчі. Джон ще ніколи не бачив майстра‑мечника таким втішеним.

– Розвідники – до мене, – покликав пан Яремія Рикер, щойно вони пішли. Пип повільно звівся на ноги, не зводячи очей з Джона і зачервонівшись вухами. Грен широко шкірився і, здається, не розумів, що трапилося. Мат і Ропух пристали до цих двох і слідом за паном Яремією пішли з септу.

– Будівничі, – оголосив Отел Ярвик, чолов’яга з квадратною щелепою. Гальдер з Альбетом потяглися за ним.

Джон озирнувся, скніючи серцем і нічого не розуміючи. Сліпі очі маестра Аемона звелися догори, до світла, якого він не бачив. Септон переставляв кришталі на олтарі. На лавах залишилися тільки Сем та Дареон – товстун і співець… а ще він сам.

Великий шафар Бовен Марш потер пухкі долоні.

– Семвеле, ти служитимеш маестрові Аемону в крукарні та бібліотеці. Чет переходить до псярні, поратися коло хортів. Ти вселишся до його келії, аби ходити коло маестра вдень та вночі. Певен, що ти гарно доглядатимеш його. Маестер дуже старий роками і надзвичайно цінний для нас.

– Дареоне, я чув, що ти співав при столі багатьох вельможних панів, поділяв їхній трунок та частунок. Ми відсилаємо тебе до Східної Варти. Можливо, твої здібності стануть у пригоді Котерові Пайку, коли приходитимуть купецькі галери. Ми надто переплачуємо за солону яловичину та рибу, а останнім часом отримували жахливої якості оливкову олію. Коли прибудеш туди, з’явишся до Боркаса, і він приставить тебе до корабельних справ.



Далі Марш із привітною посмішкою звернувся до Джона.

– За наказом пана князя‑воєводи Мормонта ти, Джоне, слугуватимеш йому особисто. Ти спатимеш у келії під його покоями, у Воєводській Вежі.

– І які ж я виконуватиму обов’язки? – ядучо запитав Джон. – Подаватиму панові воєводі страви, застібатиму на ньому одяг, носитиму гарячу воду для миття?

– Звісно ж. – Марш спохмурнів, почувши голос Джона. – А ще бігатимеш з листами, стежитимеш за комином у його покоях, щоденно змінюватимеш простирадла і взагалі робитимеш усе, що накаже тобі князь‑воєвода.

– То ви маєте мене за покоївку?

– Ні, – відповів маестер Аемон з глибини септу. Клідас допоміг йому підвестися. – Ми маємо тебе за братчика Нічної Варти… якщо ми, часом, не помилилися.

Джон ледве примусив себе не вибігти геть. Йому тепер що, збивати масло та зашивати штани, як дівка, решту його життя?

– Чи можу я піти? – запитав він сухо.

– Якщо бажаєш, – відповів Бовен Марш.

Дареон та Сем вийшли разом з ним. У двір вони зійшли мовчки. Назовні Джон зиркнув на Стіну, що сяяла на сонці й пускала долу сотні тоненьких пальчиків‑струмочків води від розталого льоду. Джон відчував таку лють, що ладен був розтрощити Стіну просто на місці, й нехай увесь світ хоч дідьки вхоплять.

– Джоне! – схвильовано покликав Семвел Тарлі. – Почекай‑но. Хіба ти не бачиш, що робиться?

Джон обернувся до нього, шаленіючи.

– Я бачу підлу руку пана Алісера, ось що я бачу. Він хотів мене принизити, і принизив.

Дареон зиркнув на нього з відразою.

– Тобто таким, як ми з тобою, Семе, шафарювати судилося долею, а Сніг‑воєвода, бач, гидує.

– Я краще володію мечем і краще їжджу верхи, аніж будь‑хто з вас! – сіпнувся Джон. – Так нечесно!

– Нечесно? – пирхнув Дареон. – Та дівка чекала на мене голісінька, як мати народила. Сама втягла мене крізь вікно. А ти кажеш мені, що таке нечесно?

І він пішов геть.

– Служити шафарем зовсім не ганебно, – мовив Сем.

– Гадаєш, я хочу решту життя прати старечі підштанки?

– Старий, про якого ти кажеш – князь‑воєвода Нічної Варти, – нагадав йому Сем. – Ти будеш коло нього вдень та вночі. Так, ти наливатимеш йому вино та мінятимеш постіль, але ще отримуватимеш його листи, слугуватимеш на раді старшини, узброюватимеш для бою і боронитимеш його спину. Ти будеш його другою тінню. Ти знатимеш все, у всьому братимеш участь… а до того ж великий шафар сказав, що Мормонт сам просив тебе для себе!

– Коли я був малий, – вів далі Сем, – мій батько наполягав, щоб я сидів у його приймальні щоразу, коли він чинив суд або когось зустрічав. Брав із собою, коли їздив присягати князеві Тирелу. Але потім став брати Дікона, а мене лишати вдома. Його більше не цікавило, чи я буваю на прийомах, якщо там був Дікон. Він хотів тримати біля себе свого спадкоємця, зрозуміло? Аби дивитися, слухати і вчитися з кожного кроку. Б’юся об заклад, саме тому воєвода Мормонт взяв тебе до себе, Джоне. Навіщо ж іще? Щоб вивчити на очільника Варти!

Джонові аж очі відкрилися. А й справді, князь Едард часто запрошував Робба до своєї ради у Зимосічі. Може, Сем має рацію? Казали ж усі, що в Нічній Варті піднятися високо зможе навіть байстрюк.

– Я цього ніколи не хотів, – вперто вимовив він.

– А нас тут ніхто не питає, чого ми хочемо, – нагадав Сем.

Зненацька на Джона Сніговія накотив сором. Боягуз там чи ні, але Семвел Тарлі знайшов у собі мужність прийняти свою долю як чоловік. «На Стіні чоловік завжди отримує по заслугах», казав йому Бенджен Старк останнього вечора, коли Джон бачив його живим. «Ти не розвідник, Джоне, а лише зелененький хлопчина, що пахкотить літом.» А ще він чув, що байстрюки дорослішають швидше за інших дітей. На Стіні ж ти або дорослішаєш, або помираєш.

Джон глибоко зітхнув.

– Ти цілком правий. Я поводився, як дитина.

– То ти залишишся і прокажеш зі мною обітниці?

– Старі боги на нас чекають. – Він примусив себе всміхнутися.

Вони виїхали пізно по обіді. Стіна не мала брами як такої – ані тут, у замку Чорному, ані деінде на протязі своїх п’ятисот верст. Загін провів коней вузьким звивистим проходом, пробитим у кризі, відчуваючи, як давлять з обох боків холодні темні стіни. Три рази шлях перегороджували залізні грати; доводилося зупинятися і чекати, поки Бовен Марш відімкне ключами важкі ланцюги. Чекаючи позаду великого шафаря, Джон щулився під величезною вагою, що напирала зверху. Повітря тут було холодніше, аніж у могилі. І таке саме застигле. Він відчув дивне полегшення, вигулькнувши на денне світло з північного боку Стіни.

Сем блимнув від раптового блиску світла і боязко роздивився навколо.

– Дичаки… вони ж… не насміляться підійти так близько до Стіни? Так?

– Ніколи й не підходили. – Джон сів у сідло. Коли Бовен Марш та загін супроводу, що складався з розвідників, також посідали на коней, Джон вклав до рота два пальці й свиснув. З проходу вистрибнув Привид.

Коник великого шафаря заіржав і сахнувся від лютововка.

– Ти що, зібрався тягти з собою цю потвору?

– Так, пане, – відповів Джон. Привид підняв голову – здається, щось унюхав. А за мить вже зник серед дерев, перетнувши широке, поросле бур’яном поле.

Увійшовши в ліс, вони потрапили до іншого світу. Джон часто полював з батьком, Джорі та братом Роббом. Він знав вовчу пущу навколо Зимосічі незгірш від будь‑кого. Страхолюдна пуща була дуже схожа, і все ж здавалася геть інакшою.

А може, тільки здавалася. Вони виїхали за край світу, і від цього усе мінялося. Кожна тінь здавалася темнішою, кожен звук – зловіснішим. Дерева наступали з усіх боків, загороджуючи світло західного сонця. Під копитами коней хрумтіла, неначе кістки, тонка кірка снігу. Коли вітер ворушив листя, Джоновою спиною бігли холодні мурашки. Стіна лежала позаду, а що попереду – те відали самі боги.

Сонце сідало вже нижче дерев, коли вони нарешті досягли потрібного місця – невеличкої галявинки у глибині лісу, де нерівним колом росли дев’ять оберіг‑дерев. Джонові перехопило подих; він побачив, як витріщається Сем Тарлі. Навіть у вовчій пущі поруч не можна було знайти більше двох чи трьох білих дерев; гайок з дев’яти був річчю нечуваною. Землю вистилало впале листя, згори криваво‑червоне, знизу почорніле і зогниле. Товсті гладкі стовбури були бліді, як кістка. Всередину гайку дивилося дев’ять облич. У очах застигла суха смола, червона та тверда, мов рубіни. Бовен Марш наказав залишити коней ззовні кола.

– Це святе місце, його не можна поганити.

Коли вони увійшли до гайка, Семвел Тарлі по черзі обвів очима усі обличчя. Жодне не скидалося на інше.

– Вони дивляться на нас, – прошепотів він. – Старі боги.

– Так. – Джон схилив коліна, і Сем біля нього.

Вони промовили обітниці разом, поки на заході блякло останнє світло, і сірий день ставав чорною ніччю.

– Почуйте мої слова, засвідчіть мою обітницю, – читали вони разом, наповнюючи голосами сутінковий гай. – Збирається ніч, і починається моя варта, що скінчиться з моєю смертю. Я не братиму дружини, не володітиму землею, не стану батьком дітям. Я не носитиму корони і не здобуватиму слави. Я житиму і помру на своїй варті. Я – меч у темряві. Я – вартовий на мурах. Я – вогонь, що розганяє холод, світло, що приносить ранок, ріг, що пробуджує сплячих, щит, що боронить царину людей. Я віддаю своє життя і честь Нічній Варті на цю ніч і всі наступні ночі світу.

У лісі стихло.

– Ви схилили коліна як хлопчаки, – урочисто проголосив Бовен Марш, – тепер підведіться братами Нічної Варти.

Джон простягнув руку, аби поставити Сема на ноги. Розвідники оточили їх, посміхаючись та вітаючи. Не приєднався до вітань тільки старий кощавий лісник Дивен.

– Краще повертатися, мосьпане, – мовив він до Бовена Марша. – Темніє, і щось мені погане смердить у повітрі. Чекай біди.

Раптом з‑поміж двох оберіг‑дерев без жодного звуку виник Привид. «Біле хутро, червоні очі», усвідомив Джон, почуваючись незатишно. «Як дерева…»

Вовк ніс щось у зубах. Щось чорне.

– Що то в нього там таке? – запитав Бовен Марш, силуючись розгледіти.

– До мене, Привиде. – Джон став на коліно. – Неси сюди.

Лютововк потрусив до нього. Джон почув, як Семвелові Тарлі перехопило подих.

– Ласка божа, – пробурмотів Дивен. – Та це ж рука.

 

Едард XIV

 

Крізь вікно лилося сіре вранішнє світло. Едарда Старка збудив від короткого виснаженого сну грім копит. Він підняв голову від столу і глянув донизу, в двір. Там вояки у кармазинових киреях, шкіряних кубраках та кольчугах починали звичну ранкову пісню мечів або учвал нападали на солом’яні опудала ворогів. Нед подивився, як Сандор Клеган промчав верхи утоптаним грунтом двору і увігнав списа з залізним вістрям опудалові в голову. Репнуло полотно, полетіла солома. Ланістерівська сторожа реготала і відпускала жарти.

«Чи не задля мене вихиляються ті блазні?», запитав він себе. Тоді Серсея ще дурніша, ніж здається. «Хай їй грець», подумав він, «чому вона не тікає? Я давав їй одну можливість за іншою…»

Ранок був хмарний та загалом похмурий. Нед поснідав з дочками та септою Морданою. Санса, все ще невтішна, тільки витріщалася на їжу, не торкаючись її, але Ар’я проковтнула усе, що перед нею поставили.

– Сиріо каже, що перед тим, як увечері сісти на корабель, ми маємо час для останнього уроку, – мовила вона. – Можна, пане батьку? Усі мої речі вже складені.

– Урок має бути коротким, аби залишити час помитися і перевдягтися. До полудня ти маєш бути готова їхати, зрозуміло?

– До полудня, – повторила Ар’я.

Санса підняла погляд від їжі.

– Якщо вона може мати урок танців, чому мені не можна попрощатися з принцем Джофрі?

– Я б радо супроводжувала панну, пане Едарде, – запропонувала септа Мордана. – Тоді про спізнення на корабель не буде й мови.

– Зараз іти до принца Джофрі нерозумно, Сансо. Вибач мені, доню.

Сансини очі наповнилися сльозами.

– Але чому?!

– Сансо, твій пан батько знають краще, – дорікнула септа Мордана. – Не можна ставити під сумнів рішення його ясновельможності!

– Так нечесно! – Санса відштовхнулася від столу, перекинувши стілець, і з плачем вибігла зі світлиці.

Септа Мордана підвелася була, але Нед махнув рукою, запрошуючи сісти.

– Хай біжить, шановна септо. Я спробую пояснити їй усе, коли ми безпечно дістанемося Зимосічі.

Септа схилила голову на знак згоди і сіла снідати далі.

Годину по тому до світлиці Едарда Старка нагодився великий маестер Пицель. Він так понурив плечі, наче вага маестерського ланцюга на шиї раптом стала нестерпною.

– Пане мій, – мовив він, – короля Роберта більше немає з нами. Боги дарували йому спокій.

– Ні! – скрикнув Нед. – Він ненавидів спокій. Боги дарували йому багато кохання та сміху, а ще радість праведної битви.

Він відчув дивну порожнечу всередині. Нед чекав приходу маестра, чекав тих слів, і все ж щось померло всередині нього, щойно він їх почув. Він би віддав усі свої титули за право вільно оплакати друга… та він був Робертовим Правицею, і година, якої він боявся, настала.

– Будьте ласкаві скликати радників короля сюди, до моєї світлиці, – звелів він Пицелю.

Безпека Башти Правиці знаходилася у його та Томардових руках; про помешкання, де зазвичай засідала рада, він цього сказати не міг, а тому не довіряв їм.

– Пане князю? – блимнув очима Пицель. – Гадаю, державні справи почекають до завтра, адже наше горе ще таке свіже.

Нед відповів на це спокійно, але твердо:

– На жаль, мушу наполягти, аби ми зібралися негайно.

Пицель вклонився.

– Підкоряюся наказові Правиці.

Він покликав свою челядь і розіслав її на всі боки зі звістками, а тоді з вдячністю прийняв запропонований Недом стілець та келих солодкого пива.

Пан Барістан Селмі з’явився на виклик першим, виблискуючи білосніжним корзном та полив’яною лускатою бронею.

– Панове добродії, – мовив він з порога, – тепер моє місце біля молодого короля. Красно прошу вас відпустити мене до нього.

– Ваше місце тут, пане Барістане, – заперечив Нед.

Наступним прийшов Мізинець, усе ще в синьому оксамиті та срібній делії з пересмішниками, яку мав на собі минулої ночі. Чоботи вкривав дорожній пил.

– Панове, – привітався він, а тоді, загадково посміхнувшись, обернувся до Неда. – Ваше невеличке доручення виконане, пане Едарде.

Варис увійшов разом з пахощами лаванди, рожевий від купелі, з чисто вимитим та напудрованим обличчям, не видаючи ані звуку м’якими сандалями.

– Пташки проспівали мені сумну звістку, – мовив він, сідаючи. – Держава плаче в жалобі. Чи не почати нам засідання?

– Щойно з’явиться князь Ренлі, – відповів Нед.

Варис кинув на нього співчутливий погляд.

– На жаль, князь Ренлі поїхав з міста.

– Поїхав з міста?! – Нед дуже розраховував на підтримку Ренлі.

– Виїхав через потерну за годину до світанку в товаристві пана Лораса Тирела і приблизно п’ятдесяти вояків супроводу, – повідомив Варис. – Востаннє бачені, вони мчали учвал на південь, поспішаючи, без сумніву, до Штормоламу або Вирію.

«От тобі й сотня мечів від Ренлі.» Недові не сподобалося, чим це пахне, але що ж поробиш. Він витяг останнього Робертового листа.

– Король прикликав мене до себе минулої ночі й наказав записати його останню волю. Князь Ренлі та великий маестер Пицель свідчили прикладення Робертом печатки до цієї грамоти, яку має відкрити рада по смерті короля. Пане Барістане, будьте ласкаві.

Регіментар Королегвардії уважно вивчив грамоту.

– Це печатка короля Роберта, ціла та недоторкана. – Він відкрив листа і прочитав його. – Цією грамотою князя Едарда Старка призначено Господарем на Державі. Князь отримує верховну владу як намісник до повноліття спадкоємця престолу.

«Так сталося, що він уже повнолітній», майнула в Неда думка, але він не вимовив її вголос. Він не довіряв ані Пицелеві, ані Варисові, а пана Барістана честь зобов’язувала захищати та оберігати того хлопчиська, якого він вважав новим королем. Старий лицар так просто не залишить Джофрі. Необхідність обманювати залишала у роті гіркий присмак, але Нед розумів, що просуватися треба поволі, не патякати зайвого про свої наміри і грати в цю гру, поки його влада як намісника держави не зміцниться. Наслідування трону можна буде обговорити тоді, коли Ар’я та Санса повернуться до Зимосічі, а князь Станіс прибуде до Король‑Берега з усіма своїми силами.

– Тепер я прошу присутню тут королівську раду затвердити мене на посаді господаря і намісника, як цього бажав покійний Роберт, – вів далі Нед, спостерігаючи за обличчями і намагаючись вгадати, які думки ховаються за напівзаплющеними очима Пицеля, лінивою посмішечкою Мізинця, збентеженим посмикуванням Варисових пальців.

Раптом відчинилися двері. Всередину ступив Товстун Том.

– Прошу пробачити, панове, але королівський підкоморій наполягає…

Коронний підкоморій ввійшов і схилився у поклоні.

– Вельможні панове, король вимагає негайної присутності малої ради у престольній палаті.

Нед очікував, що Серсея швидко завдасть удару. Виклик не став несподіванкою.

– Король помер, – відповів він, – але ми все ж прийдемо. Томе, будь ласкавий, збери для нас супровід.

Мізинець подав Недові руку, аби допомогти зійти сходами донизу. Варис, Пицель, пан Барістан рушили слідом. Ззовні башти чекала подвійна вервечка стражників у кольчугах та сталевих шоломах, загалом восьмеро. Сірі делії смикало вітром, поки сторожа крокувала двором. Ланістерівського кармазину ніде не було видно, але Неда втішило, що на мурі та коло воріт стояло багато золотих кирей.

Янос Слинт зустрів їх коло дверей до престольної палати, узброєний у візерунчасті чорно‑золоті лати, з високим шоломом під пахвою. Тисяцький незграбно вклонився раді, а його стражники штовхнули важкі й великі дубові двері, оздоблені спижем, двадцяти стоп заввишки.

Коронний підкоморій ввів їх досередини.

– Вітайте його милість Джофрі з домів Баратеон та Ланістер, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя та на Державі господаря! – проспівав він.

До дальнього кінця палати, де на Залізному Троні чекав Джофрі, була неблизька дорога. Тримаючись за Мізинця, Нед Старк повільно шкутильгав та підстрибував, аби підібратися до хлопчиська, який насмілився звати себе королем. Інші йшли слідом. Вперше він долав цей шлях верхи на коні, з мечем у руці. Під поглядами таргарієнівських драконів зі стін палати він тоді зігнав Хайме Ланістера з цього трону. А зараз питав себе, чи Джофрі зійде з нього так само легко.

Біля підніжжя трону серпом вишикувалися п’ятеро лицарів Королегвардії – усі, окрім пана Хайме та пана Барістана. Вони були вбрані у повні лати з полив’яної криці від п’ят до голови; довгі білі корзна висіли з плеч, а до лівих рук були припасовані сяючі білі щити. Серсея Ланістер з молодшими дітьми стояла позаду пана Бороса та пана Мерина. Королева була вдягнена у шовкові шати кольору морської зелені, облямовані мирійським мереживом, схожим на білу морську піну. На пальці вона мала золотого персня зі смарагдом завбільшки з голубине яйце, а на голові – таку ж діадему.

Над усіма ними серед гостряків трону сидів принц Джофрі у шитому золотом жупані та червоному оксамитовому корзні. Біля підніжжя вузьких крутих сходів до престолу стояв Сандор Клеган у кольчузі, попелясто‑сірих латах та своєму шоломі у вигляді вишкіреної собачої голови.

Позаду трону розташувалися двадцятеро ланістерівських стражників з мечами на поясі, у кармазинових накидках на плечах та зі сталевими левами на шоломах. Але Мізинець начебто дотримав обіцянки: уздовж стін, перед Робертовими гобеленами з видами ловів та битв, струнко вишикувалися золотокирейники міської варти. Кожен із стражників тримав при боці списа у вісім стоп завдовжки з вістрям воронованого заліза. Їх було уп’ятеро більше, аніж ланістерівської сторожі.

Поки вони дісталися трону, Недова нога перетворилася на пекучий згусток болю. Він не знімав долоню з Мізинцевого плеча, аби втриматися на ногах.

Джофрі підвівся на ноги. Його червоне оксамитове корзно було гаптоване золотим візерунком: півсотні розлючених левів з одного боку, півсотні здиблених оленів з іншого.

– Я наказав раді розпочати необхідні приготування до мого коронування, – оголосив хлопець. – Бажаю, щоб воно відбулося не пізніше, як за два тижні. Сьогодні ж я прийматиму присяги на вірність від моїх відданих радників.

Нед видобув грамоту Роберта.

– Пане Варисе, будьте ласкаві показати це вельможній пані Ланістер.

Євнух відніс грамоту Серсеї. Королева побіжно роздивилася написані в ній слова.

– Намісник і Господар на Державі, – прочитала вона вголос. – Невже ви вважаєте оце своїм щитом, мій пане? Оцей клаптик паперу?

Вона розірвала грамоту надвоє, половинки – на четвертинки, і впустила шматки на підлогу.

– Це ж воля короля! – вимовив глибоко вражений пан Барістан.

– Зараз у нас новий король, – відповіла Серсея Ланістер. – Пане Едарде, коли ми з вами балакали востаннє, ви дали мені одну пораду. Дозвольте ж і мені відповісти вам тим самим. Схиліть коліно, пане мій. Схиліть коліно і присягніть на вірність моєму синові. Тоді ми дозволимо вам залишити посаду Правиці й дожити ваших днів у тій сірій пустці, яку ви називаєте домом.

– Якби ж я міг, – похмуро мовив Нед. Якщо вона рішуче налаштувалася боротися за трон просто зараз, то він не мав іншого вибору. – Ваш син не має ніяких прав на престол, на якому зараз сидить. Законним спадкоємцем Роберта є князь Станіс.

– Брехня! – заверещав Джофрі, червоніючи лицем.

– Матінко, про що кажуть його вельможність? – жалібно запитала принцеса Мирцела. – Хіба Джофрі не король?

– Ви засуджуєте себе власним язиком, пане Старку, – мовила Серсея Ланістер. – Пане Барістане, схопіть зрадника.

Регіментар Королегвардії завагався, і його миттю оточили стражники Старка з клинками у закольчужених руках.

– І ось зрадники перейшли від слів до діла, – зазначила Серсея. – Невже ви гадаєте, що пан Барістан тут сам‑один, пане князю?

Зі зловісним скреготом Хорт оголив меча. Лицарі Королегвардії та двадцятеро ланістерівських стражників рушили йому на поміч.

– Убийте його! – заверещав король‑хлопчисько з Залізного Трону. – Убийте всіх, наказую вам!

– Ви не залишили мені вибору, – звернувся Нед до Серсеї Ланістер і гукнув до Яноса Слинта. – Пане тисяцький, затримайте королеву та її дітей. Не чиніть їм жодної шкоди, тільки супроводьте до королівських покоїв та утримуйте там під вартою.

– Вартові! – гукнув Янос Слинт, вдягаючи шолома. Сотня золотокирейників схилила списи і посунула уперед.

– Я не хочу пролиття крові, – мовив Нед до королеви. – Накажіть вашим людям скласти мечі, тоді ніхто…

Одним різким рухом найближчий золотокирейник увігнав списа Томардові у спину. Клинок Товстуна Тома випав з його занімілих пальців, а між ребер, прохромивши кубрака та кольчугу, виросло мокре червоне вістря. Меч іще не долетів до підлоги, як його хазяїн був уже мертвий.

Недів клич прозвучав запізно. Янос Слинт сам полоснув Варлі клинком по горлянці. Кайн крутнувся, блимнув крицею в руці, зливою ударів відкинув назад найближчого списника; якусь мить здавалося, що він зможе прорубати собі шлях на волю. Але тут на нього наскочив Хорт. Перший удар Сандора Клегана відрубав Кайнові руку з мечем коло зап’ястка; другий кинув його на коліна, розпанахавши від плеча до грудей.

Поки навколо гинули Недові стражники, Мізинець вихопив його кинджала з піхов та притиснув до шиї нижче підборіддя. А тоді винувато всміхнувся.

– Я ж вам казав – не варто було мені довіряти.

 

Ар'я IV

 

– Згори, – вигукнув Сиріо Форель, полоснувши по голові. Ар’я відбила, дерев’яні мечі клацнули.

– Зліва. – Знову вигук, і знову свистить меч. Її зброя піднялася навперейми, клацнула, і вчитель також клацнув язиком.

«Зправа», каже він, і «Знизу», і «Зліва», і знову «Зліва», дедалі швидше, водночас наступаючи. Ар’я відступає, відбиваючи кожен удар.

– Колью, – попередив Сиріо, тож коли він уколов, вона відступила, відкинула убік його клинка і полоснула по плечі. Вона майже торкнулася, майже, так близько, що аж вишкірилася від задоволення. Перед очима теліпалося пасмо волосся, мокре від поту, і вона відкинула його тилом долоні.

– Вліво, – проспівав Сиріо. – Знизу.

Його меч розпливався у повітрі, луна у малій трапезній повторювала «клац‑клац‑клац».

– Зліва. Зліва. Згори. Зліва. Зправа. Зліва. Знизу. Зліва!

Дерев’яне вістря вдарило їй у груди з раптовим гострим болем. Але ще образливіше – удар прилетів не з того боку.

– Ой! – скрикнула вона. Ще до ночі буде новий синець, а спати з ним вона ляже вже у морі. «Синець – то урок», сказала вона собі, «а кожен урок вдосконалює».

Сиріо відступив назад.

– Тепер ти мертва.

Ар’я скривила мармизу.

– Ви мухлювали, – гаряче заперечила вона. – Сказали «зліва», а вдарили справа.

– Таки‑так. І тепер ти мертва дівчинка.

– Але ви збрехали!

– Словами збрекав. Очима і руккою я кричав правду, а ти не бачиля.

– Я все бачила! – вигукнула Ар’я. – Я дивилася увесь час!

– Дивитися не є бачити, мертва дівчинко. Водотанцівник бачить. Іди до мене, покляди меча, зараз час слюккати.

Вона пішла за ним до стіни, де він усівся на лаву.

– Сиріо Форель був перші меч при дожі Браавосу, а чи знаєш ти, як то трапильося?

– Ви були кращим майстром меча у місті.

– Таки‑так, але чому? Інші люди булі сильнішьї, бистрішьї, мольодшьї, чому саме Сиріо Форель був кращі? Слюккай, розкажу.

Він легенько торкнувся кінчиком мізинця до повіки.

– Бачення, справжнє бачення, ось гольовне.

– Тепер слюккай. Кораблі Браавосу плявають туди, де тільки є вітер, у землі дивні та невідомі, а коли повертаюцці, їхні капітані ведуть дивні тваріні до звіринці дожа. Такі тваріні ти ніколи не бачиля: смугасті коні, великі плямисті істотті з шиями як диби, волокатті свиномиші завбільшки з корову, кусачі мантікорі, тигрі з дитинчияттами у сумці, джакливі ящери на двок ногак з кігтіамі завбільшки як коси. Такі тваріні був бачив Сиріо Форель.

– У день, про який я розказую, перші меч якраз помер, і дож посляв по мене. До нього прикодильо багато бравів, і стільки ж їх пішльо геть незнамо чого. Коли я був прийшов перед очі дожа, він сидів і тримав на колінак товстого жовтого кота. Він сказав, що один з його капітані привіз звіра йому з острова за скідним сонцем. «Ти бачив колись таку, як вона?», спитав він мене.

– Йому я сказав тоді, «Щоночі у провулкак Браавосу я бачу тисячу такик, як він», і дож засміявся, і того дня мене назвали першим мечем.

Ар’я скривилася від натуги.

– Я не розумію.

Сиріо поцокав язиком.

– Кіт був звичайний кіт, та й годі. Всі інші чекальї казкову істоту, от і бачильї казкову істоту. Вони казальї: «Який вельїчезний». Та кіт був не більший за іншик, тільки товстий і балюваний, бо дож годував його з влясного столю. Вони казальї: «Які мальєсенькі вушка». Та вука йому відгризли у бійках, як він був кошеням. А ще то напевне був кіт, але ж дож сказав: «Вона», і всі бачильї кішку. Ти почуля мене?

Ар’я трохи поміркувала.

– Ви бачили, що там було насправді.

– Таки‑так. Відкрити очі є все, що треба. Серце бреше, голова робить викрутаси, та очі бачать, як є. Дивися очима. Слюккай вуками. Куштуй ротом. Нюкай носом. Мацай шкірою. Аж тоді будеш думатті, опісля, і так знатті правду.

– Таки‑так, – відповіла Ар’я, вишкірившись у посмішці.

Сиріо Форель дозволив і собі посмішку.

– Я зараз гадаю, що коли приїдемо до той твій Зимосіч, тобі буде вже час взяти до рук твою голку.

– Так! – захоплено вигукнула Ар’я. – От почекайте, як покажу Джонові…

Позаду неї великі дерев’яні двері малої трапезної відкрилися зненацька, рвучко і з брязкотом. Ар’я крутнулася назустріч.

Під аркою дверей стояв лицар Королегвардії разом з п’ятьма ланістерівськими стражниками. Він був у повному риштунку, тільки що забороло підняте. Ар’я згадала його очі з набряками і темно‑руді вуса, бо він колись приїжджав до Зимосічі разом з королем. То був пан Мерин Трант. Кармазинники мали на собі кольчуги на кубраках вареної шкіри та сталеві шишаки з левами на маківках.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...