Главная Обратная связь

Дисциплины:






Сутність соціальної діагностики



Дослідження сутності соціальної діагностики вимагає розкриття: по-перше, етимологічного змісту поняття «соціальна діагностика», по-друге, уточнення предмета і родових характеристик «діагностики» в цілому і загального у видових визначеннях, таких як «політична діагностика», «соціальна діагностика» (у вузькому сенсі), «психодіагностика», «управлінська діагностика»; по-третє, уточнення предметного змісту або категоріального ряду «соціальної діагностики», «рівнопокладених» із нею понять; по-четверте, визначення смислового змісту суттєвих смислових, парадигмальних метафор, які відображують розвиток «соціальної діагностики» і визначають підходи, методи та методики дослідження «соціальної діагностики», перебуваючи на передових рубежах взаємодії теорії і практики. Ми згодні з Л.С. Виготським, який обґрунтовано стверджував, що в методологічних дослідженнях левову частку забирає термінологічна проблема.

Становлення понять «діагноз» і «діагностика» відбувалося ще в Стародавній Греції, де вони використовувалися, насамперед, у медицині у зв’язку з вивченням зовнішніх проявів з метою з'ясувати внутрішнього стану організму. Сьогодні у «Словнику іноземних слів» даються такі визначення, що дозволяють при першому наближенні розглянути смислове навантаження цих понять.

Діа'гно3 [< гр. diagnōsis розпізнавання, визначення] – 1) визначення сутності хвороби і стану хворого на основі його всебічного медичного обстеження; 2) бот., зоол. науковий опис основних ознак, які характеризують яку-н. систематичну групу (вид, рід, і т. д.) рослин або тварин.

Діагно'стика [<гр. diаgnōstikos здатний розпізнавати] - 1) розділ медицини, що вивчає ознаки хвороб, методи дослідження хворого і принципи встановлення діагнозу; 2) встановлення і вивчення ознак, що характеризують стан машин, приладів, технічних систем, для прогнозу можливих відхилень і запобігання порушенням нормального режиму їх роботи; 3) фіз. д. плазми - сукупність методів дослідження процесів у плазмі і вимірювання її характеристик (щільності, температури і ін.)1.

Звідси діагноз є, з одного боку, визначенням стану, того, хто вже ідентифікований як хворий, ознаки котрого вже вийшли за межи норми, з іншого боку, виявленням процесу, який і характеризує це відхилення від норми. Зазначена діагностична процедура має характер всебічного дослідження. Це зауваження необхідне для подальшого аналізу, оскільки діагноз розглядається як підстава лікування, схоплювання сутності хвороби в стані досліджуваного. Надалі саме дослідження патології, хвороби, відхилення (девіації) стане суттєвим у розвитку діагностичного підходу. Крім того, для діагностичного підходу є суттєвою девіантна ідентифікація. Адже він іноді зводиться тільки до цього. Не менш важливим стане пошук аксіологічних, оцінних і ціннісних підходів до діагностики, які визначили інструментальний, прикладний, вимірювальний її сенс.



Діагноз, за визначенням, є сукупністю характеристик об'єкта, що відображені суб'єктом, а діагностика – здатністю суб'єкта відображувати ці характеристики за допомогою сукупності методів. При цьому в діагнозі акцентується увага на таких суттєвих, визначаючих смисл аспектах:

1. Наявність хвороби або висока актуальність розпізнавання стану, розвиток якого може привести до руйнування або навіть до смерті. Але для діагностики дослідження патології – це ще не все, оскільки діагностика здійснюється з метою спостереження за нормальним станом, режимом функціонування або здійснення діяльності. У будь-якому випадку досліджуються актуальні об'єктивні процеси і стани, які життєво важливі та мають проблемний характер. Онтологічний аспект розвитку в соціальному бутті виявляється в необхідності дії, участі і діяльності соціального суб'єкта в соціальній дійсності.

2. Діагностика як метод і процедура характеризується процесом непрямого опосередкованого дослідження через певні ознаки, а, отже, наявністю якоїсь моделі ознак, що певною мірою заміщує систему (організм, механізм, машину і т.п.), тобто діагностика виступає як єдність онтологічного і гносеологічного, єдність відображуваного і відображеного, гносеологічного і аксіологічного, пізнаного (модельованого) і оцінюваного (значущого і вимірюваного). Гносеологічна і аксіологічна єдність відображається мірою життя соціуму та суб'єкта, що пізнає і оцінює, а також мірою здійснення об'єктивного процесу.

Як спосіб вимірювання якогось процесу, віднесення його спрямованості або власне досліджуваного об'єкта до якогось класу. У цьому випадку діагностика міри розвитку процесу часто не може бути визначена декількома критеріями, а тому просто класифікованою за вже відомими критеріями. Це можливо тільки у разі суттєвого характеру критеріїв оцінювання, ідентифікації, їх здатності відображати об'єктивні механізми здійснення процесу.

3. Здатність визначати можливі стани і запобігати порушенню режиму функціонування. У ній виявляються характеристики суб'єктності, можливості і здібності контролювати своє життя і діяльність, в пізнанні і перетворенні дійсності, в праксеології суб'єкта.

У діагностиці акцентуються дещо інші суттєві аспекти. По-перше, це розділ науки, в запропонованому визначенні медицини, який займається дослідженням характеристик хвороб (суттєвого відхилення в стані системи, які носять або адаптаційний або руйнуючий характер), методи дослідження ознак хвороб і знання суттєвих закономірностей існування і функціонування системи, які визначають принципи пізнання і діяльності суб'єкта. Діагностика характеризується як система пізнання або певний рівень пізнання системи або об'єкту, що дозволяє не тільки моделювати об'єкт, що вивчається, через сукупність характеристик і ознак, але є ознакою володіння методами дослідження їх, як гносеологічного інструментарію.

По-друге, методи дослідження або гносеологічний інструментарій розглядається у сукупності, цілісності, що є суттєвою ознакою наявності гносеологічної системи, а, тому, вимагає від суб'єкта не тільки системного, цілісного мислення, але і майстерності використання гносеологічного (у нашому випадку діагностичного) інструментарію.

В етимологічній характеристиці «Великого енциклопедичного словника» діагностика розглядається як 1) вчення про методи і принципи розпізнавання хвороб і постановки діагнозу; 2) сам процес постановки діагнозу. Діагноз при цьому є «визначенням сутності і особливостей хвороб на основі всебічного дослідження хворого»2. У цьому визначенні також розмежовується вчення і процес, гносеологія і праксеологія діагностики в розпізнаванні хвороби і постановки діагнозу. Акцент робиться на дослідженні патології, вивченні хвороби.

Виходячи з вузького визначення предмета дослідження соціальна діагностика розглядається як «процедура визначення і розпізнавання об'єкта соціального дослідження», «співпадіння із соціальною характеристикою типізацією3, або є «видом людської діяльності… для визначення фактичного стану соціального об'єкту в цілях подальшого корегуючого впливу на нього і зміни його стану або режиму роботи4. В цих визначеннях предметом діагностики виступає об'єкт соціального дослідження, його стан і режим, а також акцентується цільова спрямованість діагностичного дослідження. Справді, соціальна діагностика є видом людської діяльності, яка спрямована на пізнання об’єкту, але вузьке визначення предмета соціальної діагностики є недостатнім, оскільки за межи поняття винесено цілепокладання, яке є не тільки спрямуванням, а й важливішою складовою діагностики, її ґрунтом.

Як предмети діагностики Ю.П. Сурмін і М.В. Туленков визначають стани, проблеми, ситуації і процеси.

Діагностика станів орієнтована на стаціонарні характеристики об'єкту; (що дає оцінку стійкості стану соціального об'єкту); діагностика ситуацій осмислює деяку сукупність подій (що досліджує оцінку ступеня небезпеки тієї або іншої соціальної ситуації, а також напрямів її подальшого розвитку); діагностика проблем зосереджена на суперечностях і способах їх вирішення (орієнтована на оцінку масштабів, глибини і небезпеки соціальних проблем); діагностика процесів, або процесуальна, - на осмисленні і оцінці закономірностей і динаміки розвитку соціальних процесів (оцінюючий ступінь рівноваги і ефективності соціальних процесів)5.

У цьому визначенні і класифікації «предметів» соціодіагностичного підходу присутня неузгодженість загального, одиничного і особливого, оскільки предмет визначається одиничними фрагментами, не узгодженими в загальній цілісності. Іншою методологічною проблемою визначення предмету діагностики є зведення його до процесу оцінювання. Сформована в такий спосіб, оціночна концепція діагностики проявилася у визначенні суттєвих характеристик соціальної діагностики. У результаті фрагментарність предмету дослідження і оцінний характер приводять до висновку про діагностику як виключно репродуктивну процедуру оцінювання і класифікації.

Але «фрагменти предмету» діагностики володіють великими полями смислового перетину і зв'язаністю між собою. Так, ситуація розглядається як положення, стан або сукупність подій, але завжди схоплена у момент часу або, в якихось межах часу, в характеристиках послідовності і суттєвої стабільності простору відносин і взаємозв'язків. До того ж динаміка процесу досліджується як зміна ситуацій. У свою чергу, становище - це характеристика позиції в просторовій відмежованості від інших об'єктів системи, її зовнішня просторова визначеність. Внутрішня визначеність ситуації розглядається як стан. Але, якщо в ситуації, відображається, насамперед, об'єктна просторово-часова характеристика процесу або «вузла» процесів, що зв'язався, то в проблемі відображається також суб'єктна визначеність того, що відбувається, - не тільки фактичного стану, але і бажаного суб'єктом, соціально потрібного стану, відображеного в соціальних нормах, цінностях і вимогах.

У науці і філософії науки загальноприйнятим є розмежування проблеми і проблемної ситуації. Проблема розглядається в теоретичному значенні як «форма теоретичного знання, змістом якої є те, що непізнане людиною, але що потрібно пізнати,… процес, що включає два основні моменти (етапи пізнання) – її постановку і вирішення»6. Проблема в практичному значенні, розглядається як проблемна ситуація. У науковому знанні – це фіксація протиріччя між старим і новим знанням, коли старе знання не може реалізовуватися на своїй колишній основі, потребує деталізації і заміни. Нове, але непізнане, знання в проблемі відображається в бажаному. Проблема в науковому пізнанні може розглядатися як проблемна ситуація в процесі зростання знань конкретної області досліджень.

У філософії науки розрізняють два типи проблем:

гносеологічні (пізнавальні), пов'язані з перетворенням незнання в знання, з розробкою нового інструментарію і розширенням меж пізнання;

предметні (організаційні, соціальні), такі, що визначені невідповідністю, протиріччям між бажаним і дійсним, між тим, що існує, і належним, вони вимагають зусиль із боку суспільства для їх вирішення7.

У цьому визначенні проблема в її гносеологічному значенні є проблемною ситуацією науки, етапом сучасного і майбутнього для дослідника пізнання. У той же час діагностична діяльність – це дослідження, в центрі якого знаходяться нагальні проблеми, часто конкретні і унікальні.

У філософії категорія «проблема» фіксує: а) розвиток протиріччя між вимогами належного і наявними умовами його здійснення; б) посилення недостатності наявних засобів для реалізації бажаного; у) наростання неминучості дезорганізуючих процесів у системі при використанні для досягнення бажаного лише наявних засобів; г) необхідність пошуку і створення нових засобів, способів подолання означеного протиріччя, виявлення і здійснення нових можливостей рішення поставленого завдання8.

Соціальна проблема активно досліджувалася в соціології. Використання цього поняття в соціології передбачає конкретизацію розриву між бажаним і дійсним; дослідження соціальних суперечностей, що обумовлюють виникнення проблемних ситуацій; оцінку їх сприйняття суспільною свідомістю і готовності суспільства до вирішення назрілих суперечностей; типізацією проблем і визначення відповідних форм і методів соціального впливу. Проте в соціології, часто-густо, термін "проблема" використовується лише в своєму гносеологічному значенні, тобто як покажчик теми, напряму наукового дослідження9.

Проблема або проблемна ситуація є предметом соціальної діагностики, звідси її предметне визначення, цей процес присутній на всіх етапах дослідження стану речей, їх оцінювання і ідентифікації ситуації, що склалася. І хоча у соціологічній і управлінській літературі етап діагностики називають по-різному, він завжди характеризується як якісне або кількісне визначення ситуації.

Підтвердженням того, що предметом соціальної діагностики є проблемна ситуація, слугують дослідження практично спрямованої соціальної діагностики як виду соціологічних досліджень. У соціології «соціологічні дослідження» відносно практичної діяльності розглядаються як діагностичні процедури (В.І. Подшивалкіна10), або по відношенню до організації є формою технології виробництва проблемної інформації (А.І. Пригожин11).

Розмежування дослідницького підходу, в цілому, і діагностичного, зокрема, визначене спрямованістю дослідження. У дослідницькому підході основною є орієнтація на пошук закономірностей у причинно-наслідкових, каузальних зв'язках або теоретичну визначеність проблем, їх аналіз і класифікацію. Діагностичний підхід спрямований на виявлення «специфічних проблем конкретної організації, тобто це формулювання реальної проблеми в термінах соціальних явищ і процесів, вивчених у теоретичній і емпіричній соціології»12.

У дослідженні структури соціальної діагностики Ю.П. Сурмін і М.В. Туленков пропонують такі етапи: опису реального стану об'єкту (ситуації), визначення належного (еталонного) стану об'єкту (ситуації), порівняння реального і належного станів об'єкту (ситуації), перевірка (при відповідності станів продовження практичної діяльності в тому же режимі, при невідповідності станів їх корекція.13. Структура соціальної діагностики, за своєю суттю, є пізнавальною структурою вивчення проблемної ситуації, у якій: перший етап – це дослідження умов проблемної ситуації, дійсного положення; другий етап – визначення належного, вимог до вирішення проблемної ситуації; третій етап – зіставлення і визначення розриву між наявним і належним, між умовами і вимогами; четвертий етап – вимірювання або перевірка. На наш погляд, окремо необхідно виділити результуючий етап дослідження проблемної ситуації, який позначає діяльність та її результати у вирішенні проблеми або бездіяльність і, відповідно, її результати.

Найповніший огляд методологічних підходів дослідження соціальної проблеми здійснили В.Н. Мініна14, І.Г. Ясавєєв15, Т.М. Сімонова16. Але подальший аналіз предмету соціальної проблеми, її структури та співставлення з етапами ґенези методологічних підходів довели ряд важливих висновків. У нашому дослідженні несподіваним стало встановлення відповідності між структурою діагностики й історичною послідовністю формування основних методологічних підходів до дослідження соціальних проблем. Тому наведемо зіставлення методологічних підходів дослідження соціальних проблем з позиції структури предмету соціальної діагностики (Див. таблицю).

У дослідженні соціальних проблем практично з різних наукових підходів розглядали компоненти предмету діагностики, соціальної проблеми: об'єктивні умови дійсності і суб'єктивні вимоги, постановку завдання як визначення розриву між дійсним (ситуацією, об'єктивними умовами) і необхідним (суб'єктивними вимогами – цінностями, нормами, ідеалами). Специфіка підходів більшою мірою пов'язана з домінуванням того або іншого компоненту структури соціальної проблеми в методологічних дослідженнях.

Так, ситуація, як сукупність об'єктивних умов у з'ясуванні специфіки і співвідношення керованих і некерованих чинників, знаходиться в центрі уваги парадигми «соціальній патології» марксистської і конфліктологічної традицій. У традиції соціальної патології базовою є ідея порядку, нормального функціонування об'єктивно існуючого «соціального організму», збої в роботі якого розглядаються як патологія. Марксистська традиція виходила з матеріалістичної концепції історії, тому проблеми розглядалися через аналіз матеріального виробництва, основні суспільні протиріччя. Проблеми були відображенням основних суперечностей в суспільстві між продуктивними силами і виробничими відносинами, між працею і капіталом, між капіталістичними власниками і робочою силою, виробниками цього капіталу. Досліджувалися нерівномірний розподіл ресурсів і благ, проблеми дискримінації і експлуатації. Як наслідок, у центрі уваги конфліктологічної традиції знаходився нерівномірний розподіл ресурсів, боротьба інтересів і проблеми будь-якого виду експлуатації і дискримінація, які призводять до виникнення конфліктів.

«Розрив» між соціальними вимогами і об'єктивними умовами концептуально домінував в аксіологічних підходах, які досліджували можливості ідентифікації, зіставлення, оцінювання і вимірювання цього розриву. Ці підходи продовжували традицію соціальної патології, але вже «вбирали» досягнення й інших об'єктивістських підходів. Аксіологічний підхід формувався в теорії соціальної дезорганізації і функціональному підході, в центрі якого знаходилося вивчення дисфункцій. Але вже в підході соціальної дезорганізації більша увага приділялася розподілу базисних цінностей в результаті розподілу суспільної праці і цементування суспільства процесом соціальної інтеграції. Функціоналістський підхід сприйняв інтерсуб'єктивність соціальної інтеграції і трансформував її у функціональні відносини з інститутами і цінностями, поставивши проблему девіації. Дисфункція відображала суб'єктивну діяльність, яка не відповідає функціональним вимогам соціальної системи і руйнує її інституційні зв'язки. Конфліктно-ціннісна школа розмежувала об'єктивні умови і його визначення як «соціальної проблеми», змістивши центр дослідження у бік ціннісного світу людини і ментальної сфери соціальної групи.

Інтерес дослідників поступово змістився до суб'єктивістського напряму. Так, в центрі інтеракціоністського підходу опинились не об'єктивні проблеми, а проблеми комунікацій, наслідки суспільної і соцієтальної реакції на «відхилення», ідентифікації девіантів і наклеювання «ярликів». Відмовився від дослідження об'єктивних умов і конструктивістський підхід, який не звертав увагу на існування об'єктивних умов проблеми але вивчав те, як проблема сформульована. Для цього підходу головним є те, що проблема сформульована у вигляді вимог, та існує індивід або група, що привертають увагу громадськості до цих вимог і створюють форми соціального контролю за вирішенням проблеми з боку органів влади.

Методологічні підходи дослідження проблеми поступово заповнювали знаннями структуру предмету соціальної діагностики відповідно до практичного вирішення або теоретичного осмислення можливостей подолання домінуючих у суспільстві соціальних проблем. Ці висновки суттєво доводять цілісність предмета соціальної діагностики як дослідження соціальної проблеми та її структури.

Навпаки, фрагментарність предмету соціальної діагностики приводить до звуження суттєвих, родових характеристик соціальної діагностики. Так, Ю.П. Сурмін і М.В. Туленков відзначають збіг «соціальної діагностики» з поняттями «дослідження», або з «соціальною характеристикою» і «типізацією» в широкому значенні. Вони відзначили специфіку соціальної діагностики у вузькому значенні – як одного з видів репродуктивного соціального пізнання п'ятьма характерними особливостями. Тому проаналізуємо основні положення характерних особливостей соціальної діагностики в інтерпретації зазначених авторів.

1. «Соціодіагностика за своїм цільовим призначенням не є евристичним, творчо-пізнавальним процесом, оскільки в її завдання не входить пошук і відкриття нових законів і тенденцій, приріст нових соціальних знань. Її основне призначення – підведення явищ соціальній реальності під вже відомі класи подій станів, явищ суспільного життя... Соціальна діагностика – це процедура ідентифікації стану об'єкту дослідження з певним класом або типом соціальних явищ»17.

Ця характеристика, на нашу думку, суттєво звужує сутність діагностики. Діагностика прирівнюється тільки до ідентифікації стану об'єкту з відомим класом соціального явища. Але саме наявність великого ступеня невизначеності визначає широке застосування у діагностичних процедурах експертних евристичних методів моделювання конкретної проблемної ситуації. До того ж діагностика не завжди співвідноситься тільки з відомими класами і типами соціальних явищ. Вона може проводитися, виходячи з вимог, цілей, норм, цінностей, ідеалів у складних, нетипових станах та ситуаціях. Класифікація, як правило, ґрунтується на одному - двох критеріях класифікації, а в діагностиці може відбуватись багатокритеріальний вибір, який має свою процедурну визначеність.

Соціальна діагностика не може звужуватися лише до репродуктивної процедури. Насправді вона має евристичний потенціал, адже на ґрунті саме евристичної діагностики соціальних ситуацій виникали нові концепції і теорії. Соціальна діагностика не зводитися до процедури класифікації і типології, хоча включає їх. Її значення дійсно пов'язане з ідентифікацією і зіставленням, але вимоги до ситуації не зводяться до заздалегідь встановлених об'єктивованих наукових позицій, вони включають суб'єктні потреби, інтереси, мотиви, цілі, цінності, норми й ідеали, які визначають не тільки діяльність, але і соціокультурну поведінку. Суттєвими обмеженнями для суб'єктної діяльності є сила, спрямованість і механізми об'єктивних процесів, які відображені в управлінській теорії як розмежування керованих і некерованих чинників, суб'єктивних і об'єктивних факторів. При цьому не будь-які суб'єктні та об'єктивовані вимоги можуть бути реалізованими, оскільки їхнє корегування здійснюється у взаємодії суб'єкт-суб'єкт-об’єктного характеру, у взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного, відображаючи соціальну міру життя як суб'єктів взаємодії, так і суспільства в цілому.

Тому соціальна діагностика – це ідентифікація і зіставлення фактичного стану об'єкта із соціальними вимогами, що відображають міру соціального життя у відносинах суб'єкт-суб'єкт-об'єктного характеру.

2. «Соціальна діагностика включає типізацію ознак і явищ, а також ідентифікацію емпіричних моделей із теоретичними. Адже соціодіагностика – це, перш за все, процедура послідовних типізацій».

У цьому положенні також невиправдано звужується сутність діагностики до типізації ознак, а також ідентифікація емпіричних моделей з теоретичними є недостатнім, навіть з урахуванням послідовності. Наприклад, при проведенні політичних переговорів діагностика не зводиться до заздалегідь встановленого теоретичного визначення типології ознак і явищ. У дійсності можливі несподівані повороти, приховані інтереси і цілі, які не тільки корегують заздалегідь встановлені позиції, але й можуть суттєво змінити механізм діагностики проблемної ситуації. Або відхилення соціальних процесів можуть мати системний, кумулятивний ефект, що призводить як до незворотного руйнування, так і, навпаки, до якісного стрибка розвитку.

Типізація, як пошук суттєвих типових відмінностей, і класифікація, як дослідження інтенсивності та меж тих або інших властивостей, стає не просто недостатньою, але і помилковою процедурою соціальної діагностики, оскільки для діагностики є важливими причинно-наслідкові взаємозв'язки як детермінованого, так і стохастичного (імовірнісного) характеру, що відображають суттєві, часто нелінійні соціальні процеси системного характеру.

Так, у спогадах вищого командного складу царської армії осмислювалися події Великої жовтневої соціалістичної революції 1917 року, як послідовності суттєвих процесів нестійкості держави: Перша світова війна, що послабила життєвий потенціал держави, делегітимація управління в двох зреченнях (в останньому монархічному зреченні суспільство закликалося бути вірним Тимчасовому уряду, який у свою чергу виявився не здатним управляти в складній нестійкій військовій, політичній і економічній ситуації), в міністерській чехарді. Все це відбувалося в активній самоорганізації низів суспільства в Радах робочих і солдатських депутатів під керівництвом рішучо та радикально налаштованих партій більшовиків, меншовиків і есерів. В результаті соціальна діагностика державного апарату з постійними рапортами і звітами виявилася неефективною, оскільки держава зіштовхнулася з новою системною кризою, що зруйнувала систему владних відносин і режим устрою, а соціальна діагностика та інформаційне забезпечення прийняття рішень не враховувало існуючий рівень соціальних проблем.

Подібна ситуація була за часів розвалу СРСР.

У діагностиці швидше слід стверджувати конкретний, об'єктивно орієнтований, а не абстрактний характер. В ній відбивається єдність конкретного і абстрактного, теоретичного і практичного, у центризмі конкретного і практичного. При цьому в діагностиці лише домінують конкретність та практична орієнтованість, але з неї не можна вилучати теоретичний і абстрактний аналіз.

3. «Соціальна діагностика – стверджують Ю.П.Сурмін і М.В.Туленков,– як процедура репродукції конкретних соціально-наукових знань дуже часто поєднується з науковим пошуком і науковою творчістю…в створенні принципово нових типологій…з новими можливостями ідентифікації емпіричної моделі з теоретичною».

Ця характеристика, очевидно, була покликана «пом'якшити» другу ознаку при збереженні «репродуктивного характеру» діагностики, оскільки з діагностики вилучили етап теоретичного моделювання, залишивши емпірично-спрямовані моделі, залишили кількісний аналіз при запереченні якісного моделювання діагностики проблемної ситуації. Але діагностування як основа прогнозування може мати описовий, якісно визначений характер, який може включати як типові, так і нетипові характеристики ситуації.

4. «Соціальна діагностика – зазначають згадані автори – забезпечує виконання наукою найважливішої функції – прогностичної. Адже без кваліфікованого діагнозу не може бути і кваліфікованого прогнозу, оскільки ідентифікація соціального стану з певним типом соціальних явищ (станів) означає, що цей стан відповідає логіці (закономірності) функціонування і розвитку цього типу явищ як такого, в якому простежується майбутнє конкретних, одиночних явищ»…

Цьому положенню суперечить визначення прогнозування, яке не може ґрунтуватися тільки на репродуктивній базі, лише на процедурі зіставлення і типології, оскільки в цьому випадку «за дужки» виноситься можливість якісних стрибків в розвитку суспільства, і все прогнозування зводиться виключно до простої екстраполяції. Іншими словами, в соціальній діагностиці присутній нерозривний взаємозв'язок між визначенням ситуації та її діяльним перетворенням. Діагностика є технологія визначення ситуації, а проблемно-орієнтований характер є основою для подальшого прогнозування (визначення образу майбутнього в його поліваріативності), проектування як цілеорієнтації діяльності на майбутній оптимальний стан об'єкта, планування як просторово-часової визначеності діяльності з реалізації проекту, управління як постійного організаційного супроводу здійснення цієї діяльності.

І ще про одне положення:

5. «При визначенні соціального діагнозу спостерігається достатньо високий ступінь спорідненості соціальної реальності з її суб'єктивними оцінками (ідеологічними або ідейно-політичними). Уникнути цього можна, на думку авторів, або зовсім не даючи оцінок або зробивши їх об'єктивними. Феномен об'єктивної оцінки в соціальній діагностиці дуже часто набуває форми дихотомії, коли всі досліджувані соціальні явища, ознаки, процеси і стани діагностують розчленовуванням і об'єктивною суспільною значущістю, виходячи з двох полярних оцінок»18.

Ця характеристика, як нам здається, також виявилася звуженою, оскільки сфера належного звелася тільки до суб'єктивних і ідейно-політичних оцінок. Вимоги у визначенні проблемної ситуації виявляються в суб'єктному характері. Вони можуть бути суб'єктивними, якщо не відображають об'єктивні соціальні процеси, але в цьому випадку проблема набуває деформованого, спотвореного характеру, а, отже, не може формуватися адекватне управлінське рішення і відповідна соціальній проблемі діяльність. Себто визначаючи суб'єктні вимоги до вирішення проблемної ситуації, слід уникати абсолютизації суб'єктного у взаємозв'язку суб'єкт-суб'єкт-об'єктного характеру. Це важлива, але все ж таки лише одна зі сторін визначення проблемної ситуації в діяльності.

Переходячи до аналізу категоріального ряду, зв’язаного з поняттям «соціальна діагностика», насамперед, відзначимо, що соціально-діагностична діяльність є, з одного боку, формою цілепокладання, що використовується суб'єктами управління, а, з іншого боку, – видом соціальної технології, що передається суб'єктами управління в соціокультурному просторі. В останньому випадку вона має всі ознаки «соціальної технології»: штучність, повторюваність, тиражованість, операційність, цілеорієнтованість, внутрішня логічність, послідовність та алгоритмічність.

«За рівнем входження, – зазначає В.І.Подшиваліна, – в управлінські процеси доцільним є виділення двох типів соціальних технологій. Перш за все, мова йде про технології соціальної діагностики, де об'єктом алгоритмізації виступають способи визначення соціального об'єкту або його підсистем. Сама діагностика є, за своєю суттю, технологією зміни, яка здійснюється через рефлексію... уявлень, що існували в організації, стосовно самої себе... Крім того, можна говорити про технології дії на соціальні процеси, де об'єктом алгоритмізації виступають способи їх здійснення». Ця позиція автора акцентує увагу на значенні соціальної діагностики, яке полягає в тому, щоб дати оцінку основним соціальним властивостям людини або соціальної групи по відношенню до загальних закономірностей і властивостей, розкритих у системі соціологічного знання19. На думку В.В. Щербини смисл поняття «діагностика багато в чому залежить від позиції фахівця, дослідника. Якщо діагностика розглядається з точки зору практикуючого фахівця, то в ній підкреслюється характеристики процесу одержання інформації про стан об'єкту. Мета діагностики в цьому випадку полягає у визначенні готовності і здатності об'єкту виконувати приписані функції і подальші коректуючи впливи. З позиції фахівця, розробника і практика діагностичних засобів, діагностика розглядається як засіб оперативного і якісного одержання інформації про стан об'єкту. Для соціолога, що спеціалізується в області розробки діагностичних засобів, діагностика є спеціальним напрямом діяльності на межі фундаментальної науки і практики, пов'язаним із методологією створення вказаних засобів20. Слід відзначити, що введення суб'єктної специфіки діагностики В.В. Щербиною, дає можливість продовжити аналіз і у відносинах суб'єкт-суб'єкт-об'єкт. Цей підхід демонструє єдність інформаційно-вимірювального процесу отримання якісної і кількісної інформації про стан об'єкта (ті прояви об'єкта, які сприйняті суб'єктом), об'єктивовано-оціночного – в готовності і здатності об'єкта виконувати свої функції (усвідомлення стану об'єкта суб'єктом, визначення відношення суб'єкта до нього), суб'єктно-діяльнісного – в здійсненні корегуючого впливу (цілеорієнтація об'єкта у суб'єктивній дії), концептуально-моделюючого процесу – в розробці діагностичних засобів (моделювання, що об'єктивувалося у технологізації процесу діагностики).

У соціологічній науці, за В.І. Подшиваліною, існує п’ять концептуальних підходів до аналізу соціальної діагностики.

У першому підході соціальну діагностику розглядають як деяку процедуру виявлення відхилень соціального об'єкта від прийнятих норм. Із позиції другого підходу соціальна діагностика – це спосіб виявлення проблем. На відміну від першого підходу, в цьому випадку вона вважає за краще «працювати» швидше зі здоровим соціальним організмом, ніж із хворим. Третій підхід можна назвати органічним або системним. У ньому соціальну діагностику розглядають як спосіб виявлення цілісності соціальної системи. У цьому випадку соціальна діагностика є методом роботи з цілісними (системними) об'єктами, які можуть відновлювати і компенсувати втрачені елементи і функції. У четвертому підході соціальна діагностика – це спосіб з'ясування відповідності соціального об'єкту його ідеалу або відхилення від нього. У п'ятому підході соціальну діагностику трактують як спосіб визначення цінності і значущості соціального об'єкта, явища або процесу. Ціннісна (аксіологічна) діагностика пронизана ідеями аксіології і теорії оцінок, адже актуальність і сутність соціальної діагностики залежить від характеру суспільного розвитку 21.

У запропонованій класифікації нормативний підхід, що вивчає відхилення від загальноприйнятих норм, та проблемно-орієнтований підхід розрізняються тільки суб’єктними перевагами і станом об'єкта – «хворим» і «здоровим». Але хвороба соціального організму розглядається як проблема, що досягла критичної фази розвитку, загрожує цілісності і існуванню об'єкта. Проблемно-орієнтований підхід швидше включає нормативний ніж є рівнозначним з ним. Третій, системно-орієнтований підхід виділяється за допомогою іншого критерію, оскільки може бути і нормативно орієнтованим, причому норма може бути пов'язана з розвитком (стабільним розвитком) або стабілізацією стану (стійкості положення). Четвертий визначений підхід також відноситься до нормативного, в якому визначається ідеал, який формує цінності і моделює нормативну систему найкращого. У цьому, нормативному підході, аксіологія суб'єктивована відносно очікуваного і заохочуваного майбутнього. П'ятий підхід також можна віднести до нормативного, оскільки значущість процесу і явища визначається цінностями, ціннісними нормами, певними вимогами до процесу, тому в діагностиці цього підходу переважають аксіологічні процедури.

Визначення родових ознак та структури соціальної проблеми відносно соціологічної діагностики має певну евристичність та дозволяє систематизувати загальне, особливе та одиничне. Як загальний виступає проблемно-орієнтований підхід, особливими є підходи з домінуванням того чи іншого структурного компонента, так існує ситуативний, нормативний підходи. При цьому в останньому можливо виділити підтипи нормального, ціннісного та ідеального оціночного визначення.

Визначення родових ознак соціальної діагностики та її предмета має значущість і до іншого її виду - психодіагностики.

Поняття психодіагностики у сучасній психологічній науці за кордоном: відноситься до методики Г. Роршаха та іншим перевіреним тестам; пов'язується з оцінкою різного роду порушень, відхилень психологічними засобами; іноді використовується як синонім психологічного тестування, що охоплює все те, що пов'язане з розробкою і застосуванням різноманітних інструментів вимірювання індивідуальних відмінностей22.

У зарубіжній психології розвивалася психодіагностика, яка була спрямована на вимірювання індивідуальних відмінностей проектним методом. Цим займалися прибічники психологічного тестування (Р. Роршах, Мейлі, Р. Хейес та ін.), намагаючись здіснити оцінку різного роду порушень, відхилень психологічними засобами, розробку і застосування різноманітних інструментів вимірювання індивідуальних відмінностей, і протистояла психометричній орієнтації, спрямованій на розкриття цілісної картини осіб.

Психологічна діагностика в СРСР розвивалася, перш за все, в ленінградській школі психології під керівництвом Б.Г. Ананьєва в кінці 60-х років минулого століття Б.Г. Ананьєв визначав психодіагностику, як напрям досліджень, що визначають «рівні розвитку психофізіологічних функцій, процесів, станів і властивостей особистості... встановлення структурних особливостей кожного з них та їх констеляцій, які створювали складні синдроми поведінки..., розпізнавання станів людини у дії різних стимуляторів, стресорів, фрустраторів і складних ситуацій…, визначення потенціалів людського розвитку (працездатності, обдарованості, спеціальних здібностей і так далі)». При цьому «будь-який психічний процес формується як певна констеляція психофізіологічних функцій (сенсорних, мнемічних, вербальних, тонічних і та ін.), дій з різноманітними операціями (перцептивних, мнемічних, логічних і та ін.) і мотивацій (потреб, установок, інтересів і ціннісних орієнтації)»23.

Аномальні аспекти діагностики та потребу її орієнтації на дослідження особистості визначали В.І. Войтко і Ю.З. Гільбух (1976): «По-перше, психодіагностичне дослідження завжди має своїм предметом особистість… По-друге, психодіагностика не просто має справу з окремим індивідом, - вона займається лише тими людьми, про поведінку, діяльність яких заздалегідь відомо, що вони характеризуються певними відхиленнями, недоліками і т.п.».

Психодіагностику як дисципліну про методи класифікації і ранжирування людей за тими або іншими ознаками, методи виявлення особливостей людської психіки досліджував К.М. Гуревич і Е.М. Борисов 1981, 1993). «Люди, – як підкреслювалось одним із цих авторів, – мають різні індивідуально-психологічні особливості. І те, як позначається дія законів психології у психіки конкретної людини, обумовлене його індивідуальними особливостями. Тому необхідно вивчати ці особливості, щоб передбачати, як проявляють себе люди в тих або інших життєвих обставинах, чи розрізнятимуться в своїх проявах»24. І далі автори посібника відзначають, що в психодіагностиці, що визначалася наукою про ранжування і класифікацію людей за вимірюваними ознаками, відбувся помітний зсув акценту у бік її гуманізації25.

У цьому визначенні можна солідаризуватися з положенням про нерозривний зв'язок законів психології й індивідуально-психологічних особливостей, як єдність загального, особливого та одиничного, теоретичного та практичного. Не менш важливим методологічним положенням є ствердження закономірної єдності діагностики і передбачення як в її часовій визначеності минуле – сьогодення – майбутнє, так і у процесуальному взаємозв'язку стан – майбутній стан, ситуація – її зміна.

Вдалу спробу узагальнити визначення попередників зробив Л.Ф. Бурлачук: «Психодіагностика — це область психологічної науки, що розробляє теорію, принципи й інструменти оцінки і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості»26.

У цьому визначенні Л.Ф. Бурлачук узгодив теоретичні і практичні взаємозв'язки діагностики через єдність теорії, принципів (пізнаних закономірностей) та інструментів оцінки і вимірювання індивідуально-психологічних особливостей особистості.

На ці аспекти звертають увагу також А. Анастазі і С. Урбіна у фундаментальній роботі з психологічного тестування, як однієї з основних методик психодіагностики. «Використання тестів в індивідуальному консультуванні, відзначають вони, – поступово розширилося від вузькоспрямованих порад щодо навчальних і професійних планів до розгляду всіх аспектів життя людини. Емоційне благополуччя і ефективні міжособистісні відносини все більш виразно виділяються як цілі консультування. Також відзначається зростаюча тенденція до використання тестів задля поліпшення саморозуміння і особистого зростання. У межах такого застосування тестів, їх показники складають частину інформації, на основі якої людина ухвалює рішення відносно себе самої і свого життя. Вочевидь, психологічні тести в даний час застосовують при вирішенні широкого кола практичних проблем. Але ж не слід забувати і про те, що такі тести – важливий засіб фундаментальних досліджень»27.

Ці положення характеризують як гуманізацію, так і розширення наукового поля психодіагностики в цілому і тестування зокрема, у взаємозв'язку особа – організація, до цілісної системи відносин до себе, до предметного світу, до інших людей, до суспільних інститутів. До того ж акцентується увага на єдності теоретичного і практичного, фундаментального і прикладного характеру діагностичних досліджень, що підтверджує та доводить атрибутивність визначених родових характеристик соціальної діагностики.

Власне з цих позицій і спробуємо більш докладно розглянути предмет соціальної діагностики – соціальну проблему. Звертаючись до цього питання, передусім, зупинимося на ролі проблеми в процесі орієнтації соціально-діагностичної діяльності та формуванні загальної перспективи освоєння суспільної дійсності. Відзначимо, що взаємозв'язку «проблеми» і «перспективи» в методологічному та категоріальному контексті до недавнього часу не приділялося належної уваги. В той же час у наукових дослідженнях уточнююче словосполучення «проблеми і перспективи» давно вже стало загальновживаним.

Етимологія слова «проблема» має походження від грецького problēma – завдання, перешкода, складність. В етимології слова «проблема» можна виділити такі смислові аспекти: 1) проблема характеризує відносини суб'єкт-об'єкт, оскільки складність передбачає об'єктивну необхідність додаткової праці суб'єкта, перешкода характеризує об'єктивну зовнішню перешкоду, яка виникає на шляху проходження суб'єкта; 2) проблема як завдання відноситься до теоретичної або практичної, виробничої або пізнавальної діяльності; 3) смислове навантаження «проблеми» тісно пов'язане з поняттями: «рух», «розвиток», «динаміка» і так далі.

У сучасній науковій і довідковій літературі частіше зустрічаються такі визначення «проблеми». По-перше, це визначення, в яких проблема ототожнюється з питанням. У цьому випадку проблема розглядається як «теоретичне або практичне питання, що вимагає дозволу, дослідження»28 або, дещо ширше, «як поняття виражає питання, що об'єктивно виникає в ході розвитку пізнання, або комплекс питань, вирішення яких представляє суттєвий практичний або теоретичний інтерес»29. По-друге, проблема може визначатися як «суперечлива ситуація, яка виступає у вигляді протилежних позицій в поясненні будь-яких явищ, об'єктів, процесів, яка вимагає адекватної теорії для її вирішення»30. По-третє, проблема розглядається «як критична розбіжність між бажаним і реальним станами, є чинником, що активізує зусилля суб'єкта». При цьому існують два підходи в цьому визначенні проблеми. Згідно з першим підходом, проблемою вважається ситуація, коли поставлені цілі не досягнуті31. У другому випадку в якості проблеми розглядають потенційну можливість32.

У першому визначенні проблема зводиться до гносеологічного аспекту, іншими словами, проблема звужується до питання, до усвідомленого браку інформації. В цьому випадку з проблеми виключаються умови і вимоги. Таке виключення викликає сумнів, оскільки, з одного боку, в тій самій проблемі можуть досліджуватися різні зрізи, представлені різними питаннями (вони уточнюють умови і вимоги), а, з іншого боку, без визначення умов і вимог не можливо з'ясувати зміст питання. До того ж, проблема буде ілюзорною і не розв’язаною без об'єктивно необхідних зусиль суб'єкта, що вирішує питання. Виходячи з цього, перше визначення, як бачимо, є недостатнім для віддзеркалення змісту поняття «проблема».

Етимологічно цей підхід зв'язаний з розумінням проблеми як задачі, завдання. Але будь-яке завдання складається з: умов завдання, що детермінують причинно-наслідкові зв'язки ситуації, яка визначається як проблемна; вимог, що відображають об'єктивну або суб'єктивну необхідність приведення у відповідність існуючого та бажаного; питань, що виражають недолік інформації, вирішення яких або уточнює умови завдання (уточнюючі питання), або є вирішенням проблеми (головне питання завдання). У визначенні проблеми як завдання, основним є гносеологічний підхід до проблеми, оскільки в центрі рішення знаходиться пошук і перевірка наукових фактів, які визначають умови і шляхи вирішення проблеми, а також актуальність і адекватність вимог у вирішенні задачі.

На наш погляд, звужує зміст поняття «проблеми» і другий підхід, оскільки вона (проблема) зводиться до протилежних гносеологічних позицій. У проблемі значну роль грає онтологічний аспект, який хоча і не ігнорується, але відходить на другий план в цьому визначенні. Онтологічний аспект виявляється в тому, що перешкода для досягнення мети вже об'єктивно існує, як існує суб'єкт, що зіткнувся з проблемою. В той самий час онтологія проблеми виражає процес розвитку об'єктивної проблемної ситуації або (та) суб'єкта в ній. Онтологічна визначеність проблеми детермінує гносеологічний і праксеологічний аспекти проблеми. В найбільш загальному плані структура праксеологічного або діяльнісного аспекту проблеми визначена В.С. Юкаєвою як «внутрішня структура проблеми». У ній виділяється предмет, об'єкт, суб'єкт, зв'язки, мета рішення33. Слід відзначити, що гносеологічний і праксеологічні аспекти проблеми нерозривно взаємозв'язані, оскільки нерозривно взаємопов'язані пізнання та діяльність із вирішення проблеми. Визначення об'єкту, суб'єкта і зв'язків проблеми задає умови завдання. Предмет проблеми визначений вимогами і уточнюючими питаннями, а рішення головного питання виступає, по суті своїй, у вигляді процесу цілепокладання. При цьому центральним для гносеологічного аспекту є з'ясування предмету проблеми, а для праксеологічного - процес цілепокладання, як вибір альтернативи, шляху і засобів вирішення проблеми.

Інший зріз вивчення проблеми дає третє визначення феномену, в якому проблема розглядається в діалектиці можливості і дійсності, реального та бажаного. З одного боку, проблема виступає як один з проявів діалектичного взаємозв'язку дійсності і можливості, що виражає динаміку переходу можливості в дійсність, оскільки включає крім дійсного положення бажане, з іншого боку, проблема є проявом причинно-наслідкових зв'язків, в яких невирішені проблеми є причиною виникнення нових проблем, що є наслідком як старої проблеми, так і бездіяльності суб'єкта. У останній відбувається пошук співвідношення в причині значення реального (об'єктивного) і бажаного (суб'єктивного).

І.В. Бестужев-Лада, приймаючи проблему як розрив між дійсним і бажаним, акцентував увагу на проблемному стані та проблемній ситуації. «Проблемний стан - той, за якого об'єктивно існує і суб'єктивно усвідомлюється людиною, соціальною групою, суспільством в цілому необхідність суттєвих змін, щоб наскільки можливо наблизити дійсний і бажаний стани. Відповідно проблемна ситуація – така сукупність проблемних станів, такий стан речей в якійсь області в цілому, за яких зазначена необхідність виступає як імперативний комплекс для особи, соціальної групи або всього суспільства, як соціальне явище (проблема і проблемний стан може і не носити соціального характеру)»34. Розмежування можливості і проблеми в роботі І.В. Бестужева–Лади пов'язане з виділеними етапами постановки перспективної соціальної проблеми, де після аналізу співвідношень даних початкової моделі і прогнозного фону слідує завершальний етап – побудова прогностичної моделі. Цей завершальний етап зводиться до з'ясування особливостей перспектив подальшого розвитку об'єкту дослідження при тенденціях, що окреслилися, з умовним абстрагуванням від можливого та необхідного втручання з боку сфери управління. Іншими словами, він виводить можливості управління зі складу перспективної проблеми.

На наш погляд, розмежовувати можливості і проблему необхідно, але не слід виводити можливості зі складу проблеми, оскільки можливості є умовами проблеми. А вибір рішення проблеми виявляється як вибір альтернативи, усвідомленої можливості. Не розробленим залишається питання про міру проблеми, коли розрив між дійсним і бажаним стає надмірним, несумісним з нормальним функціонуванням соціального об'єкту, тобто користуючись термінологією І.В. Бестужева-Лади, коли виникає проблемна ситуація. Не розробленість міри проблеми (проблемній ситуації), її меж, пов'язана з відсутністю пошуку «єдиного знаменника» бажаного в поліморфному соціальному світі або з відсутністю вивчення аксіологічного аспекту у складі проблеми. Проблема може оцінюватися по-різному і мати різну цінність для конкретних людей, соціальних груп і суспільства. І тут найважливішим є питання: «бажане» формується довільно та свавільно для певних соціальних суб'єктів або ж існують загальні підстави («єдиний знаменник») для різних оціночних систем? На наш погляд, єдиний знаменник у різних системах існує, і він визначений мірою життя, що обмежує свавілля суб'єкта. У проблемі оціночна компонента визначена мірою життя та смерті соціального суб'єкта у взаємозв'язаній і динамічній тріаді: існування – здійснення (становлення) – реалізація, оскільки бажане неможливе поза мірою життя суб'єкта. Отже, рівень проблем залежить від рівня міри життя, від наявності в ній існування – здійснення (набуття рівня душевного та духовного життя) - реалізації здійсненого, а оцінювання проблеми від співвідношення її з триєдиною мірою життя. Ці висновки цілком вірні не тільки щодо людини, але і до інших, масштабніших соціальних суб'єктів, яким надається значення цілісності і життя, – соціальним групам і суспільству.

Усі ці зрізи об'єднує визначення проблеми, в якому проблема розглядається в діалектиці можливості та дійсності, реального та бажаного. З одного боку, проблема виступає як один з проявів діалектичного взаємозв'язку дійсності і можливості, що виражає динаміку переходу можливості в дійсність, оскільки включає крім дійсного положення бажане, з іншого боку, проблема є проявом причинно-наслідкових зв'язків, в яких невирішені проблеми стають причиною виникнення нових проблем, що є наслідком як старої проблеми, так і бездіяльності суб'єкта. У останній відбувається пошук співвідношення в причині значення реального (об'єктивного) і бажаного (суб'єктивного). Іншими словами, проблему в найбільш загальному вигляді можна сформулювати як розрив між дійсним і бажаним, причому бажане обмежене можливим. Інакше, якщо бажане не обмежене можливим, то проблема носить ілюзорний характер, оскільки не відповідає реально існуючим умовам. У цьому визначенні знаходять віддзеркалення всі чотири аспекти проблеми, в онтологічному аспекті розрив між бажаним і дійсним виявляється як складність, в гносеологічному аспекті – як завдання; у праксеологічному аспекті в єдності предмету, об'єкту, суб'єкта, зв'язку, і мети рішення, причому власне розрив виявляється як предмет діяльності суб'єкта; у аксіологічному аспекті досліджується відмежованість проблеми від непроблемної і безпроблемної ситуації. В той же час в проблемі може бути домінування того або іншого аспекту, що характеризує її специфіку. Виходячи з дослідження змісту проблеми, як передумови соціальної перспективи суб'єкта, оскільки вирішення світоглядних проблем веде до зміни картини світу, можна визначити процес такої зміни, співвідношення складу, архітектури соціальної перспективи.

Соціальна перспектива як спосіб визначення динаміки розвитку тієї частини соціальної картини миру, на яку орієнтована діяльність суб'єкта, не може не ґрунтуватися на перспективних проблемах, які виявляються у ретельному науковому аналізі єдності онтологічного, гносеологічного, праксеологічного і аксіологічного аспектів, у формуванні триєдності життя України, її існування - здійснення - і реалізації здійсненого. У цьому випадку можна стверджувати перспективність поставлених проблем, оскільки викривлення одного з аспектів в аналізі проблеми, приводить до викривленого результату вирішення проблеми. А відсутність триєдності життя українського суспільства приводить «до абсурдного замкнутого кола» існування, життя заради життя.

У визначенні проблеми соціальний суб'єкт з'ясовує об'єктивні основи соціальної перспективи, того що існує у соціальному світі та змінюється незалежно від суб'єкта, що відбивається в умовах, а також виявляє суб'єктивний смисл соціальної перспективи, визначаючи свої вимоги і ідеали в тій частині соціального світу, яка знаходиться в залежності від активності і пізнання суб'єкта. Виведення поза межи діалектичного взаємозв'язку об'єктивного і суб'єктивного соціальну перспективу унеможливлює її системне дослідження. Так, ігнорування суб'єктивної сторони соціальної перспективи призводить до зумовленості суб'єкта і до його фаталізму. Фаталізм знижує активність і упевненість суб'єкта, і виносить в зовнішнє міру життя, без залежності від того, що є основою фаталізму – Бог, Хаос, доля, світле або темне майбутнє і так далі. У свою чергу, ігнорування об'єктивної сторони соціальної перспективи веде до волюнтаризму і відчутті безкарності суб'єкта і цим обмежує міру життя тільки внутрішніми характеристиками. Міра життя виявляється тільки у відношенні, і повинна розглядатися в діалектичному взаємозв'язку об'єктивної і суб'єктивної сторони соціальної перспективи, яка ґрунтується на перспективних проблемах суспільного розвитку.

Міра життя визначає соціальну діагностику не тільки як теоретично усвідомлену діяльність, а й як соціально-культурну практику повсякденності людей, що передається з покоління до покоління. Діагностування, в широкому смислі виявляється як здатність і інструментарій розпізнавання, і у вузькому - як процес розпізнавання ситуації людини, соціальної групи, суспільства, їхньої поведінки і діяльності, що у повсякденній практиці за аналогією використовує метафоричні образи діагностування. Діагностування здійснюється на різних рівнях людського пізнання на теоретичному рівні виявляється як діяльність і технологія розпізнавання проблем, на буденному, повсякденному рівні, як діагностичні практики образного розпізнавання.

Наявність діагностичних практик в повсякденному житті є закономірним явищем випереджального відображення, основою для передбачення в цілому і спілкування зокрема. Повсякденні діагностичні практики передаються з покоління в покоління, стереотипізуются, видозмінюються, і розповсюджуються у соціокультурних спільнотах і суспільствах, характеризуються як практично орієнтовані ідентифікації і оцінювання, що впливають на процес прийняття рішень або на соціокультурну поведінку людей. За відсутності технологічного, штучного характеру і теоретично осмисленої алгоритмічності, вони носять образний, метафоричний характер, розпізнавання здійснюється аналогічно, але без чітких науково обґрунтованих процедур. В основі метафоричних практик розпізнавання лежать принципи подібності та схожості, які вживаються усвідомлено або неусвідомлено, продумано або спонтанно.

Основними діагностичними метафорами є образи «межі», «норми», «соціальної патології», «просування», «диспозиції» і «рекогносцировки», «за зразком», «розслідування».

Образ «межі», «норми», розподілу норми й екстремумів, і їх оцінювання. Якщо найкращим визначається норма, то пошук здійснюється у напрямі гармонізації стану, досліджуються і діагностуються можливості своєчасної дії, в межах норми, запобігаючи доведенню системи або її частини до екстремального стану, який може привести до гіршого незворотного руйнування норми. Якщо оптимумом, найкращим розглядається розвиток, то досліджується якісні зміни норми, під час переходу через екстремум. В цьому випадку якісний розвиток передбачає врахування резервів нормального функціонування соціального організму задля розвитку, обмеження розвитку внутрішніми ресурсами системи. Діалектична єдність найкращого розвитку і найкращого стану дозволяє сформулювати підхід гармонійного розвитку. Цей підхід полягає не тільки в дослідженні відповідності розвитку частин системи, але і у відповідності стану і розвитку.

Метафора «соціальної патології» розвивається у безпосередньому зв'язку з розумінням норми, специфіка полягає в тому, що патологія розглядається як захворювання цілісного організму, деформація його нормального стану. На основі метафори «соціальної патології» застосовується два підходи «фельдшерський», симптоматичний, використання відомих процедур діагностики за принципом «симптом – лікування», і «лікарський», причинно-наслідковий підхід, системне дослідження не тільки з позиції знання загального, але і у визначенні особливого і конкретного (одиничного) у вирішенні соціальних проблем.

Образ «просування» безпосередньо пов'язаний з процесом і образом картування, за принципами схожості з топографічними і батиметричними картами та здійснюється в метафорах «диспозиції», і у військово-топографічному образі - «рекогносцировки», які покликані охарактеризувати співвідношення сил, їх і ресурсів територіальне розташування, можливості і результат протистояння «воюючих сторін». Подібність з планіметричними картами використовується в метафорах шосейного або залізничного «шляху», «мережі», «павутини» та ін.

При цьому обов'язково вивчається місцеположення (взаєморозташованість одне відносно одного), яке може бути в сукупності причинно-наслідкових, структурно-функціональних, польових й інших зв'язків. Процес розпаковування смислів метафор може включати і відповідність основним процесам картографії формування «мови карт», вивчення «рельєфу місцевості», умовних позначень в процесі візуалізації проблеми і ситуації.

Метафори «за зразком» використовуються в діагностичних практиках в осмислених і несвідомо прийнятих «класифікаціях» і образах, а також в порівнянні знайомих людей (ситуацій, подій) з незнайомими.

Метафора «розслідування» використовує образи за аналогією з читанням і розумінням слідів. У цій метафорі, як правило, застосовується дедуктивний підхід, від загального до одиничного, від знання або образу причинно-наслідкових зв'язків подієвого поля до специфіки конкретної ситуації.

Соціальна діагностика, як цілепокладаюча діяльність суб'єктів управління, об’єктивується у діагностичних практиках та соціальних технологіях, що передаються суб'єктами управління в соціокультурному просторі, в останньому випадку вона має всі ознаки «соціальної технології»: штучність, повторюваність, тиражованість, операційність, цілеорієнтованість, внутрішню логічність, послідовність й алгоритмічність.

Діагностика як технологія є визначенням ситуації, а її проблемно-орієнтований характер є основою для подальшого прогнозування (формування образу майбутнього його поліваріативності і пріоритетності проекту майбутнього), проектування як цілеорієнтації діяльності на майбутній стан об'єкту, планування як просторово-часової визначеності діяльності, управління як постійного супроводу здійснення діяльності.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...