Главная Обратная связь

Дисциплины:






Методологічні принципи соціального прогнозування 4 страница



Це значить, що в певному плані концептуальна схема обґрунтування, пояснення, розуміння та тлумачення ідеї може трактуватися як особливий проект системи теоретичного знання. Але підкреслимо, що такий збіг не є повним, а поняття проектування та теоретичної діяльності не є синонімами, позначаючи відмінні форми духовного освоєння світу. Проектування виступає формою раціонально-конструктивної організації теоретичних знань із метою вирішення певної практичної проблеми, між тим, головна мета теоретичної діяльності – пізнати закономірності розвитку дійсності, використовуючи проектний досвід перевірки тих або інших пізнавально-академічних висновків. «Якщо наукова теорія є універсальною формою теоретичного освоєння світу, то проект є універсальною формою його конструювання» – справедливо відзначає С.Б. Кримський [94].

Зазначена теза підтверджується тим, що у дійсності структура проектування не вичерпується лише концептуальним рівнем. Крім розробки концепції артефакту (штучного об’єкту) як засобу вирішення проблемної ситуації, вона має і перцептуальний рівень, у якому на підставі синтезу теоретичного та практичного досвіду опредметнюються конкретні засоби здійснення цієї концепції. У випадку відсутності потрібних ідеально-конструктивних засобів і вмінь втілення концептуальної схеми відбувається її переосмислення, така процедура, як правило, має повторювальний (ітеративний) характер.

У такій якості проектування виявляється формою відтворення єдності теорії та практики, забезпечення їх чисельних взаємопереходів. У світлі цього ототожнення понять «теоретична діяльність» і «проектування» може зумовлювати порушення діалектичної єдності теорії та практики. Спостерігаємо це на прикладі філософсько-наукової концепції радикального конструктивізму, яка мала значний академічний резонанс у західних країнах протягом 80-х років і перетворилася на методологічну основу багатьох наукових галузей: у біології – це праці У. Матурани, Ф. Варела, в кібернетиці – Х. фон Ферстера та Е. фон Глазерсфельда, в нейрофізіології – Г. Рота, у психології і психіатрії – П. Ватцлавіка, в соціології – Н. Лумана та П. Бергера.

Суть цієї течії – уподібнення життя та пізнання, твердження про конструювання об’єктивної дійсності в процесі мислення, спроба розглядати теоретичну діяльність як свого роду проектування, конструювання об’єктів наукового дослідження [95]. Позитивною стороною таких поглядів виступає, передусім, підкреслення активності суб’єкта пізнавальної діяльності, що не просто механічно відтворює об’єктивну дійсність, але демонструє здатність до творчо-організуючого освоєння світу та себе самого. Проте у крайніх проявах відбувається абсолютизація цієї точки зору і водночас ігнорується внутрішня, незалежна від волі суб’єкта активність навколишньої реальності.



Це проявляється, зокрема, в тому, що основними продуктами теоретичної роботи визнаються не знання, але проекти, конструкції, норми, приписи, критерієм перевірки яких є здійсненність. Водночас умови цієї здійсненності не розкриваються, а тому, процес теоретизування-проектування презентується як процес свавільного перетворення пасивного об’єкту. Проте «… суб’єкт із певними настановами і конструктами свідомості конструює навколишній соціальний світ аж ніяк не навмання, а «б’є по клавішам можливого» – пише Є.Н. Князева [96]. Інакше кажучи, теоретичне відображення об’єктивних закономірних зв’язків якогось фрагменту дійсності є умовою здійсненності проектних форм його перетворення, розкриваючи межі проектувально-конструктивної творчості, у випадку порушення яких вона стає утопічною.

Тобто теоретичні знання, не збігаючись із конкретними проектувальними образами, вказують на загальні межі можливого простору проектування. І, поряд із цим, проектна діяльність, як форма практичного випробовування теоретичних знань, сприяє встановленню міри їх істинності, їх адекватності реальності. Власне тому слід відрізняти проектування від прогнозування, адже останнє має суто пізнавально-теоретичну спрямованість на розкриття усього спектру можливих закономірних тенденцій розвитку якогось явища і, в цій ролі, відзначається переважною орієнтованістю на освоєння часу як всіх можливих рядів послідовностей подій реального життя. У цій якості прогностика є теоретичною основою проектування як ідеального творення певного цілісного об’єкту. При цьому розмаїття часових рядів знімається в процесі проектно-конструктивного освоєння лише однієї просторово-часової альтернативи розвитку об’єктивних подій і процесів, найбільш бажаної і здійсненної з огляду на потреби, інтереси, цінності проектувальника та наявні у нього ресурси. А, отже, характер випереджального відображення в процесі проектування носить конструктивний, так би мовити, «вторинний» характер. Хоча, звісно, на практиці зазначені різновиди духовного освоєння майбутнього можуть бути вкрай тісно переплетені, наприклад, у випадку реалізації стратегії «нормативного прогнозування» (І. Бестужев-Лада, Т. Дрідзе та ін. [97]).

У будь-якому разі рівень теоретично-прогнозного осмислення конкретного аспекту відношення «людина – світ» суттєво впливає на діагностичний потенціал проектувальника, його здатність встановлювати свій об’єкт – проблемну ситуацію за певних координат простору та часу і відповідно конструювати конкретно-історичні засоби її вирішення. Чим вище рівень теоретично-прогнозних знань, тим чіткіше усвідомлюється певна проблема, тим більше поліваріантність, багатоманітність можливих шляхів її проектного розв’язання. Так, здобутки природничої науки у справі встановлення закономірностей природи значно розширюють простір інженерно-технічного проектування, стають основою його чіткого та ясного конституювання у відносно самостійний різновид діяльності. Між тим, скромніші досягнення суспільствознавчої науки, а також особливості об’єкту проектного осмислення суспільних перетворень (рефлексивність, подвійна суб’єкт-об’єктна природа, мінливість тощо) зумовлюють доволі вузькі горизонти соціального проектування, а нерідко його майже синкретичну з’єднаність із практикою.

Крім теоретичного аспекту, на процес визначення об’єкта проектування впливає цілий комплекс матеріально-виробничих, соціально-політичних і світоглядно-духовних факторів. У ході усвідомлення проблемної ситуації, що має бути вирішена, вихідне значення мають, передусім, матеріально-виробничі чинники, серед яких провідну роль відіграє потреба щодо звільнення людини з-під влади природної та соціальної стихій. У процесі її задоволення відбувається матеріалізація, опредметнення ідеальних конструкцій як у певних артефактах (господарського, соціального, політичного та духовного значень), так і в засобах реалізації самого проектно-конструктивного мислення. Якщо перші впливають на проектування опосередковано, відображаючись у свідомості проектувальника в якості прототипів, то інші виявляються безпосередньою формою проектування. Наприклад, ще в давньоєгипетський період потреба будувати іригаційні споруди, організовувати сільсько-господарчі роботи, визначати площу ділянок землі обумовила появу геометрії та відповідних матеріально-технічних засобів розв’язання геометричних проблем: лінійки, циркуля та ін.

Стрибок розвитку форм об’єктивації засобів здійснення проективно-конструктивної думки був пов’язаний із винаходом письменності, а в подальшому – паперу та друкарства. Завдяки цьому утворювався належний матеріальний простір для виділення проектування з практики у відносно самостійний різновид діяльності зі створення тих або інших ідеальних моделей, оформлених у спеціальній знаковій системі – словесних описах, малюнках, кресленнях, математичних розрахунках та ін. Усе це зміцнювало міжчасовий зв'язок у розвитку людської думки, створювало передумови для виникнення неосяжної міжчасової галактики людського духу. Зрештою поступальний розвиток перцептуального рівня механізму проектування, прогрес техніки знакової фіксації конструктивних образів, моделей створювали нові можливості розвитку конструктивного мислення, його перетворення у відносно самостійний різновид діяльності.

Іншою важливою подією для становлення і розвитку проектування у його різноманітних формах стала науково-технічна революція, внаслідок якої частка науково-інформаційної діяльності в структурі матеріального виробництва поступово стає основною, а потреба в проектуванні, як формі сполучення теорії та практики, все більш відчутною. Крім того, розвиток інформаційно-кібернетичних технологій зумовлює прогресуючу автоматизацію проектувальних систем, залучення до проектування штучного інтелекту, навіть, формування потенційної загрози цілковитого витіснення людського розуму з процесу замислення та конструювання бажаних і здійсненних моделей майбутнього.

Переходячи до соціально-політичних факторів, відзначимо те, що вони відіграють важливу роль, передусім, для конституювання соціального замовлення на розв’язання певної проблеми, тим самим, організуючі і спрямовуючі проектну думку. Режим державного володарювання, рівень освіченості та компетентності політичної еліти значно впливає на тематичний зміст проектування. Зокрема, для авторитаризму, в цілому, характерно звуження проектувального простору, через обмеження свободи думки та слова (у вільному обранні тем проектування, доступі до інформації та ін.), суворе переслідування порушників установлених «рамок». Іноді така здатність концентрувати весь наявний проектувальний потенціал суспільства в одному напрямку обумовлює створення і реалізацію видатних проектів (прикладом є космічні і військо-промислові досягнення СРСР). У той же час авторитарна модель встановлення пріоритетів обмежує вільний політ думки і може зумовлювати трагічні прорахунки, помилки, що не лише сповільнюють прогрес, а, навіть, відкидають країну назад (наприклад, це стосується недооцінки радянським керівництвом соціального значення розвитку генетичних, кібернетичних, комп’ютерних технологій). Зазначені недоліки менш властиві демократичному режиму, що, забезпечуючи більшу свободу творчості, гарантуючи право людини на інформацію, на наш погляд, більшою мірою сприяє розширенню проектувального простору. Водночас він зумовлює і відповідне підвищення ризиків відчуження проектування від реалізації соціально значущих цілей.

На спосіб відображення об’єкту проектування визначально впливають світоглядні настанови, сприйняття часу, цінності та соціокультурні норми конкретної історичної епохи. Так, однією з причин порівняно розсіяного, одиничного характеру проектування в стародавні часи виступило домінування настроїв фаталізму та пасивності, що проявлялися в міфічно-релігійних уявленнях божественної передзаданості цього світу, циклічного устрою соціального часу. Зумовлюючись відносно низьким ступенем розвиненості засобів праці, а, значить, майже нероздільною злитістю людини та природи, її підпорядкованістю природним просторово-часовим ритмам, вони, в свою чергу, сприяли консервації існуючих, традиційних форм буття. «Проект соціуму в образі сакралізованого «граду небесного» був канонізований, і світ не підлягав перетворенню ані в цілому, ані в деталях» – відзначає В.Ф. Сидоренко, характеризуючи добу Середньовіччя [98].

Революційні зміни способу матеріального виробництва і, відповідно, світоглядної спрямованості людини починають відбуватися в епоху Відродження, коли розповсюджується лінійне сприйняття часу, проектно-перетворювальні настанови стають домінуючими, а провідною цінністю визнається ідеал людини як титану, як творця, який має право і зобов’язаний удосконалювати природу, суспільство і себе. Напевно вершина проектної спрямованості людини прийшлася на XX сторіччя. У цей період на хвилі перетворення науки у виробничу силу здійснюються грандіозні проекти у всіх провідних сферах життєдіяльності. Деякі з них виявилися вдалими (насамперед, в науково-технічній галузі), а деякі зумовили масштабні екологічні катастрофи та соціальні катаклізми. Якщо перші стимулюють проектувальний оптимізм, то другі зумовлюють розчарування та зневіру в можливості управляти майбутнім. У будь-якому разі в сучасному суспільстві проектування є масовим і професійним заняттям, а сама культура сьогодення все з більшими підставами починає називатися «проектною», оформлюючи особливий простір проектування.

Найважливішими складовими цього простору є результати проектної діяльності, тобто проекти, які є семіотично оформленими ідеальними моделями функціонування ще неіснуючих штучних об’єктів (проект як модель) та (або) сукупності приписів щодо реалізації цих моделей за конкретно-історичних умов певної епохи (проект як припис). Вони втілюють у собі в цілісній спосіб ті властивості, що дають змогу відрізняти проектування від інших форм духовно-конструктивного освоєння дійсності.

Найперше, йдеться про відповідність проектної діяльності об’єктивним закономірностям того фрагменту реальності, перетворення якого замислюється. Врешті-решт, матеріальна реалізація проекту не може відбуватися всупереч законам природи. Навпаки, розроблюючи ідеальну модель певного об’єкта, проектувальник намагається віднайти і реалізувати умови відтворення його єдності з першою та другою природою; реалізувати за його допомогою природні, закономірні можливості відповідно до потреб й інтересів певного соціального суб’єкта. У зв’язку з цим пригадується відомий вислів Ф. Бекона – «управляти природою можна лише підпорядковуючись їй».

Другою важливою властивістю проектного задуму є його здійсненність у межах конкретного простору. Зазначений субстанціональний аспект проектування, крім того, виявляється в тому, що воно розгортається у семіотичній, знаковій площині, відокремленій від матеріального виробництва, завдяки чому відбувається розподіл праці проектувальника та виконавця проекту, а власне проектування реалізується в якості форми попередньої апробації тих або інших задумів і зменшенні можливих ризиків їх майбутньої реалізації на практиці.

Із цим виявляється тісно пов'язана необхідність забезпечення конструктивної цілісності проекту, себто його адекватності технологічним можливостям суспільства щодо виготовлення всіх конструктивних елементів запроектованої моделі штучного об’єкта. Іншими словами, завдяки конструктивній цілісності проектування реалізується закономірний зв'язок між запитами, потребами проектувальника та реальними можливостями їх задоволення.

Обов’язковою ознакою проектування виступає також те, що воно є творенням функціонально цілісних моделей, де будь-якій бажаній і здійсненній функції відповідає певна морфологічна та конструктивна одиниця запроектованого об’єкту. Зазначена ознака конкретизується у вимозі забезпечення оптимальності функціональної структури, яка максимізує ефективність конструкції, вилучаючи «зайві», не функціональні елементи. У своїй сукупності всі ці властивості складають завершений проект як такий, що задовольняє основним вимогам до нього з боку конкретного замовника, культури та суспільства в цілому.

Слід зупинитися і на тому, що запроектована модель відзначається певною мірою новизни у властивій їй єдності відносності та абсолютності, потенційності та актуальності. Власне міра новизни проекту має динамічний характер і змінює свій зміст від однієї епохи до іншої. У давні історичні періоди переважало проектування за традиційними прототипами, що мали новий характер відносно конкретного фрагменту соціального простору та часу, але вже були апробовані в ході розв’язання схожих проблем на інших просторово-часових відрізках життєдіяльності людини. До того ж ці прототипи, у більшості випадків, виникали стихійно, як наслідок багаторазового використання багатьма поколіннями людей методу «спроб і помилок». Власне саме практика стихійного апробування і створювала те первісне підґрунтя, на якому тривалий час і могли реалізовуватися атрибути проектного замислення нових об’єктів – відповідність, конструктивна та функціональна цілісність, завершеність, здійсненність тощо. Адже саме в такий спосіб проектувальник міг одержувати потрібні для цього повні та цілісні знання про устрій, конструкцію, функції запроектованого і ще дійсно неіснуючого об’єкту.

Звісно, у цій ситуації проектне відтворення прототипів не могло обійтися без творчого моделювання абсолютно нових елементів, потрібних для розв’язання індивідуальних завдань конкретних соціальних суб’єктів за конкретних життєвих обставин. Адже узвичаєні і традиційні моделі не могли охопити все динамічне різноманіття життя, вимагаючи для свого практичного застосування ще і певного коригування, «підгонки» під конкретні умови соціального простору та часу. Накопичувані, у такий спосіб, окремі нововведення визначали поступову природно-історичну еволюцію узвичаєних і традиційних прототипів, яка спочатку була вкрай повільною. Проте згодом зростання кількості штучних проривів традиційності трансформувалося у нову якість суспільного розвитку, в якому історичне, проектно-конструктивне творення нового почало брати гору над суто природними стихійними формами переходу можливості у дійсність у людському бутті.

Особливо виразно зазначена тенденція проявляється, починаючи з середини XX ст., коли за умов надзвичайного прискорення соціального розвитку людина все частіше постає перед проблемою браку прототипічних моделей розв’язання тієї або іншої проблеми. Саме на цій підставі окремі автори вже давно протиставлять «традиційне проектування» минулих епох сучасному «новому проектуванню без прототипів» [99]. Але і в цьому випадку абсолютність проектного пріоритету має певні межі, порушення яких пов’язане із небезпеками руйнації органічного природного зв’язку соціальних просторів і часів, проявом чого стає відчуження проектування від конкретно-історичних потреб, інтересів, цінностей соціальних суб’єктів, а, відтак, ігнорування такої обов’язкової ознаки проектування як завершеність повноти задоволення потреб окремих соціальних суб’єктів та суспільства в цілому.

Окреслений внутрішній зміст проектування проявляється у таких його функціях як:

1) гносеологічній, як способу проектно-конструктивного пізнання дійсності, збагачення теорії знанням конкретних шляхів врахування дії тих або інших об’єктивних закономірностей;

2) онтологічній, як формі опредметнення певного ідеального образу, його соціального існування;

3) аксіологічній, як акта вибору та реалізації ціннісних настанов, ідеалу людини як творця;

4) комунікативній, як засобу обміну проектною інформацією в соціальному часі і просторі;

5) ідеологічній, як знарядді формування практичної свідомості людини, її наповнення ідеями і концептами теоретичного пізнання;

6) управлінській, як формі розподілу і координації суспільної праці з виготовлення певного штучного об’єкту;

7) нормативній, як засобу нормування суспільної життєдіяльності та створення прототипічної ідеальної основи повторювального відтворення штучних об’єктів;

8) новаторській, як формі творення нового, конструктивного забезпечення актуалізації бажаних і здійсненних можливостей функціонування та розвитку людини та суспільства;

9) експериментаторській, як засобу попередньої мисленневої апробації концептуального задуму нового штучного об’єкта на здійсненність і відповідність потребам, інтересам і цінностям соціального суб’єкта та суспільства в цілому.

У підсумку проведеного аналізу, можливо виділити низку суттєвих ознак, що складають зміст родового поняття «проектування»:

- виступає формою творчого цілепокладання як ідеального конструювання ще неіснуючого штучного об’єкту;

- є конструктивно-теоретичною організацією нелінійної (поліваріантної) та ітеративної (повторювальної) мисленневої діяльності проектувальника;

- має об’єктом, визначену в просторі і часі, проблемну ситуацію, вирішення якої відповідає потребам, інтересам і цінностям певного соціального суб’єкта;

- реалізується на підґрунті теоретичних знань (передусім, об’єктивних закономірних відношень певного фрагменту дійсності) і практичного досвіду, виражених у специфічній знаковій формі;

- має результатами бажані, здійсненні, конструктивно та функціонально цілісні проекти у вигляді ідеальних моделей штучних об’єктів та приписів з їх практичної реалізації в конкретно-історичних умовах.

Звідси визначимо «проектування» як творчу цілепокладаючу мисленневу діяльність із конструювання у семіотичній площині завершених, здійсненних, конструктивно та функціонально цілісних ідеальних моделей нових штучних об’єктів і приписів з їх втілення за конкретно-історичних умов визначеного часу та простору на основі синтезу теоретичних знань і практичного досвіду згідно з потребами, інтересами та цінностями певного соціального суб’єкта.

Сформульована дефініція відокремлює «проектування» від таких близьких понять як «планування» та «програмування». Вони, як і проектування, є способами цілепокладання перетворень певного фрагменту об’єктивної дійсності та водночас мають своїм предметом організацію діяльності з втілення цілісної проектної моделі. Тому проектування відіграє роль своєрідної стартової площадки відносно програмування та планування, з якої по-перше, встановлюються конкретні алгоритми реалізації проекту; по-друге, розподіляються наявні ресурси діяльності з виконання проекту в конкретних відрізках часу і простору.

Грунтуючись на цьому, спробуємо встановити особливості змісту поняття «соціальне проектування».

Передусім, відзначимо, що в широкому розумінні будь-які різновиди проектування, орієнтовані як на освоєння природних явищ, так і на перетворення суспільних відношень, є соціальними. Адже проектна діяльність у всіх своїх проявах забезпечує найповніше конституювання людини як суб’єкта, здатного на цілеспрямоване освоєння оточуючого світу, і, тим самим, на його осоціальнення і окультурення. Крім того, звернемо увагу на те, що в реальності суспільні відношення у будь-якій сфері та вимірі функціонують і розвиваються в єдності з функціонуванням і розвитком конкретно-історичних засобів суспільної праці.

Тому конструктивні рішення, що ухвалені в процесі проектного осмислення форм налагодження суспільних відношень, у свідомий або несвідомий спосіб впливають на розвиток продуктивних сил і характер відновлення метаболічної рівноваги людини та природи. І, навпаки, реалізація тих або інших суто матеріально-технічних проектів виявляється завжди сполученою з різноманітними соціальними наслідками. У цьому світлі розширення меж цілеспрямованого впливу як на природні, так і суспільні відношення пов’язане з потребою відновлення єдності соціального та матеріально-технічного проектування, забезпечення їх комплексності і всебічності.

Об’єктивна необхідність інтеграції різних видів проектування для розв’язання загального завдання із забезпечення соціального поступу суспільства пояснює появу «широких» дефініцій соціального проектування. Наприклад, В. А. Луков визначає це поняття як «конструювання індивідом, групою або організацією дії, яка спрямована на досягнення соціально значущої мети і локалізована за місцем, часом і ресурсами» [100]. Разом із тим, напевно, лишається актуальним і з’ясування специфіки соціального проектування, у вузькому значенні, як специфічної діяльності з розробки бажаних і здійсненних моделей суспільних відношень. Адже тим самим збагачується проектна діяльність у цілому, яка одержує нові імпульси для більш конкретного та ефективного освоєння надскладної суспільної реальності.

Специфіка суто соціального проектування обумовлюється особливою природою її об’єкта – суспільних відношень, що характеризуються визначеністю у часі і просторі, проблематичністю свого функціонування або розвитку з точки зору незадоволеності певних потреб, інтересів і цінностей соціальних суб’єктів. У світлі цього, об’єктами соціального проектування можуть бути суспільні відносини різних масштабів і вимірів: соціальних організмів у цілому, окремих сфер та інститутів суспільної життєдіяльності (політичної, економічної, організаційно-управлінської, культурно-духовної).

Найважливішу специфічну рису суспільних відносин складає їхня подвійна, рефлексивна природа: існуючи об’єктивно, вони водночас реалізуються лише через активні цілеспрямовані дії своїх учасників – індивідуальних і колективних соціальних суб’єктів. Тому, якщо інженерно-технічне проектування засновується на суб’єкт-об’єктному відношенні, то проектування тих або інших моделей суспільних відносин ґрунтується на суб’єкт-об’єкт-суб’єктному. Причому останнє розгортається як в синхронному плані, як взаємозв’язок проектувальника зі своїми сучасниками, так і в діахронному – як взаємозв’язок проектувальника з минулими і прийдешніми поколіннями.

Відтак, незважаючи на те, що соціальні проекти завжди мають конкретних індивідуальних ініціаторів, авторів і розробників, вони не можуть зводитися лише до результатів духовної праці тих або інших особистостей. У глибинному сенсі соціальне проектування є продуктом синтезу індивідуальної, групової і суспільної суб’єктності, в процесі якого особистість, група та суспільство навперемінно виступають суб’єктом або об’єктом цілеспрямованих проектних зусиль. Так, безпосередня рушійна сила соціального проектування – творча особистість у процесі свого формування і соціалізації, за суттю, виступає об’єктом групового і суспільного впливу, засвоюючи колективний досвід сучасних і минулих поколінь, норми, цінності та архетипи домінуючої у суспільстві культури. Але згодом мірою зміцнення своєї соціальної суб’єктності особистість одержує можливість сказати «своє слово в історії», в процесі реалізації своєї індивідуальності та групової особливості.

У свою чергу, сила індивідуальноcті, потужність властивого їй соціально-проектного потенціалу визначається мірою її відповідності соціально-значущим потребам, інтересам і цінностям суспільного організму в цілому, оскільки без цього унеможливлюється мобілізація колективної волі учасників суспільних відносин, і, відповідно, замислена модель соціальних перетворень губить свої проектні властивості: адекватність об’єктивним закономірностям, конструктивну і функціональну цілісність, завершеність, і, врешті-решт, здійсненність. У цьому плані має певну рацію В. Л. Глазичев, на думку якого соціальне проектування «соціальне не тому, що деяка громада є об’єктом, але тому, що повинно здійснюватися самою громадою, відносно якої деякий професіонал (соціальний проектувальник) виступає як спонукальна, аналізуюча, оформлююча сила, як свого роду «втілений засіб самореалізації громади» [101].

Водночас збіг індивідуальної і колективної суб’єктності особи проектувальника не слід абсолютизувати, виключаючи, тим самим, можливість ставлення до цілокупних соціальних суб’єктів і як до об’єктів. Зрештою виведення поняття «об’єкт» зі змісту соціального проектування а, за суттю, редукція цієї діяльності лише до суб’єкт-суб’єктної, комунікаційної взаємодії загрожує втратою індивідуальних і колективних суб’єктів, відповідальних за свої проектні ініціативи та дії. Натомість з’являється можливість теоретично легітимувати перекладання відповідальності на анонімне соціальне ціле, волю якого нібито реалізує конкретний керівник або соціальний «інженер».

На підставі викладеного, можна стверджувати те, що якісну субстанційну основу соціального проектування складає цілеспрямований процес ідеального конструювання моделей відновлення паритету у суспільному відношенні «суб’єкт – об’єкт – суб’єкт». У цьому плані соціально-проектну діяльність можливо розглядати в якості своєрідного діалогу між соціальним суб’єктом та суспільством, поступальне розгортання якого втілює у собі досягнення соціальної згоди. При цьому окремі фази цього процесу фіксують міру взаємовідповідності інтересів соціального суб’єкту проектування закономірній природі його об’єкту та інтересам інших соціальних суб’єктів.

Дотримання цього субстанціонального імперативу діалогічності і дає можливість реалізувати сутнісне призначення проектування у сфері суспільних відносин із теоретично-обґрунтованого професійно-відшліфованого покладення загальносоціальних цілей та комплексного конструювання засобів їхнього досягнення. І, разом із тим, здійснити й інші функції проектування – легітимувати обрану форму соціальної діяльності та організації суспільних відношень, сформувати ідеологію її практичної реалізації, мобілізувати загальну волю суспільства для досягнення конкретної загальнозначущої мети тощо.

Підкреслимо, що використання образу діалогу для відтворення сутності соціального проектування не значить того, що із соціального проектно-конструктивного процесу цілковито вилучається монологічне мислення окремих соціальних суб’єктів. «Зовнішній план діалогічних відносин опосередковується внутрішнім планом дій суб’єкту, що одночасно являється в якості його монологу» – відзначає Ю. М. Шилков [102]. Монолог виражає активність суб’єкта, його здатність на власний акт цілепокладання відносно певного об’єкта. Проте, якщо монологічна проективна активність виходить із підпорядкування загальній діалогічній орієнтованості на іншого суб’єкта, який завжди присутній за тим або іншим соціально-політичним об’єктом, то відбувається порушення базової «суб’єкт – об’єкт – суб’єктної» єдності. Це означає деструкцію сутнісної основи соціального проектування, загрозу відчуження цієї діяльності та її спотворення в різноманітні антисоціальні форми конструктивної активності людини – технології продукування ідеологем і міфологем, мета яких – маніпулятивне «подвоєння» дійсності в егоїстичних інтересах певної соціальної групи або особистості.

Внутрішня діалогічність соціального проектування визначає видозміну загальних властивостей проектної діяльності як родового феномену. Насамперед, змінюються форми забезпечення адекватності соціального проектування об’єктивним закономірностям функціонування та розвитку певного фрагменту суспільної реальності, перетворення якого проектується. Для успішної реалізації своїх задумів соціальний проектант повинний враховувати особливий рефлексивний характер механізмів їх реалізації та, пов’язану з цим, яскраво виражену поліваріантність суспільно-історичних процесів, їх надзвичайну мінливість, темпи якої в ході соціального прогресу, диверсифікації структури суспільства й автономізації особистості постійно прискорюються.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...