Главная Обратная связь

Дисциплины:






Культура мови та культура мовлення



 

Тісний зв’язок між мовою і мовленням спричинився до того, що в процесі становлення науки про мовну культуру в українській лінгвістиці не усталився єдиний термін: паралельно вживаються два термінологічні словосполучення – “культура мови” і “культура мовлення”.

Коли йдеться про наукову дисципліну, завданням якої є удосконалення літературної мови як засобу культури, про зіставлення різних жанрів і форм висловлювань, про мовне життя суспільства і тенденції його розвитку, тобто про те, що називають об’єктивно-історичним аспектом, - тоді доцільно вживати термін “культура мови”. Але її нормативно-регулювальний аспект пов’язаний зі встановленням правил користування мовними засобами, зорієнтований на носіїв мови, мовлення яких потрібно привести у відповідність з об’єктивно існуючими нормами. У цьому випадку доречніше було б говорити про культуру мовлення. Вивчення особливостей використання мовних засобів окремими людьми чи певними суспільними групами в комунікативних цілях стосується сфери мовлення.

Отже, здатність використовувати мовні засоби, оптимальні для конкретної ситуації мовлення, і становить культуру мовлення.Як зазначає Н.Бабич, сама мова не може бути правильною чи неправильною, багатою чи одноманітною, логічною чи нелогічною, точною чи неточною, асонансом чи дисонансом у якомусь стильовому вияві – ту чи іншу із названих ознак може мати мовлення. Тому слід говорити про культуру мовлення: “Висока культура розмовного і писемного мовлення, добрі знання і чуття рідної мови, уміння користуватися її виражальними засобами, її стилістичною багатоманітністю – найкраща опора, найбільш надійна підмога і найбільш надійна рекомендація для кожної людини в її суспільному житті і творчій діяльності”(Н.Бабич).

Культура мови тісно пов'язана з особливостями розвитку і функціонування мови, а також з мовною діяльністю. Мовна культура не обмежується тільки правильністю мови, вона надає можливість знаходити при спілкуванні нові мовні форми, регулює вживання мовних засобів, допомагає оволодіти нормами літературної мови.

 

До основних ознак (критеріїв) культури мови належать:

a. багатство і різноманітність словника;

b. правильність;

c. змістовність;

d. точність;

e. логічність та послідовність;

f. чистота мови;

g. ясність та зрозумілість;

h. виразність;

i. доречність і доцільність.

1. Багатство і різноманітність мови визначається перш за все багатством її словникового складу, який зафіксований у словниках.

Людині необхідно мати достатній запас слів, щоб висловити свої думки чітко і ясно. Важливо постійно піклуватися про розширення цього запасу, намагатися використовувати багатство рідної мови, постійно працювати із словниками. М. Рильський радив:



Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля.

Тож українська мова у словниках зберігає своє багатство і для теперішніх, і для прийдешніх поколінь.

Близько 135000 слів зафіксовано у "Словнику української мови" (в 11 томах), що виходив у 1970-1980 рр. Людина не може знати всі слова словника, але більшість дорослих людей розуміють близько 35000 слів, а користуються у своїй мові значно меншою частиною слів. Активний словниковий запас освіченої людини складає, за одними даними, 3500 слів, за іншими - 7000-9000 слів, або 11000-13000 слів.

Лексичне багатство мови створюється явищами багатозначності, синонімії, омонімії, антонімії, паронімії. Джерелом виразності мови є фразеологізми і прислів'я.

Під час мовлення важливо використовувати багатство і різноманітність мови, добирати те єдине слово, яке найточніше передаватиме потрібний відтінок думки.

2.Правильність мовлення - визначальна ознака культури мовлення, яка полягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним, синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним). Наприклад: лебідь - лебедя (а не лебідя); знання, стінний (а не знаня, стіний); сидіти - сиджу (а не сижу і не сидю); тижневий, обласний (а не тиждневий, областний) - це орфоепічна правильність. У давальному відмінку однини іменники чоловічого роду мають закінчення -ові, -еві та -у, -ю, однак перевагу слід надавати першим, особливо якщо ці іменники є назвами осіб за фахом чи родом діяльності: директорові, товаришеві.

3. Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й думки висловлювання, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого. Змістовність тісно пов’язана з такою ознакою, як лаконічність («Говоріть так, щоб словам було тісно а думкам просторо»).

4. Точність мовлення - це таке мовлення, в якому слова повністю відповідають своїм значенням і смислу висловленої думки. Точність професійної мови залежить не від кількості використаних слів, а від їх доступності, недвозначності. Точність мови найчастіше пов'язується з точністю слововживання, правильним вживанням багатозначних слів, синонімів, антонімів, омонімів, паронімів. Для точного вживання слова важлива сфера його вживання, емоційна забарвленість, стилістична характеристика, граматична оформленість.

Наприклад: прикметники громадські – громадянський. Громадський - належний громаді; громадянський - властивий свідомому громадянинові. Більше можливостей для вираження точності мовлення мають багатозначні слова, терміни, синоніми, омоніми, пароніми. Точність наукового мовлення тісно пов’язана з точністю вживання термінів. Термін — слово або словосполучення , що називає явища, предмета спеціальних галузей людських знань.

Отже, точність мовлення вимагає повної співвідносності слів з реальною дійсністю.

5. Логічність мовлення має багато спільного з точністю. Щоб виклад думок був логічним треба зберігати внутрішню закономірність, послідовність та вмотивованість. Основні причини логічних помилок: 1) тавтологія (моя автобіографія, висловити свою думку, захисний імунітет); 2) поєднання логічно несумісних слів (страшно красивий, убивчо щедрий); 3) порушення порядку слів у реченні(з розтопленої штучної смоли одержують нитки); 4) вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієслова на -ся, замість активних (Президент обирається народом – правильно: Народ обирає президента); 5) помилкове поєднання таких зв'язок, як становить і являє собою (неправильно: становить собою).

6. Чистота мови - це відсутність в ній зайвих слів, діалектизмів (швендяти, горлати), лайливих слів, жаргонізмів, слів-паразитів (ну, значить, взагалі). Звичайно, в мові зайвих слів не буває, такими вони стають при недоречному їх вживанні. Зайві слова не несуть ніякого змістового навантаження, не володіють інформативністю, відвертаючи увагу від змісту тексту. З'являються вони під час хвилювання при публічному виступі як невміння добирати потрібні слова для усного або писемного оформлення думки, як бідність індивідуального словника.

7. Ясність та зрозумілість мовлення залежить від правильного використовування лексичного складу мови, термінів, слів іншомовного походження, від правильного тлумачення значення слова. Застосування кожного слова в тексті повинне бути обов'язково мотивованим. Немотивований добір слова часто є результатом квапливості, намагання похапцем укласти документ, не завдаючи собі зайвого клопоту пошуками потрібного слова.

8. Виразність мовлення найбільше залежить від особи мовця, його ерудиції. Вона досягається виокремленням найважливіших місць свого висловлювання. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонацію. Виразності сприяють метафори, епітети, порівняння.

9. Доречність мовлення – це ознака, яка організує точність, логічність, чистоту, вимагає такого добору мовних засобів, що відповідають меті й умовам спілкування. Доречне мовлення обов’язково вимагає врахування ситуації, складу мовців, форм (усної чи писемної) мови. Уміння вибирати найбільш доречну форму спілкування залежить від стосунків людей і мовленнєвої практики. Доречність буває ситуаційна (ситуація спілкування), контекстуальна (єдність змісту і форми висловлювання), стильова.

Усі названі комунікативні ознаки культури мовлення тісно пов’язані між собою і засвоювати їх треба в цілому.

 

  1. Мовні норми

Головною ознакою літературної мови є унормованість. Мовна норма – це уніфіковані, традиційні, найбільш поширені, свідомо фіксовані стандарти реалізації мовної системи, обрані в процесі суспільної комунікації на певному історичному етапі. Одним із показників досконалості кожної літературної мови є сталість її норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв. Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Критерії, на основі яких формується і встановлюється літературна норма:

системний критерій враховує відповідність мовних явищ до законів мови;

національний критерій бере до уваги відповідність мовного явища національному характеру, “народному духові”;

естетичний критерій отримує схвалення мовців завдяки його естетичності, функціонально-стилістичній доцільності (доречності), відповідає вимогам певного стилю;

статистичний критерій враховує регулярність вживання мовного явища.

культурно-історичний (територіальний) критерій бере до уваги належність мовних фактів до мови населення чітко окресленої території, на якій побутують певні мовно-літературні традиції.

В історичному плані норми національної мови охоплюють її звукову будову, особливості словотвірної, словозмінної, синтаксичної організації. Територіальні та соціальні діалекти як форми існування національної мови так само мають свої норми, однак останні підпорядковуються визначальним системним ознакам, які зумовлюють віднесеність певних комунікантів до конкретних виявів національної мови.

Типи мовних норм привертають увагу дослідників у зв’язку з історією літературної мови, комунікативною лінгвістикою (скажімо, співвідношення мовних, вербальних, і немовних, невербальних компонентів у процесі спілкування), чи не найбільшою мірою – у зв’язку зі стилістикою (норми офіційно-ділового стилю, норми публіцистичного, наукового стилів, художньо-стильові норми тощо).

Процес пізнання національної мови та її сучасних норм безмежний, тому сьогодні постає питання про укладання періодичних додатків до академічних словників. Розширення лексичних джерел сучасної літературної мови обов’язково передбачає розв’язання проблеми мовної кодифікації. Хто займається кодифікацією літературної норми, яка інституція встановлює, вводити нове слово, скажімо, запозичення, у словник чи не вводити, або надавати статус загальновживаного літературного слова діалектній лексемі чи ні? Коли в ЗМІ запроваджується як нормативна часто вживана конструкція, вислів, що несе на собі соціально-культурне навантаження, наприклад, найменування часу, часових відтинків українською мовою, або використання просторових висловів в Україні – на Україні, чи граматичних форм в Іраку – в Іраці, іракський – ірацький; сидіти в авті, зміна звучання слів (евро-євро, міліціянт, поліціянт), існує перевірений шлях узгодження – консультування з мовознавчими центрами.

Коли йдеться про питання, що не мають такої соціально-культурної ваги, можемо спостерігати зміни кодифікованих форм, зовні не помітні, наприклад, уведення до словників форм виставковий замість виставочний, посадкова смуга замість посадочна смуга, зупинковий комплекс замість зупиночний; випускальна кафедра замість випускаюча, оперовий театр поряд з оперний театр, чи вже більш виразне з погляду соціальної оцінки – приймальня замість прийомна.

У сучасній літературній мові відбувається активний процес дистанціювання від російської мови. Розходження двох літературних мов в історії відбувалося, очевидно, по-різному; був час, коли російська мова дистанціювалася від української і польської мов, у ХХІ ст. маємо інший процес – українська літературна мова в культивуванні своїх ноൌм активно дистанцюється від російської мови, пор.: ждати – чекати, держати – тримати, курити – палити, сторона – бік, доказувати – доводити. За умови існування обох слів наведених пар в українській мові перевага має віддаватись другому, не вживаному в російській мові.

Начебто немає ніяких труднощів у розрізненні бік у людини (один і другий) і сторони світу, але обидва слова цікаво переплелися в таких утвореннях: зусібіч і осторонь, прибічники якоїсь ідеї і сторонні спостерігачі, які стоять осторонь. Пор. дієслова сторонитися і бокувати або словосполучення – всестороннє дослідження і всебічний аналіз. Існує рекомендація вживання сучасного офіційно-ділового загальнолітературного стандарту доводити замість доказувати. Але в Олександра Олеся читаємо: “Орієнтумося! Спасибі! Але на кого? – докажіть! Чи легко це зробити рибі, коли на березі лежить?” Тому сьогодні вводиться поняття часової глибини літературної норми. Те, що становило норму раніше, має певну часову прив’язаність.

Нерідко в складному питанні – що вважати сьогодні нормативним, а що ненормативним? – послуговуються критерієм “відповідає системі мови”, чи “не відповідає системі мови”. Тим часом варто зважити на часовий і просторовий контекст функціонування літературної мови, зокрема, й на такі моменти:

1. У кожному з функціональних стилів є своя просторова й часова глибина норми. Так, сучасні школярі оцінюють мову “Енеїди” І.Котляревського, або “Марусю” Г.Квітки-Основ’яненка як такі твори, в яких багато росіянізмів. Між тим, мова цих письменників становить собою лексично-семантичну систему національної мови ХVІІІ ст., і без цієї специфіки уявлення про неї було б неповним.

2. Не лише діалектне джерело літературної мови, а й різні часові форми існування літературної мови – джерело для зміни й переоцінки норми.

3. Норма – не лише відповідність системі, а реальне вживання в літературній практиці, частотність і авторитет соціальної оцінки.

4. У часи ревізії та рефлексії над мовною нормою можна передбачати не лише збільшення кількості можливих варіантів, а й потребу створення словників різних комунікативних сфер.

Серед фактів, які впливають на характер нормативних варіантів, слід виділити давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіативністю, або широтою норми, відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи сформувалися порівняно недавно. Варіантні форми здебільшого ще позбавлені у таких мовах виразного функціонального навантаження.

Пізніше, у зв’язку з виробленням і стабілізацією єдиних літературних норм, спостерігається виразне зменшення припустимих у літературній мові варіантів. Потім спостерігається новий розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих: закріплених або за формою мовлення (усного чи писемного), або за певним функціональним стилем мови, або за конкретною стилістичною ситуацією.

 

Норми літературної мови розрізняються за ступенем “міцності” в різних ярусах мови і варіюються в різних умовах спілкування. Суворість приписів, жорстокість правил панують у галузі вимови, наголошування, морфології, орфографії і пунктуації. У лексиці помітніше, ніж у граматиці, схрещуються жорсткі приписи норми і м’які рекомендації доцільності. У стилістиці панує доцільність. Відповідно міняються критерії оцінки: замість “правильно – неправильно” головним стає “прийнято – краще”. Саме цим орієнтиром керуються при визначенні мовно-стилістичних норм.

Норма та правило. Слід розрізняти терміни „норма” та „правило”. Правила – це положення, які виражають певну закономірність, постійне співвідношення мовних явищ або які пропонують як нормативний конкретний спосіб використання мовних засобів у писемному і усному мовлення. Правила, як і мовні норми, - категорія історична: зміна в словнику чи в граматичній системі мови призводить до зміни правил, бо вони повинні теж відтворювати розвиток мови. Правила граматичні регулюють застосування форм слів залежно від словозміни та словотвору, синтаксичних конструкцій; орфографічні стосуються написання слів та їх форм; пунктуаційні корегують постановку розділових знаків відповідно до змісту й форми реалізованої засобами мови думки, урахування мети висловлювання.

Норма та правило взаємопов’язані: вони корегують мовну систему й одночасно визначають рівень культури мовлення. Однак правила можуть і не відбивати літературних норм, нерідко навіть суперечити їм (наприклад, правила правопису й орфоепічні норми). Правила не можуть охопити всі норми – доказом цього є численні винятки з правил, які подають словники, правопис. Правила змінюються частіше, ніж норми, - закономірне прагнення зробити правило ближчим до реальної мовної дійсності, урахувати її різноманітність, варіантність.

Критерії нормативності застосовуються завжди комплексно.

Типи мовних норм

Мовні норми Регулюють правильність Приклади
орфоепічні нормативна вимова звуків і звукосполучень факт, а не хвакт; ідея, а не идея
акцентуаційні правильне наголошування слів одина′дцять, а не оди′надцять; чита′ння а не чи′тання
лексичні вживання слів у властивих їм значеннях надійшло, а не прийшло повідомлення; настала, а не наступила зима
морфологічні вживання повнозначних змінних слів (морфем) найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року
орфографічні написання слів згідно з чинним правописом феєрверк, а не фейерверк фін, а не фінн.
пунктуаційні нормативне вживання розділових знаків художник працював сидячи, а не художник працював, сидячи
графічні передавання звуків на письмі робочі, а не робочи чотирма, а не чотирьма
синтаксичні керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень кабінет завідувача кафедри, а не кабінет завідуючого кафедри
стилістичні вживання мовних засобів відповідно до мовного стилю він кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга

 

Дотримання літературних норм обов'язкове, бо мова - це візитна картка людини, проява її культури і освіченості. Сократ писав: "Скажи мені що-небудь, щоб я тебе побачив".





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...