Главная Обратная связь

Дисциплины:






Довга дорога скіфських послів



 

В афінський морський порт Пірей на торговому судні, що прийшло з далеких берегів Західного Понту, з грецького міста‑колонії Томи, прибули посли скіфського царя Атея – його старший син Гелон і найближчий радник царя вождь Котіар. Як скіфський посол він уже побував у багатьох грецьких полісах, у тім числі і в Афінах, Гелон же вперше вибрався у заморські краї. Досі, крім степів нижнього Істру, Добруджі та Гетської пустелі, він не бував ніде – лише раз чи двічі бачив з коня обриси оборонних стін Томи. І раптом – подорож в заморську Грецію. Все трапилось негадано. Що батько готує послів до греків, котрі живуть за морем, Гелон знав, але ніколи не міг завбачити, що йому – царському сину і спадкоємцю – доведеться бути послом. Для спадкоємця царської гривни це – ризик. І чималий. В далеку дорогу готувався Котіар і ще хтось з наближених Атея, здається, Паралат, а вже в останню перед поїздкою ніч в кочовище Гелона примчав гонець.

– Батько усіх скіфів бажає негайно бачити свого сина і спадкоємця скіфської гривни!

Гелон, скочивши на коня, свиснув своїй охороні і в оточенні двох десятків вершників помчав у темінь ночі. В шатрі Атея, незважаючи на пізній час, горіли бронзові світильники. А навколо шатра – на певній відстані, щоб навіть сама варта не могла нічого почути, – походжали охоронці. В шатрі, крім царя, був його радник Котіар. Поблискуючи маленькими, хитрими і живими очима, царський радник пив кумис, усім своїм виглядом вдаючи, що він тут просто так, заглянув до царя на вогник. До Гелона привітався кивком голови – ніби ж і шанобливо, як до можливого завтрашнього царя, перед яким треба на всяк випадок запобігати, і водночас ніби злегка поблажливо, як до свого молодшого друга. Так триматися – ніби гнутися перед сильними і в той же час залишатися ніби зверхнім – умів лише Котіар, розумна, хитра, кмітлива, бувала в бувальцях личина. Чи не за це його й тримав Атей, котрий над усе любив людей хитрих, кмітливих, розумних, здатних і мечем воювати, і словом. А Котіар словом володів добре.

– Ось що, старший мій сину, – як про щось вирішене, сказав Атей. – Ти поїдеш з Котіаром до греків в Афіни. Я розумію, що ризикую, посилаючи тебе, єдиного мого сина і спадкоємця, на край світу, але справа, яку я задумав, варта будь‑якого ризику.

– Твоє повеління, Батьку, для мене вище будь‑якого ризику, – з гідністю відповів Гелон. – А ризик… ризик постійний супутник справжнього мужа, без нього кров у жилах кисне.

– Так‑то воно… так, – Атей помовчав. – І все ж перегинати палицю не будемо. Для всіх – в дорозі і в Афінах – ти будеш просто скіфом, царським послом. І лише перед Демосфеном відкриєшся, хто ти є насправді.



Лице Гелона непроникливе, адже дивуватися синові тому, що каже батько, – не прийнято.

– Отож поїдеш з Котіаром до греків у їхнє найголовніше місто, в Афіни, яке слухають інші грецькі міста. У всьому покладайся на Котіара. Котіар тямить балакати з греками по‑грецькому. Тож хоч ти і царський син та спадкоємець, в дорозі слухай Котіара, як і належить слухати молодшому старшого. Це не принизить твого царського походження, а тільки допоможе справі, яку я задумав. Та й не завадить тобі в світі побувати, потертися серед різних людей, мудрих послухати, див подивитися – колись знадобиться. То тільки байбаки сидять у своїх норах, а людині треба побільше спілкуватися з іншими людьми.

Гелон кивнув на знак згоди з батьком, хоча в душі й спалахнула образа, що він мусить підкорятися якомусь там… Котіару.

– Про що і як говорити з греками в Афінах – Котіар знає. Він і говоритиме з тими греками, які керують Афінами та видають їхні закони. А після розмови в Народному зібранні ви зустрінетесь з найголовнішим і найзнатнішим афінянином – їхнім оратором Демосфеном. Ти – син мій, Гелоне, тож Демосфен і повірить в серйозність моїх задумок і пропозицій. Повірить і тій щирості, з якою я простягую грекам руку. Грекам загрожує Македонія. Цар Філіпп зібрав і навчив сильне військо, він хоче захопити грецькі міста й приєднати їх до свого царства. Ми не можемо спокійно спостерігати збоку, як міцніє Македонія і заграбастує землі своїх сусідів. Впоравшись з греками, Філіпп нападе й на нас. Тож мусимо мати з греками спільність і бути з ними на однім боці. А коли виникне потреба – розбити македонців. Це нам не просто вигідно, а – необхідно. Як Македонія ослабне, ми станемо найсильнішими в цих краях. Але про ці наші задумки навіть греки не повинні знати… Ну, що ми – станемо найсильнішими. Бо їх, сам розумієш, не влаштовує ні сильна Македонія, ні така ж Скіфія. Про все, що я тобі кажу, знає Котіар, він і говоритиме від мого імені з афінянами. Ти ж, сину мій, зумій переконати Демосфена у щирості наших задумів. Демосфен, щоб ти знав, гуртує греків, котрі незадоволені македонцями. Він їхній вождь. Зумій переконати Демосфена, що ми, скіфи, хочемо йому добра і, коли треба буде, допоможемо й силою зброї. А македонці, скажи йому, такі ж вороги скіфів, як і греків…

Де‑мо‑сфе‑ен… Гелон тоді вперше з трудом вимовив ім’я грецького вождя і повторював його довго, щоб краще запам’ятати й правильно вимовити.

Виїхали з кочовища на світанку, коли тільки‑но почало дніти. Навіть з Фією не зумів Гелон поговорити перед від’їздом – ні на мить його не лишали на самоті люди Атея. Стерегли? Чи нарочито не хотіли, щоб він зустрівся з македонкою… Так і поїхав Гелон, не перекинувшись з нею і словом, і тепер дуже скучає за коханою та її пестощами…

До узбережжя Понту Гелона і Котіара супроводжував загін вершників. Така поспішність з від’їздом здивувала Гелона (батько не любив квапливості в будь‑якому ділі), та згодом виявилось: спішили вони, щоб устигнути на торгове судно, котре відпливало з грецького міста Томи в Афіни.

 

Багатоденне й виснажливе плавання на скрипучому й хисткому суденці, шторми, коли посудина тріскою злітала то вгору, то провалювалась кудись униз, нестерпна хитавиця – все це нарешті залишилося позаду, і скіфські посли хитаючись зійшли на твердий берег в афінському порту Пірей, все ще не вірячи, що під ногами може бути тверда і нерушна опора.

Гелон вкотре дивувався: нащо у світі стільки води, та ще солоної, названої морем, коли є степи, а для напування коней вистачить і річок? І взагалі, навіщо вода в морі, коли її навіть не можна пити? Навіщо взагалі пливти морем, потерпаючи від хитавиці, коли є вірний кінь, скоч на нього і лети туди, куди тобі треба.

На це запитання Котіар відповів так:

– Все тому, я гадаю, що світ будували різні боги, котрі не могли чи не захотіли між собою домовитись про порядок. Тож скіфські боги утворили степи, а грецькі – море. А кожний люд і став жити стосовно до того, що його оточує: степ чи море.

– Вік би не бачити моря! – бурчав Гелон, змарнілий, аж синій, з глибоко запалими очима, закудланою бородою та волоссям. – Кращого місця, як наші степи, у всьому світі немає. Грецькі боги просто нерозумні, коли натворили стільки води.

На відміну від Гелона Котіар, ледве зійшовши на берег, ожив, очі його заблищали, а на щоках спалахнув рум’янець…

– Що там море і його злі хвилі, як попереду нас чекають Афіни! – нетерпеливо вигукував Котіар. – О, Афіни!.. Я лише раз побував у цьому преславному місті, а захопився ним на все життя. Отакі вони, Афіни!

– У греків усі міста однакові.

– Не кажи, не кажи! – гаряче заперечував Котіар. – Афіни – єдині у всьому світі. Ти невдовзі й сам у цьому переконаєшся, як побачиш Афіни. Інакше й бути не може. Один з тутешніх мудреців, як розказували мені греки, так вигукнув: «Ти бовдур, якщо не бачив Афін! Якщо ж ти бачив і не захопився – віслюк, а якщо добровільно залишив Афіни, то ти – верблюд!»

– Верблюд? – Гелон гостро глянув на свого супутника і насупився – один раз у житті він бачив живого верблюда. Та Котіар не звернув уваги на недобрий погляд царевича, кудись метнувся і, швидко повернувшись, збуджено заторохтів:

– Найняв візок. Не йти ж до міста пішки. Всього лише за два оболи грек довезе нас до преславних Афін.

– У візку їздять тільки жінки та діти, – буркнув Гелон. – А я, до твого відома, чоловік і воїн.

– Я – теж, – доброзичливо усміхався Котіар. – Колись був ого‑го яким чоловіком, тепер, звісно, вже не той. Як кажуть, підтоптаний. Але все одно нам доведеться їхати у візку. Коней у нас немає, щоб гордо в’їхати в Афіни. Щоправда, їх можна купити, але… Наш славний цар Атей наказував не дуже привертати до себе увагу. На жаль, в Афінах повно македонських прихильників та вивідників. Вони відразу ж донесуть Філіппу, а той почне скіфам шкодити. Нащо нам мозолити ворогам очі? Під’їдемо до міської брами у візку, а в місто увійдемо пішки, як прості мандрівники. В Афінах влітку багато буває чужоземців, до них звикли, тож і на нас ніхто уваги не зверне. А на лицях наших не написано, що ми скіфи. Глянуть греки, подумають: якісь варвари. І забудуть про нас. А нам цього й треба. О, Афіни, пошвидше б до вас дістатися!

«І чого він так захоплюється Афінами?» – зле думав Гелон, трясучись у візку, що немилосердно торохтів і підстрибував на нерівній дорозі.

А Котіар щось захоплено розповідав про Афіни. Та Гелон його не слухав, лише дивувався: Котіар був не просто скіфом, а – знатним саєм, скіфським мудрецем, якого так шанував Атей. І ось цей мудрий скіф захоплюється якимось там грецьким містом! Їхали з порту тряскою, наче закам’янілою дорогою з глибокими вибоїнами та коліями від коліс, а навколо слалася неродюча, спечена сонцем земля – кам’яниста, нерівна і непривітна, від неї віяло смутком і нудьгою.

До головних афінських воріт (спершу вони називалися Фріасійськими, бо дорога до них ішла від дема Фріа, а пізніше отримали назву Діпіліон – Подвійні ворота) вели три дороги: одна з Беотії, алея Академії, обсаджена деревами, – нею завжди йшли процесії в дні Великих Діонісій, – і дорога з морського порту Пірей, по якій і тряслися в селянському візку скіфські посли.

Уздовж трьох доріг тяглися могили головного некрополя Афін, що звався Зовнішнім Кераміком – усипальниці багатьох і багатьох поколінь афінян. Оскільки афінський закон забороняв ховати людей всередині міських стін, то кладовища – як і повсюди в Греції, – розташовувалися побіля поселень і неодмінно обіч доріг, щоб живі, їдучи чи йдучи в місто, згадували мертвих. Споконвіку Зовнішній Керамік був кладовищем для всіх, і поховальні вази – перші архітектурні надгробки Греції – здіймалися тут і тоді, коли ще не було міських стін. Та після нашестя персів на чолі з їхнім царем Ксерксом, коли були зруйновані не тільки будинки, а й навіть гробниці, пам’ятники кладовища разом із статуями і колонами Акрополя пригодилися як будівельний матеріал для перших стін, що взяли під свій захист Афіни. Звідтоді Зовнішній Керамік став місцем тільки почесних поховань – тут ховали воїнів, котрі полягли в боях за батьківщину, чи тих знаменитих мужів, які присвятили своє життя рідному місту. Там були надгрібки Солона, Клісфена, Ефіальта, Перікла та інших. Полеглих воїнів хоронила за свій кошт держава. Були й сімейні поховання багатих громадян, повсюди виднілися характерні для грецьких кладовищ написи: «Тут я лежу, прощай, перехожий!» На статуях і вазах покійники всі, як один, були зображені (без портретної схожості) тільки молодими і гарними, іноді сумними, а здебільшого веселими. Жоден грек не поставить стелу із зображенням хворої чи старої людини – померлих відтворювали тільки такими, якими вони були в кращий час свого життя.

На деяких могилах здіймалися високі лекіфи – це означало, що там поховані юнаки та дівчата.

Закінчувався некрополь неподалік Діпіліонських воріт. Мовчазний візник, – а він за всю дорогу не зронив і слова, думаючи свою думу та час од часу зітхаючи, – взяв із скіфів по два обола і звернув убік. Гелон, зістрибнувши з осоружного візка, обтрусився від сірого пилу і трохи заспокоївся.

Всю дорогу йому здавалося, що на нього тицяють пальцями і глузують стрічні: «Дивіться, мовляв, он у тій облупленій торохтайці нужденного ремісника їде царський син і спадкоємець золотої скіфської гривни. Ха‑ха‑ха!» Гелона все дратувало в цій марній, як він був переконаний, поїздці: і пустельні, припорошені пилом краєвиди, і чужі люди, і їхня незрозуміла говірка, і одяг. Що за одяг у цих греків? Ходять майже голі, наче бідняки якісь. У скіфів найнужденніший злидар і той штани та куртку натягне, щоб не ганьбитися. А в цих греків, що в чоловіків, що в жінок – одне вбрання, обмотаються тканиною і блискають голими ногами. Замість чобіт якісь сандалі з ремінцями. Просто смішно… І Гелон хмурячись ще нижче насовував на лоба свій похідний башлик.

А Котіар, не звертаючи уваги на похмурого царевича, всім побаченим захоплювався, встрявав у розмови з греками, бесідував з ними і почував себе серед афінян своїм – це теж дратувало Гелона. Та могутні міські стіни і особливо головні ворота Афін Діпіліон з бойовими баштами царевича вразили. Спробуй таке місто взяти приступом! Очевидно, ворогів у греків багато, коли звели навколо міста неприступні стіни. Щоб подивитися на них, треба так голову дерти, що й башлик з голови спадає.

Виявилось, що відразу ж за воротами починається довгий кам’яний прохід, з обох боків якого стояли стіни, а в кінці були ще одні ворота. І тільки поминувши їх, скіфи нарешті опинилися в місті.

– Афіни!.. – замріяно вигукнув Котіар. – Мої очі, душа моя раді, що вдруге бачать тебе, славне місто богині Афіни. Коли б я не був скіфом, то хотів би стати афінянином.

Гелона вже не так дратували ці слова, бо місто і його захопило. Відразу ж за Діпіліоном по ліву руку був критий міський фонтан, що виходив на вулицю трьома колонами. Біля фонтана людно і гамірно, подорожні пили воду, мили руки, споліскували лиця чи підставляли під струмені босі, запилені ноги. А збоку, де в канавках текла вода, напували ослів, мулів та інших тварин, хлюпали водою на їхні запилені, покусані ґедзями спини.

Котіар, знявши башлик, засунув його за пояс і з задоволенням заходився вмиватися – тільки покректував. Повагавшись, Гелон хлюпнув і собі в лице – вода була прохолодною і приємно освіжила лице. Повеселівши, посли понадівали башлики – простоволосим скіфу ходити не годиться. З мокрими бородами, що блищали на сонці крапельками води, рушили на площу, вона звалася Помпейоном. Це, власне, був великий двір, вимощений мармуровими плитами, з прибудовами по боках.

А від Помпейону попрямували найкращою і найлюднішою вулицею міста – Дромосом. Це була торгова вулиця, вся забудована крамничками – великими й малими, де торгували рибою, овочами, винами, м’ясом, сиром. Всюди товпилися афіняни, все чоловіки в туніках, простоволосі. Дорогою Котіар завів Гелона в маленьку харчевню, прокислу й задимлену жаровнями, де вони випили по чашці кислого вина і з’їли по коржику з м’ясом та сиром. Їжа та була для Гелона на півзуба, але гордість не дозволила йому просити Котіара ще купити.

Гамірливий і багатолюдний Дромос привів їх на агору – знаменитий центр громадського життя Афін, де розташувалися всі адміністративні та судові установи афінської демократії (тільки Народне зібрання засідало в театрі Діоніса). На агорі завжди виступали оратори, приймалися нові закони, і без агори греки й не уявляли свого міста. Див там було багато, і Гелон тільки встигав вертіти головою, вражений містом та його будівлями, оглушений галасом. Котіар підвів його до портика, де фокусник за мізерну плату ковтав меч – гостряком вниз, і Гелон тільки ахкав, вигукуючи: «Ну й Афіни!.. Ну й греки!..» Від його дратівливості та похмурості не лишилося й сліду.

Потім посли проминули портик Зевса зі стрункими мармуровими колонами, що були прикрашені статуями. А в центрі на високому постаменті здіймалася статуя батька богів. Котіар розповів царевичу, що в портику Зевса засідає головний архонт, або ще – басилевс, там же вирішуються справи, пов’язані з релігією тощо. У тіні колон на лавах сиділи поважні бородаті афіняни і, спираючись на патериці, статечно бесідували.

– То – філософи, – шепнув Котіар царевичу. – І ведуть вони мудрі бесіди. Під цими колонами колись бесідував і сам Сократ – найзнаменитіший афінський філософ.

Гелон тільки плечима знизав: яка мудра бесіда, коли навколо стільки люду й галасу? Коней оце б та степ широкий, то нащо й бесіда. Бо не язик у людини головний, а меч у її руці.

За царським портиком потяглися храми і серед них храм Аполлона Батька – божественного покровителя міських установ, там же знаходився і Толос – резиденція афінського уряду, проста кругла будівля без портика, з шістьма колонами і вівтарем у центрі. Поминувши Толос, посли пройшли мимо Південного портика і спинилися біля високої будівлі, що знаходилась вже за межами агори. То був Стратегіон, у якому радились стратеги про найважливіші державні справи.

В Стратегіоні приймали іноземних послів.

Довга, довга дорога скіфських послів від Істру до Том і далі морем до Афін – закінчилася.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...