Главная Обратная связь

Дисциплины:






Методологічні принципи соціального прогнозування 5 страница



Згідно із цим важливою особливістю соціального проектування виступає велика міра його відкритості процесуальності суспільної дійсності, що межує з мірою дотримання конструктивної та функціональної цілісності розроблюваної моделі. Йдеться про філігранно тонку працю, у ході якої аналітичне визначення загальних типологічних рамок відтворення або збереження певної якості суспільного явища має доповнюватися індивідуалізуючим підходом, мета якого – залишити достатньо місця вільній самореалізації соціально значущого індивідуального й групового потенціалу соціальних суб’єктів. Інакше кажучи, важливою рисою соціального проектування є конструювання можливості «люфту» тих або інших елементів моделі перетворення суспільних відносин, без чого цілісність і завершеність запроектованої моделі опиняється під сумнівом та стає стороною гострого протиріччя із вільною самодіяльністю учасників суспільних відносин.

Слід додати те, що на цьому шляху накопичений неабиякий арсенал спеціальних конструктивних засобів. Так, у концептуальному плані бачимо величезний поступ від закритих конструкцій міфології та релігії до відкритості філософсько-теоретичної думки, останнє досягнення якої – затвердження некласичної нелінійної раціональності, яка орієнтована на пошук механізмів регулювання та саморегулювання матеріальних і, також, соціальних систем. У знаковому опредметненні проектних задумів, їхнього переведення у площину перцепції (сприйняття) особливістю соціального проектування є те, що на відміну інженерно-технічного проектування воно відзначається набагато менш формалізованою мовою. Зазначена обставина має невипадковий характер, оскільки попри небезпеку спотворення початкового задуму внаслідок невірної інтерпретації багатозначних засобів природних мов, вони водночас відповідають потребі збереження відкритості запроектованої моделі, забезпечення рухливості, гнучкості її складових у відповідь на зміни суспільних обставин.

Поряд із тим, потрібним є і забезпечення певної міри стійкості соціального проекту, його здатності виконувати організаційно-управлінську та нормативну функції. У зв’язку з цим, нехай і меншою мірою, але певна формалізація мовних засобів потрібна і соціальному проектуванню. Відповідний поступ відбувався у зв’язку з розвитком суспільствознавчої теорії та досягненнями нормативної (передусім, юридичної) техніки. На певному етапі мова соціального проектування диференціювалася на мову філософії та суспільної науки (соціології, політології, правознавства та ін.) і мову практиків-управлінців (політиків, юристів, адміністраторів), які є безпосередніми організаторами виконання тих або інших соціальних проектів. Теоретична мова використовується в процесі розробки концепції задуму перетворення, а далі вона трансформується в мову нормативних документів – законів, інструкцій, статутів, програм і планів, від яких задля виконання регулюючої місії вимагається висока ступень конкретності і точності.



При всьому цьому, навіть, у нормативному рівні завершеність соціального проектування має прояв в здатності забезпечити конструктивну міру відкритості розроблених нормативних зразків рефлексивній процесуальності суспільних відносин. В якості прикладу можна навести феномен «італійського страйку» або «обструкції» – своєрідних форм протесту, суть яких полягає в якомога максимально точному виконанні працівниками своїх посадових обов’язків і правил та, у зв’язку з цим, зриві нормального режиму функціонування організації, яка, як доводить практика, просто не може адекватно працювати за всіма колись установленими нормами, оскільки останні неодмінно відстають від динамічності навколишнього середовища та нездатні охопити все розмаїття форм і змісту суспільних відносин. Звідси актуалізується потреба в забезпеченні відкритості нормативної форми соціальних проектів за допомогою розвитку спеціальної організаційної інфраструктури та герменевтичного інструментарію інтерпретації соціально-проектного задуму.

Крім того, з викладеного випливає те, що для соціального проектування є характерним набагато менш чіткий поділ праці між розробником проекту та його виконавцем, оскільки на відміну від інженерно-технічної діяльності останній власним відкритим характером спроектованої моделі суспільних відносин залучається до активної участі у доводці проекту, реалізації індивідуального підходу до нього, і в такий спосіб, забезпечує його завершеність і здійсненність. Тим самим виникає дуже щільний зв'язок між соціально-проектною діяльністю і практикою, що і змушує окремих дослідників мати сумніви в правомірності розгляду соціального проектування як відносно самостійного різновиду діяльності або принаймні погоджуватися на його квазі-проектному або нетрадиційному характері [103].

На нашу думку, акцентовано відкритий характер соціального проектування все-таки не заперечує конструктивної та функціональної цілісності розроблюваних в ході його моделей суспільних відносин. Вона просто одержує якісне інше, відмінне від інженерно-технічного проектування, яскраво виражене спрямування на конструювання тієї цілісної сукупності умов, які потрібні для забезпечення цілеспрямованого конструктивного діалогу в рамках конкретно-історичного часу і простору та уникнення його спотворення у стихійно-хаотичне зіткнення окремих індивідуальних і групових інтересів. Власне в такому розумінні людина здатна забезпечити цілісне конституювання себе як соціального суб’єкта, оскільки вона набуває здатність проектуванням забезпечувати автономну довершеність свого буття не лише у природному, але і у соціальному світі.

Викладене доводить висновок про те, що крім вищевказаних загально-родових функцій соціальне проектування виконує і такі особливі функції як:

1) інтегративну функцію, як форма забезпечення упорядкування певного фрагменту соціальної матерії шляхом єднання різноманітних соціальних суб’єктів і суспільства, в цілому, навколо соціально значущої моделі збереження або перетворення певної сукупності суспільних відносин;

2) рефлексивну функцію, як форма конструктивного осмислення соціального суб’єктом себе самого і свого місця в суспільних відносинах;

3) самоврядну функцію, як складова механізму саморегуляції соціальних організмів, їх самоадаптації та самоперетворення у відповідь на виклики зовнішнього середовища.

Крім того, виокремимо і специфічні ознаки змісту поняття «соціальне проектування»:

1) об’єктом є сукупність суспільних відносин, що характеризуються визначеністю у часі та просторі, проблематичністю функціонування або розвитку з точки зору незадоволеності певних потреб, інтересів і цінностей соціальних суб’єктів;

2) відзначається субстанціональною спрямованістю на ідеальне конструювання моделей відновлення паритету у суспільних відносинах «суб’єкт – об’єкт – суб’єкт»;

3) реалізується у формі конструктивного творення динамічно-діалогічної моделі суспільних відношень як міри соціально-корисної свободи самореалізації учасників суспільних відносин;

4) має результатом конструктивно та функціонально цілісні моделі функціонування або розвитку суспільних відносин, відкриті процесуальності соціальних змін;

5) в процесі перцептуального оформлення конструктивної моделі функціонування або розвитку сукупності суспільних відношень застосовуються специфічні семіотичні засоби з низьким ступенем формалізації;

6) широко використовуються особливі організаційно-герменевтичні засоби збереження відкритості нормативного оформлення моделі функціонування або розвитку сукупності суспільних відносин.

Синтезуючи всі названі особливі характеристики, можливо визначити соціальне проектування як творчу цілепокладаючу мисленнєву діяльність із конструювання в особливій семіотично-нормативній площині, яка відкрита упорядкованим та обґрунтованим інтерпретаціям, завершених, здійсненних, динамічно-діалогічних, конструктивно та функціонально цілісних ідеальних моделей нових форм відтворення паритетного режиму функціонування або розвитку певної сукупності суспільних відносин за конкретно-історичних умов визначеного простору та часу, на основі синтезу теоретичних знань і практичного досвіду згідно з потребами, інтересами та цінностями певного соціального суб’єкта.

Зауважимо, що становлення і розвиток соціального проектування, у всій повноті його родових і особливих ознак, являло собою тривалий і внутрішньо суперечливий процес, що і нині не має довершеного характеру. У стародавні епохи відновлення діалогічної субстанціональності соціального цілепокладання переважно спиралося на стихійно-традиційне встановлення зворотного зв’язку між окремими соціальними суб’єктами та суспільством у цілому. Передусім, йдеться про стихійну масову практику соціальних дій, за допомогою якої загальносоціальна суб’єктність суспільства ніби «зустрічалася» з ініціативою окремої соціальної сили.

Остання, звісно, могла застосувати насилля та, руйнуючи, обмежуючи соціальну свободу людини, забезпечити, принаймні на короткий термін, здійснення будь-якого свого задуму. Але для того, щоб він міг здійснитися і укорінитися в суспільному бутті в якості сталої форми, добровільно відтворюваної населенням у щоденній практичній діяльності, цей задум мав витримати історичну апробацію, протягом якої різні покоління своїми стихійними діями коригували ініційовану новацію та забезпечували, тим самим, її вдосконалення, відкриваючи її на зустріч закономірній цілісній процесуальності суспільної дійсності. Врешті-решт замислене нововведення перетворювалося у традиційну норму (звичай, традицію, закон, канон та ін.) – потужну суспільно-детермінуючу силу, та, за своєю суттю, як справедливо відзначає Л. В. Озадовська, у форму «функціонування «Ми» в акті творчості» [114].

Зворотною стороною дії цього стихійного механізму єднання соціальних суб’єктів та суспільства є повільність. Спрацьовуючи в малорухливих, консервативних суспільствах стародавніх епох, він все більше пробуксовував мірою прискорення історичного розвитку, наростання масштабних хвиль нововведень, оцінити соціальну якість яких інерційна масова буденна свідомість просто не встигала. Разом із тим стихійний підйом хвилі розмаїття особистісних і групових інтересів порушував сталість функціонування та розвитку суспільних відношень, закономірним наслідком чого ставало небезпечне зростання ентропійних і згортання негентропійних тенденцій розвитку суспільної системи.

У відповідь на цей історичний виклик відбувався поступовий процес з актуалізації діалогічної сутності соціального проектування та пов’язаного з цим свідомого творення цілісних інституційних форм соціального діалогу. До речі окремі її прояви спостерігаються вже під час становлення держави. Так, відомо, що реформам Солона, який визнається засновником афінської демократії, передували тривалі роздуми, публічні обговорення, до яких залучалися дельфійські оракули, представники родової аристократії (евпатриди) та прості громадяни (демос). Уже в VII ст. до н.е. творення нових соціально-політичних форм не вилучало зі свого складу елементів цілеспрямованої колективної миследіяльності, що концентрувала думки (в тому числі, критичні) багатьох людей, знімала між ними суперечності, сприяла формуванню суспільної волі щодо здійснення перетворень в обраному напрямку. Звісно, ці елементи не можна переоцінювати, оскільки відома надзвичайна обмеженість стародавніх демократій, які визнавали рівні права на участь у процесі ухвалення політичних рішень лише за вкрай вузькою панівною групою, яка, отже, виступала як колективний суб’єкт управління відносно переважної більшості безправного населення.

На нашу думку, подолання фрагментарності, розсіяності процесу актуалізації проектно-діалогічного потенціалу соціального цілепокладання відбувається в епоху Відродження і Нового часу. У зазначені історичні періоди визрівають та частково здійснюються проекти політичної емансипації людини, які були засновані на ідеях непорушних рівних громадянських прав (сумління, думки, приватної власності), правової державі як їхньому охоронці, народному суверенітеті та ін. У взаємозв’язку з цим роль проектувальників, крім представників держави, починають відігравати різноманітні структури громадянської самоорганізації (промислово-фінансові групи, політичні партії, громадські рухи та ін.). Проективно-конструктивне осмислення проблем перетворення суспільно-політичних явищ трансформується у системну і розгалужену діяльність. Досить чітко розподіляється праця між теоретиками, які здійснювали проектувальне осмислення на концептуальному рівні, і практиками – політиками, юристами, які практично реалізовували теоретичні ідеї, концепції у процесі розробки проектів конституцій, законів, політичних рішень, планування та програмування соціального розвитку.

Разом із зміцненням управлінських і проектних вмінь зростали загрози суцільної «раціоналізації» життя та пов’язані з цим можливості некритичного заперечення соціально-корисного потенціалу стихійних процесів соціальної самоорганізації. Зазначені загрози особливо чітко окреслилися в Новітню добу в процесі реалізації проектів соціально-економічної емансипації людини. Сприяючи збільшенню фактичної соціальної свободи суспільства та особистості, новий виток розвитку соціального проектування визначав чисельні небезпеки етатизації суспільства, притиснення творчої свободи особистості і, врешті-решт, власного авторитарно-догматичного самозаперечення.

Нині загострення суперечливості соціального проектування об’єктивно зумовлюється ускладненням, збільшенням ступеня нелінійної багатоманітності сучасного суспільства і водночас зростанням потужності централізованої державної влади. Відповідно стає все більш тонкою та межа, яка відокремлює проект від утопії та догми, громадянську свободу від хаосу, а соціальний порядок від тоталітарно-авторитарної сваволі. Дотримання цієї грані стає вкрай ризиковою справою, коли, навіть, дрібне, на перший погляд, відхилення може зіштовхнути суспільний організм у безодню небуття.

Уникнення цієї загрози вимагає зміни стратегії визначення та розв’язання проблеми проектування соціально значущих і здійсненних моделей функціонування та розвитку суспільних відносин. Вона має ставитися у демократично-діалогічному вимірі, а процес її вирішення спрямовуватися на пошук оптимальної міри сполучення зовнішнього організуючого впливу окремих політично-державних суб’єктів, з одного боку, та громадянської самоорганізації, з іншого. Себто має йтися про пошук міри авторитетності соціально-політичних суб’єктів, дотримання якої уникає встановлення політичного авторитаризму, та тієї міри демократичної свободи суспільства, дотримання якої, у свою чергу, уникає її спотворення в безвладдя і хаос.

Фактичне розгорнення діалогічної сутності соціального проектування, як патріотично-політичної ініціативи окремих соціально-політичних суб’єктів, виконує роль своєрідного ідейно-організаційного імпульсу, що мобілізує патріотично-творчий потенціал широких мас, стимулює процес установлення та артикуляції групових і суспільних інтересів, дає поштовх конституюванню громадянських недержавних суб’єктів, здатних спрямовувати і корегувати процес проектно-конструктивного оформлення прогресивних тенденцій соціального розвитку. Ураховуючи зростаючу динамічну складність сучасного суспільства, соціальне проектування, провідні завдання якого розуміються в такий спосіб, виявляється тривалим і суперечливим процесом, де дотримання діалогічних рамок є дуже тонкою операцією, проведення якої вимагає від всіх зацікавлених сторін, а, насамперед, від політиків-реформаторів зваженості і неквапливості, сполученої із системною і невпинною працею над освоєнням новітніх потреб та закономірних вимог поступального суспільного розвитку. «Festina lente» – «поспішай повільно» стає девізом оновленого соціального проектно-перетворювального руху.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...