Главная Обратная связь

Дисциплины:






Інтегруючий принцип соціального пізнання



Розгляд будь-якої соціальної проблеми можливий як на рівні буденної свідомості, так і на теоретичному рівні. Зазначені рівні, з необхідністю супроводжуючи соціально-пізнавальний процес, обумовлюють складну структуру соціального знання. Остання включає перш за все положення, що приймаються за істинні без логічного обґрунтування, які, формуючись, як правило, стихійно, під безпосереднім впливом тих чи інших явищ, існують у вигляді постулатів, аксіом, догм і виступають специфічним проявом звичаїв у розумовій діяльності. Окрім цього, до структури, що розглядається, входять і традиції теоретичної діяльності, тобто логічно обґрунтовані форми, способи, прийоми, методи мисленевого осягнення соціальної реальності, її мисленевої зміни або збереження, Вони проявляються у вигляді окремих ідей і поглядів, світоглядних установок і положень, що набули міцність, відносну стійкість, повторність та несанкціоновану нормативність. Чи не найважливішим елементом структури, що розглядається, виступають також закономірності соціального пізнання, що виявлені в результаті мисленневого проникнення в сутність суспільних явищ, тобто принципи.

Зазначені структуроутворюючі елементи перебувають у взаємному зв’язку, взаємообумовлюючи один одного. Ідейна, логічна обґрунтованість виступає у якості міри, нижньої межі, що відокремлює традиції і принципи соціально-пізнавальної, теоретичної діяльності від догм і постулатів. Але при цьому не слід забувати, що межа ця рухома. При певних обставинах традиції і принципи можуть перетворюватись на догми і постулати.

Що це за обставини? В загальному вигляді їх, на наш погляд, можна було б звести до таких моментів.

По-перше, це прагнення розширити межі застосування того чи іншого теоретичного положення, ігноруючи при цьому існуючі для нього границі. Прикладом саме такого підходу можуть слугувати спроби деяких суспільствознавців розповсюдити дію специфічних закономірностей, властивих лише одному або кільком етапам соціального розвитку на процес в цілому.

По-друге, це випередження в думках дійсного розвитку історичного процесу, прагнення декларувати закономірності, які ще не почали діяти. Так, наприклад, проголошення на партійному з'їзді побудови у Радянському Союзі розвитого соціалізму стимулювало діяльність суспільствознавців по «відкриттю» законів його розвитку, що, за цілком зрозумілими зараз причинами, ще не існували і, природно, не могли себе проявити.

По-третє, це – відмова від врахування обставин, що змінились, інших соціально-політичних та економічних умов. Серед численних партій і рухів, що ведуть нині політичну діяльність у країнах СНД, лише одиниці піднімаються до усвідомлення необхідності теоретичного осмислення сучасної соціальної реальності, що докорінно змінилася за останні роки. Тому немає нічого дивного, що проголошувані більшістю з них соціальні програми ґрунтуються на поверховій оцінці суспільних явищ, без виявлення сутності останніх, глибинних причин, що обумовлюють їх існування, а сама політична діяльність являє собою далеко не кращі зразки недавнього минулого.



Як і в цілому традиції, традиції соціального пізнання не залишаються незмінними: вони також розвиваються, маючи за верхню границю свого існування санкціонування у якості принципів соціального пізнання – своєрідних законів соціально-пізнавальної діяльності. Але чи означає це, що кожна з традицій соціально-пізнавальної діяльності може бути санкціонована у якості певного принципу соціально-пізнавальної діяльності без загрози для адекватності її результатів, тобто істинності соціальних знань, їх відповідності соціальним феноменам, об’єктам пізнання? Далеко не кожна. На роль принципу можуть претендувати лише ті з традицій соціального пізнання, що відображають суттєві, усталені, такі, що повторюються, внутрішні, об’єктивні і необхідні зв’язки соціальних об’єктів, які пізнаються, тобто закономірності їх розвитку, існуючі незалежно як від самих суб’єктів соціального пізнання, так і від їх свідомості.

Обґрунтуванню будь-якого принципу завжди передує відповідна до нього ідея, як стійка, така, що повторюється, набула несанкціонованого нормативного характеру мисленневого осягнення соціальної реальності, тобто традиція. В цьому знаходить свій прояв не лише специфіка традицій соціально-теоретичної діяльності, але й закономірність, що обумовлює становлення і розвиток соціальних теорій. З другого боку, самі принципи, виступаючи основою методології, що обумовлює соціально-теоретичну діяльність, детермінують процес становлення і розвитку її традицій.

До порівняно недавніх часів мало в кого з вітчизняних суспільствознавців виникали сумніви у надійності принципів історичного матеріалізму. Однак особливості сучасного етапу суспільного розвитку докорінно змінили стан справ. Мова йде про незатухаючі тенденції паплюження всього багаторічного періоду історії радянського суспільства. При цьому робиться це нерідко вчорашніми апологетами його, що, обравши для себе нову роль, прагнуть усе минуле, у тому числі й методологію, подати лише у чорному кольорі і, таким чином, повністю відкинути геть.

З подібного роду «вченими» людству вже доводилося мати справу. «Деякі історики, – писав про них відомий англійський мислитель Р.Дж.Коллігнвуд, – іноді цілі покоління їх, не знаходять у тих чи інших періодах історії нічого розумного і називають їх темними століттями; але такі характеристики нічого не говорять нам про самі ці віки, але говорять досить багато про людей, що вдаються до подібних визначень, а саме – показують, що ці люди не здатні відтворити думки, що лежать в основі життя в ті епохи»3.

На превеликий жаль, не кожен здатний у цьому розібратись, а бурхлива діяльність зазначених суб’єктів, що таврують і викривають у дусі далеко не кращих традицій минулого, викликає сумління в доцільності взагалі звертатися до принципів історичного матеріалізму у дослідників, що дійсно бажають розібратись у сучасній соціальній реальності, створює передумови для формування механізму, що гальмує формування наукової методології, яка б дозволила здійснювати продуктивний аналіз соціальних проблем. В результаті підсилюється тенденція до розгляду їх лише на рівні буденної свідомості, небезпечна не лише для подальшого розвитку соціальної теорії, але й у практичному відношенні.

Розробка наукової методології – завжди складний процес. Вона, з одного боку, не може сформуватися інакше, як спираючись на традиції і принципи, що вже раніше склалися, а з другого боку, вона не може стати науковою методологією, не пориваючи з уже існуючими традиціями і принципами, не звільняючись від застарілих і не обґрунтовуючи нові, які б відповідали об’єкту пізнання, що перебуває у розвитку. Власне кажучи, в цьому і знаходить свій прояв новаторство. Звідси витікає, що успішне розв’язання зазначеної проблеми можливе лише шляхом критичного аналізу методології, яка склалася і існувала раніш, тобто історичного матеріалізму.

Прийнято вважати, що стисле формулювання принципів історичного матеріалізму дано К.Марксом у відомій Передмові «До критики політичної економії» і полягає у наступному: «У суспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, від їх волі незалежні відносини – виробничі відносини, що відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних виробничих сил. Сукупність цих виробничих відносин складає економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому підіймається юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їх буття, а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість»4.

Наведене положення, безумовно, містить в собі сутнісну характеристику процесу суспільного розвитку. Однак воно не розкриває всієї системи принципів соціального пізнання діалектичного матеріалізму і, перш за все, її основного, інтегруючого принципу. Між тим, це має велике значення, оскільки саме аналіз згаданого принципу, ставлення до нього дозволяють більш повно виявити і зрозуміти причини як минулого тріумфу, так і сучасної кризи даної методології соціального пізнання і заснованій на ній теорії.

Аналіз розвитку марксизму дає нам підстави стверджувати, що інтегруючим принципом, на який спирались засновники марксизму у дослідженні суспільства, був принцип діалектичної єдності соціальної теорії і соціальної практики. Розкриваючи, з одного боку, об’єктивну необхідність постійного оновлення соціальних знань, а з другого – вказуючи надійний критерій перевірки їх істинності, він дозволяв вести новаторський пошук наукової методології соціального пізнання і на цій підставі зробити визначний внесок у вчення про суспільство.

Вірність цьому принципу соціального пізнання демонстрував і В.І.Ленин. Зокрема, у статті «Наша програма» він писав: «Ми зовсім не дивимось на теорію Маркса як на щось закінчене і недоторкане; ми переконані, навпаки, що вона поклала лише наріжні камені тієї науки, яку соціалісти повинні рухати у всіх напрямках, якщо вони не хочуть відстати від життя»5.

Формуючись на основі виявлення логіки історичного процесу, згаданий принцип обумовлював об’єктивний характер і інших принципів методології, основною, сутнісною ознакою якої є спрямованість на адекватне відображення соціальної реальності.

Однак було б помилкою розглядати принцип діалектичної єдності соціальної теорії і соціальної практики як щось незмінне, так би мовити існуюче завжди. Його існування є наслідком цілком свідомого збереження суб’єктом як необхідної умови новаторства у розвитку соціального пізнання. Ігнорування механізму цієї умови стає фактором формування механізму гальмування соціально-пізнавальної діяльності, негативно відбивається на суспільно-перетворюючій практиці. І за прикладами далеко ходити не треба. Наведемо лише один з них.

Відомо, що після перемоги соціалістичної революції в Росії не знайшли практичного підтвердження теоретичні положення, обґрунтовані К.Марксом про те, що новий суспільний лад з необхідністю супроводжується переходом від товарно-грошових відносин до продуктообміну, про націоналізацію землі та «одержавлення» сільськогосподарського виробництва. Діалектико-матеріалистичний аналіз ситуації, що склалася, підвів В.І.Леніна до висновку про згубні наслідки «пролетарського» наступу на ринок і товарно-грошові відносини. На основі цього висновку якраз і формувалась нова економічна політика, яка і зараз викликає інтерес суспільствознавців. Нагадаємо, що під час розробки її автором виношувались питання, пошук відповіді на які приводив до концепції перебудови суспільства на соціалістичних засадах, що було викладено в статтях «Сторінки з щоденника», «Про нашу революцію», «Як нам реорганізувати Рабкрин?», «Краще менше, та краще», «Про кооперацію». На концептуальний характер викладених у них ідей звертав увагу вже М.І.Бухарін. Виступаючи з доповіддю, присвяченою п’ятиріччю з дня смерті Леніна, він, зокрема, говорив: «Всі ці статті, якщо придивитись до них уважно, являють собою не окремі розрізнені шматочки, а органічні частини єдиного великого плану ленінської стратегії і тактики, плану розвитку на основі цілком певної перспективи»6.

Створюючи концепцію будівництва нового суспільства, її автор, як відомо, не встиг її завершити, тим більше перетворити у вищу форму організації наукового знання, котра дає цілісне уявлення про закономірності соціального організму, що перебуває у становленні, форму, яка, крім основних ідей, визначаючих контури майбутньої будови, включала б методи, принципи, засоби їх реалізації, тобто в теорію в її вузькому, спеціальному розумінні.

Очолити розв’язання цієї задачі після його смерті випало на долю Сталіна. Останній, безумовно, також бачив, що теорія соціалізму, створена К.Марксом у другій половину ХІХ століття не співпадає в суттєвих деталях із соціальною реальністю, що склалася в країні наприкінці третього десятиріччя ХХ-го століття. Однак його теоретичний пошук був зовсім іншим, оскільки спирався на інший інтегруючий принцип.

Замість того, щоб координувати теорію відповідно до нових соціальних реалій, він вирішує підганяти під її висновки практику. Виникла зовсім інша форма взаємозв’язку ідеального і реального світу. Принцип діалектичної єдності соціальної теорії і соціальної практики був деформований і підмінений принципом силового (тобто метафізичного) підгону практики під висновки соціальної теорії, що, в цілому правильно відбиваючи логіку суспільного розвитку, не завжди співпадала з реальним соціальним процесом.

Інтегруючий принцип, що склався в роки культу Сталіна, став одним з основних факторів, що обумовили формування механізму гальмування, який стримував розвиток наукової методології соціального пізнання, а, разом з тим, і всього комплексу суспільствознавчих наук. До речі, він не зазнав суттєвих змін і після ХХ з'їзду КПРС, на якому було розвінчано культ особи Й.В.Сталіна. Про це, зокрема, свідчить висновок щодо можливості побудови комунізму у найкоротші строки, обґрунтований теоретиками правлячої тоді КПРС, який було покладено в основу її програми, концепція розвинутого соціалізму і деякі інші висновки, що ніяк не можуть бути віднесені до новаторських.

Деформація інтегратора, його фактична фальсифікація вели до деформації інших принципів системи, розробленої класиками діалектичного матеріалізму для аналізу суспільних явищ. Так, наприклад, принцип класового підходу, що вимагав при осмисленні завдань якісного перетворення суспільства, що уявлялось як соціально необхідний процес, обумовлений інтересами робітничого класу, співпадаючими з потребами розвитку суспільства, врахувати інтереси інших класів і соціальних груп, підмінявся принципом вузько класового підходу. Останній ґрунтувався на абсолютизації інтересів робітничого класу і підпорядкуванні їм інтересів інших соціальних груп суспільства. Саме молодий робітничий клас, його абсолютизовані інтереси, погляди та уявлення про новий суспільний лад, перспективи його розвитку разом із забобонами та помилками лежали в основі сталінських ідей. На цю ж основу, що природно перебувала у розвитку, змінювалась, спиралась розумова діяльність переважної більшості теоретиків КПРС.

Та й не лише їх. Свідоцтвом тому слугує абсолютизація ролі робітничого класу в житті радянського суспільства, однобічний підхід до оцінки рівня його свідомості, організованості, і в той же час недооцінка ролі і значення селянства, інтелігенції, характерні для багатьох дослідників-суспільствознавців, літераторів. В результаті формувався ідейний фактор, стримуючий розвиток соціального потенціалу розв’язання соціальних проблем, що дозволяло б більш повно задовольняти суспільні потреби, в тому числі і потреби робітничого класу.

Було деформовано і принцип революційного підходу до перетворення суспільства, основу якого складала вимога у здійсненні перетворюючої діяльності спиратися на знання законів суспільного розвитку, враховувати об’єктивні умови і стан суб’єктивного фактору, особливості різних фаз перетворювального процесу. Його було підмінено принципом форсування, підштовхування соціальних змін. Зазначена обставина формувала в суспільствознавстві тенденцію до суб’єктивної оцінки досягнутого рівня суспільного розвитку, лівацьке нетерпіння, прагнення обґрунтовувати соціальні цілі, для досягнення яких необхідні передумови ще не сформувались, швидко вирішити всі проблеми, не рахуючись з тим, існують чи ні для цього необхідні умови, забезпечена чи ні готовність суб’єктивного фактору.

Деформація інтегруючого, а з ним і інших принципів методології соціального пізнання знижувала науковий рівень соціальної теорії, а також практичної свідомості, що базувалась на ній, тобто ідеології, вело до їх догматизації і міфологізації.

При цьому неможливо не бачити, що негативний вплив зазначеного фактору продовжується і в наші дні. Прикладами тому є нещодавні спроби протягти до практичної реалізації відверто авантюристичні програми докорінного перетворення суспільства у найкоротші строки, спроби некритичного використання соціальних теорій авторів, що мешкають у західних країнах, переносу висновків тих теорій на нашу специфічну суспільну реальність, спроби форсувати зміни в соціальних структурах молодих суспільств.

Сьогодні навряд чи в кого з суспільствознавців і тверезих політиків є сумнів у необхідності справжнього оновлення всіх сфер суспільного життя. Але висуваючи цю задачу, слід добре усвідомити, що реалізація її можлива лише на шляху осмислення сучасної соціальної реальності, виявлення властивих їй закономірностей розвитку. Ця обставина, в свою чергу, обумовлює жагучу потребу у відновленні в правах принципу діалектичної єдності соціальної теорії і соціальної практики. Це дозволить, критично аналізуючи існуючу методологію соціального пізнання, вести ефективний пошук шляхів її оновлення.

3. До питання про методи соціального пізнання.

Говорячи про вибір методів соціального пізнання, необхідно підкреслити необхідність уникати абсолютизації якихось одних, ігноруючи при цьому інші. А така небезпека реально існує, про що свідчить наявність двох крайнощів.

Перша з них пов'язана із запереченням будь-якої можливості використання для пізнання соціальних об’єктів методів, якими досліджуються природні об'єкти. Вона характерна, зокрема, для представників різних галузей природознавства, конкретних наук. У цьому відношенні характерним є розміркування одного з героїв роману Марка Алданова «Истоки» професора фізики Муравйова: «Фізика…, – вважав він, –не може розглядати історію інакше, як крихітну надбудову над астрономією. Але якщо ми, фізики, - або, принаймні, я – схильні вважати закони природи простими статистичними узагальненнями, то про закони історії навряд чи взагалі можна говорити. Історичний процес є процес випадковостей»7.

На жаль, прагнення розглядати історичний процес, інші соціальні явища у якості низки випадковостей, що не обумовлені будь-якими закономірностями, як уже зазначалося, іноді зустрічається і серед суспільствознавців, що, у свою чергу, веде до заперечення ними можливості застосування до них методів природничих наукових дисциплін. З цим, звичайно, погодитись неможливо. Людина, будучи вихідним носієм соціальності, як справедливо зазначає К.Х.Делокаров, «одночасно природна, соціальна і духовна за своєю суттю. Тому спроби застосування методів і понять тієї або іншої природничо-наукової дисципліни – механіки, біології,географії тощо – при описанні соціальних процесів і людини не можна вважати позбавленими будь-якого сенсу»8.

Іншу крайність представляють собою спроби повністю перенести природничо-науковий підхід з його методами на вивчення соціальних явищ. Прикладами тому слугують соціометричні ідеї Джекоба Морено і концепція «дії» Толкотта Парсонса.

Виходячи з необхідності створення «наскрізної науки», яка охопила б всі рівні соціального життя людей і включала б не лише вивчення соціальних проблем, але й їх розв’язання, Морено вважав, що «соціономія» (наука про основні соціальні закони) повинна реалізувати себе у «соціодинаміці» (науці більш низького рівня про процеси, що відбуваються перш за все у малих групах), «соціометрії» (системі методів виявлення і кількісного вимірювання емоційних, міжособистісних відносин людей у малих групах) і «соціатрії» (системі методів вивчення людей, чиї проблеми і труднощі пов’язані з недостатністю навичок поведінки у малих групах9.

Парсонс же, аналізуючи роботи М.Вебера, Дюркгейма, Парето і англійського економіста А.Маршалла, прагнучи виявити в них елементи нового спільного підходу до дослідників соціальних явищ, що свідчили про кризу утилітаристських і позитивістських інтерпретацій людського буття, приходив до розуміння людської дії як системи, що самоорганізується, специфіку якої, на відзнаку від системи фізичної і біологічної дії, він вбачав, по-перше, у символічності, тобто у наявності таких механізмів регуляції як мова, цінність тощо; по-друге, у нормативності, тобто у залежності індивідуальної дії від загальновизнаних цінностей і норм; нарешті, у волюнтаристичності, тобто у певній ірраціональності і незалежності від умов середовища і в той же час залежності від суб’єктивних «визначень» ситуації»10.

Істина, вихід із становища, як кажуть, лежить посередині. Думку про велику перспективу подальшого використання природничо-наукового підходу і його методів до дослідження світу висловлював ще І.П.Павлов, який писав: «Все життя від найпростіших до складних організмів, включаючи, звичайно, і людину, є довгий ряд врівноважень зовнішнього середовища, що ускладнюються до найвищого ступеня. Прийде час – нехай віддалений, – коли математичний аналіз, спираючись на природничо-науковий, охопить величними формулами рівнянь всі ці врівноваження, включаючи, врешті-решт, і самого себе… Тут і зараз я… відстоюю і стверджую абсолютні і незаперечні права природничо-наукової думки всюди і до тих пір, де і поки вона може проявляти свою могутність»11.

Виходячи з цього, можна зробити висновок, що прагнення зрозуміти соціальне через природничо-наукове з використанням методів конкретних наук, що досліджують природничі явища, є досить правомірним. Однак при цьому не слід забувати про те, що саме застосування їх має свої границі, які визначаються специфікою об’єктів дослідження, тобто соціальних явищ, свою міру, виходити за межі якої не слід.

 

Розділ VІІІ.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...