Главная Обратная связь

Дисциплины:






Методологічні принципи соціального прогнозування 3 страница



Діяльнісний принцип характеризує прогнозування як важливу соціальну технологію, оскільки проблематика прогнозування формувалася, починаючи з класичної школи менеджменту, як одна з найважливіших функцій управління, поряд із плануванням, організацією, координацією, контролем та ін., аж до базових робіт з технологічного прогнозування Е. Янча і Дж. Мартіно.

Е. Янч зв'язував гносеологічну обґрунтованість прогнозу в праксеологічному контексті визначення етапу в життєвому циклі інновацій, у тому числі й соціальних. Він виділив вісім основних рівнів технологій у здійсненні прогресу. При цьому кожний непарний етап зв'язаний доцентровими (а парний - з відцентровими) горизонтальними переміщеннями технологій. У вертикальному напрямку технології проходять етапи: 1 - наукових ресурсів, 2 - технологічних ресурсів, 3 - елементарних технологій, 4 - функціональних технологічних систем, 5 - застосування, 6 - навколишнього середовища, 7 - соціальних систем, 8 - суспільства. Як приклад наводиться таке переміщення: емпіричне постулювання якоїсь наукової теорії, «запліднення» іншого фундаментального технологічного дослідження, злиття відособлених технологій, поширення існуючих технологій, потреба в допоміжних або підтримуючих системах, «вторгнення» інших галузей, програму технічної допомоги для країн, що розвиваються, етичні обмеження, що накладаються на соціальні цілі68.

Технологічне прогнозування засноване на закономірності життєвого циклу технологічної інновації, що здійснюється в діяльності різних соціальних суб'єктів у різних галузях наукового знання й практики, здійснюється за допомогою самоорганізації в їх взаємодії. Саме знання закономірностей виявлення поля диспозицій соціальних суб'єктів забезпечують необхідну основу для прогнозування як пошукового, так і нормативного.

На відміну від Е. Янча, що не сумнівається у вірогідності прогнозних знань, Дж. Мартіно критично ставиться до застосування критерію вірогідності прогнозу. На його думку, використання критерію вірогідності в пошуку найкращого рішення зіштовхується з двома обставинами, що перешкоджають застосуванню цього критерію для оцінки технологічного прогнозу. Перша обставина, що має, однак, менше значення, полягає в тому, що він не дає нам способу оцінки якості прогнозу до настання цієї події. Друга, і найважливіша за значенням, обставина полягає в тому, що в цьому випадку ігнорується метод, за допомогою якого прогнози використовуються для прийняття рішень (в ситуаціях керованих і некерованих умов, у дії прогнозів, що «самоздійснюються» і «самознищуються». Корисність прогнозу для цілей прийняття рішень залежить від обґрунтованості використовуваної в прогнозі логічної структури й ступеня використання наявної інформації69.



На думку Дж. Мартіно, необхідність прогнозування пов’язана, насамперед, із вадами його можливих альтернатив:

«відсутність прогнозу» - рішення, націлене на короткий період часу і в незначних змінах умов та технологій;

принцип «може трапитися все, що завгодно», себто ствердження нездатності «впливати на майбутнє в необхідному напрямку», бездіяльність у цьому випадку означає націленість на невдачу;

принцип «славетне минуле», суть якого полягає в ігноруванні майбутнього, обмеженні майбутнього минулими стратегіями й рішеннями, останні перетворюються з інструмента розвитку в «музейний експонат»;

принцип «рішучі дії», що заснований на припущенні, що керівники будуть мати час для прийняття ефективних рішень після настання кризової ситуації;

прогнозування за допомогою «генія» визначає перевагу в підготовці прогнозу інтуїтивних методів прийняття рішення70.

Як небажана альтернатива науково-обґрунтованим прогнозам розглядаються псевдопрогнози. Так, В. Матвієнко основним завданням методологічних і методичних прогностичних принципів визначає необхідність відрізняти прогнози від псевдопрогнозів. В якості основних він виділяє методологічні прогностичні принципи: 1) оптимізму, 2) майбутнього, 3) актуалізму. Принцип оптимізму в прогностиці випливає з принципу історичного оптимізму, що лежить в основі гуманістичного сприйняття світу. Прогностичний оптимізм - це впевненість у тому, що прогностика здатна допомогти людям зробити своє життя кращим. Принцип майбутнього - це підхід, відповідно до якого кожне явище варто розглядати з точки зору його майбутнього, присутнього в сьогоденні. Актуалізм припускає турботу про людей, що живуть нині. Відповідно псевдопрогнози позбавляють сьогодення майбутнього, механічно переносять туди існуючі недоліки, ігноруючи соціальний прогрес, майбутнє розглядається як фактор, якому має підкорятися або вже підкоряється сьогодення. «Псевдопрогнози методологічно базуються на принципах: (1) безвихідного песимізму, (2) збереження сьогодення, (3) «футурошоку». Відповідно до першого принципу, неможливо вирішити існуючі соціальні проблеми. Другий принцип свідчить про прагнення законсервувати сьогодення. Посилання на «футурошок» - це обвинувачення майбутнього у тому, що воно породжує існуючі проблеми» 71 .

У цій концепції не погодженою лишається проблема актуалізму і фактора майбутнього. Турбота про справжнє покоління й вирішення нагальних проблем є найважливішим принципом акумуляції соціальної енергії за допомогою оптимізму, але фактор майбутнього як збереження невідтворюваних ресурсів для майбутнього за допомогою песимізму обмежує свавілля діючих соціальних суб'єктів. За допомогою песимізму й ствердження цінності в майбутньому позачасових цінностей формуються прогнози попередження, але це діючий песимізм (а не слабодухість й безвідповідальність), що перебуває в діалектичному взаємозв'язку з оптимізмом стосовно майбутнього. Тому фактор майбутнього й актуалізму для сьогодення реалізуються через принцип соціальної перспективи у взаємозв'язку оптимізму й песимізму.

Специфіка прогнозування складається саме в імовірнісному характері науково обґрунтованих висновків, орієнтованих на забезпечення ефективних рішень.

Прогнозування, як вид соціальної технології, ґрунтується на діяльнісному підході, що встановлює детермінацію майбутнього закономірними зусиллями людей, а найважливішим джерелом соціальних змін є взаємодія соціальних суб'єктів. Отже, для соціального прогнозування в якості родових виступають принципи соціальних технологій.

Дослідники, зокрема, Ю. Сурмін і М. Туленков виділяють дві групи принципів соціальних технологій. Перша група принципів визначає окремі етапи життя соціальних технологій (принципи проектування й конструювання, принципи перевірки й впровадження, що регулюють процеси легітимації технологій, і принципи функціонування). Друга група характеризує зміст (будову) технологій з двома основними видами - принципи побудови соціуму й власне принципи технологій. В принципах побудови соціальних технологій окреслюються 13 принципів (ефективності й оптимальності; цілепокладання; системності, синергізму; саморозвитку; межі й кардинальності; реалізму; гуманізму; стійкого розвитку; проблемності; надійності; інноваційності; обґрунтованого використання передового досвіду) 72.

У цій досить повній системі присутня несинтезованість принципів, оскільки присутні в якості рівнопокладених принципи різних рівнів. Так, у діяльнісному підході фундаментальною характеристикою є цілепокладання, а оптимальність і ефективність є критеріальними характеристиками цілепокладання, в якому ефективність визначає співвідношення соціального ефекту в співвідношенні на витрати, а оптимальність – досягнення максимального ефекту за цільовою функцією. Отже, оптимальність і ефективність є уточнюючими принципами стосовно цілепокладання, як і принцип проблемності відображає обумовлюючі обставини цілепокладання. Подібно до цього необхідно відзначити, що стійкий розвиток також характеризує процес інституціоналізації діяльності, спрямованої на прогрес людського розвитку, або ефективного використання керованих факторів. Принципи межі й кардинальності також є складовими процесу й результату керованого розвитку. Принцип саморозвитку, навпаки, визначає закономірність пізнання некерованих об'єктивних факторів, що уточнюється принципом синергізму. Необхідно підкреслити той факт, що принцип надійності є відбиттям однієї з основних властивостей складних систем (поряд з безпекою, живучістю, гнучкістю, адаптивністю та ін. 73), а обґрунтоване використання передового досвіду - це один з етапів «переміщення» інновації як технології (що переконливо досліджували Е. Янч і Дж. Мартіно).

Принципи побудови соціальних технологій, за своєю суттю, є методичними принципами, які відповідно до природи технології, «розгортаються в деяку систему методів, що дозволяють одержати конкретне знання» 74, у нашому випадку, мова йде про досягнення передбачуваного результату за допомогою технології. Для прогнозування цим результатом є одержання знання, за допомогою якого соціальний суб'єкт приймає рішення в умовах невизначеності, усвідомлення джерел і специфіки невизначеності, скорочення її меж, визначення вектора руху в майбутнє.

Висунення десятків програм розвитку суспільства, в остаточному підсумку, служить відповіддю на запитання: Яким буде світ? Хто ми й де ми? Куди ми йдемо (цілі)? Як туди потрапити (план)? 75. В. Жуков і Б. Краснов праві, коли стверджують, що «об'єктивна основа прогнозування політичних подій полягає в тому, що їх майбутнє закладене в сьогоденні, але тільки в можливості; нове міститься в старому (минулому), але знов-таки тільки в можливості. Можливість існує об'єктивно в самій дійсності як прихована тенденція її подальшого розвитку. Отже, іншого шляху для прогнозування майбутнього немає, крім пізнання реальної дійсності, точніше, пізнання можливостей, тенденцій, закладених у справжньому стані політичної системи» 76.

Методологічні принципи реалізуються через її методичні принципи, що забезпечують, прогнозування, науково обґрунтовані принципи реалізуються через принципи «мистецтва застосування» на практиці. Стосовно прогнозування методичні принципи були обґрунтовані в «Робочій книзі з прогнозування», що пропонує принципи: 1) системності, 2) погодженості, З) варіантності, 4) безперервності (прогностичного дослідницького супроводу розвитку об'єкта), 5) верифікованості (визначення точності, вірогідності й обґрунтованості прогнозу) і 6) рентабельності прогнозування (підвищення економічної ефективності прогнозу) 77. Саме методичні принципи відображають специфіку побудови соціальної технології, технологічної сторони дослідження. Тому основними принципами виступають системність (іноді комплексність), синергізм (і пов'язані із синергією варіативність і варіантність), безперервність і послідовність (іноді алгоритмічність соціальної технології).

Псевдопрогнози, к не без підстав вважають дослідники, можна відмежувати від прогнозів на основі наступних методичних прогностичних принципів: 1) обґрунтованості прогнозу, 2) безперервності прогнозу, З) активності прогнозу. Принцип обґрунтованості прогнозу полягає в тому, що прогноз повинен бути побудований за допомогою певної дослідницької процедури (алгоритму) на основі інформації про минуле й сьогодення. Прогноз повинен мати основу - базовий період, за даними якого установлена екстраполяційна закономірність. Принцип безперервності прогнозу вимагає, щоб прогноз надавав інформацію не лише на якусь мить часу в майбутньому, але й на більш близький момент усередині інтервалу, охоплюваного прогнозом. Безперервність прогнозу наочно проявляється у випадку екстраполяції плавних кількісних закономірностей. Завдяки властивості безперервності прогноз щороку (або ще частіше) дозволяє проводити порівняння з дійсністю 78.

Методологічний принцип об'єктивності розгортається на методичному рівні в принципах системності, синергізму, об’єктно-орієнтованому діяльнісному підході, інноваційності, науковій обґрунтованості й вірогідності (верифікованості). Принцип розвитку втілюється на методичному рівні в принципах стійкого розвитку й саморозвитку, діалектичної єдності ретроспективного і перспективного, безперервності й послідовності. Принцип ціннісної орієнтації здійснюється за допомогою принципів гуманізму (людиноцентристського підходу в соціальних технологіях в цілому й у прогнозуванні зокрема), принципу реалізму (що заперечує утопізм і псевдопрогнози), принципу соціальної перспективи в діалектичній єдності оптимізму й песимізму, принципі єдності актуального й потенційного (взаємозв'язку актуалізму й фактора майбутнього в практичній діяльності), цільової орієнтації на місію прогнозування (принцип корисності прогнозу).

Специфіка політичного прогнозування уточнюється за допомогою об'єкта й предмета. «Одним з важливих напрямків прогнозування суспільного розвитку є політичне прогнозування, об'єктом якого виступає політика (внутрішня і зовнішня), а предметом – пізнання можливих станів політичних подій, явищ, процесів» 79. До предмету політичного прогнозування включені суб'єкти політичної діяльності, держава, громадянське суспільство, класи, соціальні прошарки, партії, політичні лідери; соціальні, економічні й культурні стейкхолдери, що здійснюють прямий або непрямий вплив на політику; об'єкти політики - зовнішні і внутрішні, соціум і держава, міжнародне і внутрішнє становище (ситуації й події), сфери життєдіяльності суспільства, цілі й засоби досягнення цілей, політичні інститути, взаємозв'язки, відносини, режими й організаційні процеси (процес прийняття політичних рішень, політичні комунікації, політичний стиль, влада й вплив, управління політичним конфліктом).3. Діалогічний зміст поняття «соціальне проектування»

Знаменною відзнакою часу виступають проекти зі зміни навколишнього середовища, клімату, містобудівництва, автоматизації систем управління, створення глобальних інформаційно-комунікаційних мереж. Предметом гострих дискусій стає проектна діяльність у галузі генної інженерії, конструювання форм життя, і, навіть, людини. В науково-технічній сфері соціотехнічні, прикладні, проектні аспекти починають настільки превалювати над фундаментальними, академічними, що це дає підставу окремим філософсько-науковим течіям і школам ототожнювати наукову і проектну діяльність (йдеться, насамперед, про радикальний конструктивізм, системо-мисленнево-діяльнісну методологію) [80]. В суто духовно-культурній площині та чи інша концепція, теоретичний підхід або культурно-духовна традиція починають все частіше розглядатися як особливий різновид проектування, програмування особистості та суспільства, їхніх цінностей і духовних прагнень [81].

Видається, що проективізація різноманітних сфер життєдіяльності сучасного суспільства віддає дань не лише певній моді, загальному динамічно-конструктивному духу доби модерну, але має під собою і більш глибоке підґрунтя. Зрештою вона визначається нагальною потребою у підвищенні культури активно-діяльного ставлення людини до оточуючої її дійсності і себе самої, гострою необхідністю забезпечення відповідності суспільства тим глобальним проблемам сучасності, від вирішення яких залежить його майбутнє. В епоху атомної енергії і глобалізації ціна наслідків стихійного розвитку виявляється дуже високою, зумовлюючи техногенні катастрофи, війни, тривалі соціальні, економічні і політичні кризи.

У вітчизняному суспільстві інтерес до проектування, крім того, диктується слабкістю проектувальної основи прийняття державно-політичних рішень, програмування та планування суспільного розвитку. До того ж, гостро відчувається нерозвиненість проектної складової самоорганізації громадянського життя, низький ступінь поширення серед населення сукупності знань і вмінь визначення стратегічних і тактичних загальнозначущих суспільно-політичних завдань, конструювання засобів їх розв'язання.

Із огляду на викладене, виглядає не дивним пробудження пильної дослідницької уваги до феномену проектування, що, починаючи з кінця 60-х років XX ст., активно вивчається під різними кутами, передусім, у філософії наукової та інженерно-технічної свідомості [82], соціальній філософії та філософії історії [83], соціології [84], політології [85] та ін. Разом із тим зміст поняття «проектування» залишається предметом дискусій, що, зокрема, має прояви у його неоднозначній інтерпретації у провідних філософсько-енциклопедичних працях пострадянського періоду.

Так, В.М. Розин у виданні «Нова філософська енциклопедія» (Москва, 2001 рік) визначає проектування як «один з основних (поряд із інженерною діяльністю) способів створення техніки та інших виробів і споруд» [86]. На підставі цього виділяється традиційне, класичне проектування, що належить, насамперед, до інженерно-технічної галузі і відповідає низці принципів (здійсненності, конструктивної цілісності, завершеності, незалежності, відповідності тощо). На думку цього автора, поширення цих стандартів «на решту різновидів діяльності ускладнено в силу відсутності або недосконалості наукових знань про закономірності функціонування відповідних об’єктів» [87]. Констатуючи факт експансії проектувальної думки за інженерно-технічні межі, російський філософ підкреслює, що за нових умов вона істотно змінюється, здобуваючи нетрадиційний, квазіпроектувальний статус. Цьому баченню, зокрема, відповідає висновок, який В.М. Розін зробив пізніше, про те, що соціального проектування як власне проектування ще не існує, воно і сьогодні знаходиться в стані формування [88].

Загальна орієнтованість на відтворення «сильного», «справжнього» проектування в цілому імпонує. Слід погодитися з «прив’язкою» самої можливості проектно-конструктивної активності до науково-теоретичних знань. У цьому плані представлений погляд на недовершеність соціального проектування ґрунтується на дійсному відставанні розвитку суспільствознавчого знання від природничого. У той же час, на наш погляд, зазначена відстань перебільшується, а запропоноване визначення імпліцитно закриває шлях розвитку соціальній проектно-конструктивній думці, підводячи до думок про об’єктивну, сутнісну другосортність, утопічність, нездійсненність проектного осмислення соціальної матерії і, в цьому світлі, до висновку про те, що технічній науці, інженерії та архітектурі належить виключне право на проектування.

Протилежний варіант вкрай широкого розуміння поняття «проектування» можна знайти у виданні «Всесвітня філософська енциклопедія» (Москва–Мінськ, 2001 рік), де автор відповідної словникової статті С. Б. Савєлова визначає «проектування» як діяльність, «під якою розуміється промислення того, що повинно бути» [89]. Проектування характеризується ідеальним характером дії та його орієнтованістю на створення (появу) чогось у майбутньому. На думку вченого, саме ці ознаки відрізняють проектування від інших широких типів гуманітарних технологій, наприклад, від дослідження.

Видається, що зазначена дефініція вказує на найбільш загальні сутнісні ознаки проектування. Але водночас вона напевно є недостатньо конкретною, такою, що, з одного боку, не дає можливості відрізняти проектування, наприклад, від процесу творення утопій, а, з іншого, протистояти експансії радикально-конструктивістського ототожнення проектної та теоретичної діяльностей, різноманітним спробам надмірно розширити обсяг поняття «проектування», що фактично дають можливість урівнювати в «проектному» статусі такі якісно різнорідні форми духовної активності та її продуктів як міф, релігію, утопію, ідеал, ідею, концепцію, теорію тощо.

Зазначений теоретичний контекст актуалізує потребу в поглибленні розуміння змісту загальнородового поняття «проектування» на шляху врахування всезагального діалектичного взаємозв’язку, що існує між різноманітними формами духовно-конструктивного освоєння реальності. Встановлення такого зв'язку не може означати розчинення специфіки проектного освоєння суспільного і природного. Йдеться про загальні принципи, що реалізуються за допомогою особливих форм і засобів у різних просторово-часових вимірах буття людини.

Коріння терміну «проектування» походить від латинського «projectus» – «кинутий уперед». Принаймні до середини XX ст. він переважно вживався в техніці, інженерії та архітектурі для позначення особливої діяльності з розробки розрахунків, креслень, макетів, моделей ще неіснуючих об’єктів (наприклад, будинків, споруд, машин). У той же час це не значить, що принаймні окремі елементи проектування не використовувалися в інших сферах суспільної життєдіяльності. Аналог цієї ситуації можемо знайти у Ж.Б. Мольєра, персонаж якого протягом тривалого часу і не підозрював, що все життя розмовляв прозою. Також, незалежно від факту усвідомлення, проектні потенції присутні в свідомості будь-якої людини та проявляються в її продуктивній творчій діяльності за мірками свободи та оновлення, коли внутрішня самовизначеність людини переважає детермінацію зовнішніх обставин.

Генетична основа проектування – специфічна людська здатність до творчого цілепокладання, тобто спроможності ідеально покладати, конструювати ще не існуючі, нові результати своєї діяльності. «Павук робить операції, що нагадують операції ткача, і бджола будовою своїх воскових комірок осоромлює деяких людей-архітекторів. Але і найгірший архітектор від найкращої бджоли з самого початку відрізняється тим, що перш ніж будувати комірку з воску, він вже збудував її у своїй голові. В кінці процесу праці виходить результат, який уже на початку цього процесу мався в уяві людини, тобто ідеально. Людина не тільки змінює форму того, що дано природою; в тому, що дане природою, вона здійснює разом з тим і свою свідому мету, яка як закон визначає спосіб і характер її дій і якій вона повинна підкоряти свою волю» – пише К. Маркс [90].

У цьому аспекті можна, навіть, казати про певну міру проективності і штучності наслідків цієї діяльності: засоби праці, мову, соціальні норми та культуру в цілому, що більшою або меншою мірою опредметнюють певні ідеальні образи, прототипи, забезпечуючи відтворення людини як суб’єкта, долаючи протиріччя між її потребами і світом, знімаючи зовнішню інертність матерії. Проте не слід перебільшувати проектний характер культури, в дійсності зустрічаємо те чи інше співвідношення природного та штучного, стихійного і врегульованого.

Найперше, це зумовлюється тим, що і для найдосконаліших ідеальних образів майбутнього характерна певна міра схематизму, відносності, нездатності охопити всю багатоманітність, всю складність реального світу. Отже, в людській діяльності завжди лишається місце для випадкових, стихійних, непередбачуваних факторів, що можуть значно впливати на її дійсний характер і наслідки. По-друге, на практиці маємо не єдиний проект бажаного майбутнього для людського роду як цілісності, але переважно стихійне переплетення інтересів особистостей, соціальних груп і суспільства, що породжує конкуренцію, а часом конфлікт різних точок зору на майбутнє і, як результат, настання ніким незапланованих наслідків, відмінних від бажань окремих учасників суспільних відношень.

Ураховуючи це, викликає сумніви доволі широка інтерпретація ролі проектів і проектування в людському бутті, презентована Ж.П. Сартром у низці праць із філософської антропології. Філософ визначає поняття «проектування» як відношення людини до майбутнього об’єкту, прагнення «викликати до життя те, що «ще не було», рішення «кинути себе» (фр. me pro-jette) певною дією до певних цілей. У цьому смислі будь-яка людська дія – це «проект самого себе до можливого» [91].

В основі цих поглядів – розділення свідомості на три блоки. Перший («буття-в-собі») об’єднує фактичні обставини виникнення свідомості, що не залежать від неї, а, отже, відносно неї мають випадковий характер. Другий блок свідомості («буття-для-себе») є джерелом здатності людини відриватися від наявного, знімати або «анігілювати» випадковість своєї фактичності через автономне проектування « того, що не існує», трансформуючи його в «конкретну та сингулярну тотальність». Унаслідок цієї проектувальної місії «буття-для-себе» і народжується третій блок свідомості, позначений поняттям «світ як феномен».

Іншими словами, проектування в цілому справедливо інтерпретується як прояв зв’язку можливого та дійсного, майбутнього і сучасного і, в такому вигляді, визначається в якості неодмінної умови довершення, конституювання цілісності буття особистості в світі. У кінцевому підсумку, за концепцією Ж.П. Сартра, здатність людини проектувати світ і себе є основою її свободи та відповідальності. Водночас, видається, що презентоване розуміння поняття «проектування» не дає змогу відрізняти його від інших форм цілепокладання та ідеальних процесів творення «того, що не існує» (наприклад, фантазування). На нашу думку, цей недолік є симптоматичним, таким, що випливає з перебільшення проектувальної самостійності «буття-для-себе». Ж.П. Сартр, за суттю, вилучає «фактичні обставини», та, як наслідок, і закономірності, що з них випливають, із змісту джерела свободи людини. До того ж конструктивна свобода свідомості не безмежна, існують об’єктивні закономірності, що визначають поле здійсненного, за якими творча думка може перетворюватися в пусту фантазію. «Оскільки «антилюдським» у сартрівському сприйнятті виявляються саме об’єктивно-матеріальні елементи і залежності в структурі історичної дії, то для проектування індивідом себе не залишається жодних об’єктивних дороговказів й орієнтирів, внутрішня організація живої праці звисає в повітрі» – відзначає М. Мамардашвілі [92].

Можливою небезпекою екзистенціалістської абсолютизації ролі проектно-конструктивного потенціалу людини є ігнорування стихійних, а, врешті-решт, об’єктивних форм реалізації природно історичних закономірностей. Між тим проектна цілеспрямована діяльність людини перебуває в діалектичній єдності зі стихійною «безпроектною» активністю, а, отже, проектне зняття дезінтеграційних чинників природної і соціальної стихій має певну межу, порушення якої зумовлює спотворення проектування. Так трапляється в силу неминучої конкретно-історичної обмеженості проектно-конструктивних моделей, що нездатні охопити всю багатоманітність реального життя. Звідси проектний максималізм, який намагається повністю знищити стихійні паростки природної та соціальної самоорганізації, робить суспільство заручником штучних і нежиттєздатних схем, не наповнюваних реальною процесуальністю природних і суспільно-історичних явищ. Як такий, він виявляється утопічним і може спрямувати енергію людини та суспільства в річище неконструктивних, соціально-небезпечних дій.

Усе це вказує на необхідність більш чіткого виявлення глибинного підґрунтя єдності проектного і стихійного, штучного і природного в соціальному бутті. Врешті-решт, людина, яка прагнула освоїти світ (а не хижацькі присвоїти собі щось), мала орієнтуватися на взаємність, на зрозуміння його природної закономірності, на діалог із «внутрішнім голосом» природи. Формування цих вмінь, звісно, не могло відбуватися миттєво, але відзначалося тривалістю та суперечливістю. Себто внутрішні проектні потенції процедури цілепокладання реалізувалися не відразу і небезпідставно, але протягом багатьох епох мірою диференціації та якісного розвитку ідеальних форм відображення об’єктивної дійсності.

Специфіка ідеального полягає в конструюванні у свідомості людини образів певних предметів відповідно до її потреб, інтересів, цінностей. Зміст цих образів визначений практичною діяльністю людини, і, водночас, вони здійснюють зворотний детермінуючий вплив на практику. Суперечлива взаємодія, що виникає між цими образами та практикою їх реалізації, виступає джерелом саморозвитку людини та її здатності покладати і реалізовувати поставлені цілі.

На початку історичного розвитку цілепокладання знаходилося в майже нероздільній, синкретичній єдності з практичною діяльністю. Матеріалом, з якого конструювалися ідеальні образи можливих форм суспільної організації або засобів праці, виступав, насамперед, практичний, донауковий досвід. Шляхом застосування методу спроб і помилок, тривалої історичної апробації на здійсненність (у такий спосіб, за суттю, духовно-практично засвоювалися ти чи інші об’єктивні закономірності) зазначені ідеальні образи вдосконалювалися і набували характеру прототипів, що освячені міфічно-релігійними поясненнями, перетворювалися в канони – узвичаєні, традиційні зразки, норми творчо-конструктивних пошуків у певній сфері діяльності. Проте з часом конструювання ідеальних образів бажаних результатів діяльності поступово починає «звільнюватися» з-під «диктату» матеріально-практичних умов. Цей процес розтягнувся в часі на тисячоліття і, за своєю суттю, виражав становлення суб’єктності людини.

Уже на ранніх етапах цілепокладання містило значний потенціал конструктивної або продуктивної уяви, тобто здатності ідеально творити інший штучний світ, що використовує матеріал, який надається природно-історичним середовищем, і у той же час перевищує його. Першим проявом цієї здатності виступило творення фантастичних міфічних образів. Але поступово людина починає творити здійсненні ідеальні конструкції, що дивовижним чином проривали обрії наявного простору та часу, межі практичного та духовного досвіду. Стародавні геометричні креслення, математичні розрахунки, астрономічні спостереження, знання анатомії та релігійно-філософські міркування реалізовувалися в монументальних архітектурних спорудах, масштабних агротехнічних системах, видатних творах мистецтва і думки, складних державно-військових організаціях, відшліфованій правовій техніці та ін., що і сьогодні змушує дивуватися рівню проектно-конструктивної уяви зодчих, які жили багато тисячоріч тому.

В основі цих успіхів – становлення у людини здатності конструктивно-теоретично організовувати свою мисленневу діяльність, яка має за мету вирішення певної практичної проблеми. Зазначена характеристика вказує на тісний взаємозв’язок проектної та теоретичної діяльностей. Виникнення та розвиток останньої є передумовою виділення проектування з практики в окремий відносно самостійний різновид ідеально-конструктивної діяльності. Річ у тім, що теоретичне і проектувальне знання мають спільне генетичне коріння, виростаючи, врешті-решт, з ідеї, яка має подвійну теоретично-проектувальну природу. Таке розуміння відповідає, зокрема, думці П.В. Копніна, який визначав ідею як форму “відображення зовнішнього світу, що включає у себе усвідомлення мети і перспективи його подальшого пізнання та практичного перетворення” [93].





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...