Главная Обратная связь

Дисциплины:






Володимир РАДЗИКЕВИЧ 5 страница



Казка про євшан-зілля. Якою високою поезією виблискує Галицько-Волинський літопис, доказом того є хоч би прекрасна казка про степове євшан-зілля. Михайло Грушевський назвав цю казку «чудовою квіткою української поезії».

Так умер, оповідається в казці, великий князь Роман (мова про Романа Мстиславича, що загинув 1205 р.), вічної пам’яті самодержець усієї України, що переміг усі поганські народи мудрістю розуму, поступаючи згідно з Божими заповідями. Нападав бо він на невірних, як лев, сердитий був, як рись, і нищив їх, як крокодил, і переходив їхню землю, як орел, хоробрий був, як тур. Він наслідував свого діда Мономаха, що знищив невірних ізмаїльтян, названих половцями, вигнав Отрока (половецького хана) до обезів за залізні ворота (на Кавказ), а Сирчан, що полишився над Доном, ожив від риби. Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон, зайняв усю їхню землю і відігнав поганих агарян. А по смерті Володимира лишився у Сирчана один співець Ор. І послав його до обезів зі словами: «Володимир помер; вернися, брате, та йди в свою землю; говори йому мої слова, співай половецьких пісень. Як не послухає тебе, дай йому понюхати зілля, назване євшан». А коли той не схотів ні вертатися, ні слухати його, дав йому зілля. І, понюхавши його, заплакав і сказав: «Та краще у своїй землі лягти кістьми, ніж на чужій бути славним». І прийшов у свою землю, а від нього родився Кончак... Змінив зміст цієї казки Микола Вороний у своєму переспіві під назвою «Євшан-зілля» так, що замість двох братів увів половецького хана та його малого сина.

Історичні події й описи, що лягли в основу всіх трьох літописів, дали теми повістей: Ю. Опільского — «Іду на вас»; Осипа Назарука — «Ярослав Осмомисл»; Володимира Бирчака — «Володар Ростиславич»; І. Франка — «Захар «Беркут»; Катрі Гриневичевої — «Шестикрилець».

 

Митрополит Кирило. Єпископ Серапіон.Згодом, як проминули перші потрясіння, також у Києві відживає літературна праця. Появляються твори церковно-релігійного характеру, в яких відбився тривожний, понурий настрій тих часів. Поодинокі письменники намагаються вияснити, що нещастя, яке спало на Україну, є Божою карою за гріхи, за двовір’я, за поганські пісні, вірування, ігри. У «Слові нікоєго христолюбця і ревнителя Христової віри» знаходимо гострі докори, що люди вірять у поганських богів, «коровай їм ламають і кури їм ріжуть, вогневі моляться, зазиваючи його Сварожичем». На нестачі в житті духовенства, занепад побожності вказував митрополит Кирило. Бажаючи зарадити лихові, спровадив із Болгарії Номоканон, або Кормчу книгу, де були постанови, що торкалися не тільки церковного життя, але й домашнього та родинного. Для духовенства видав митрополит Кирило окреме Правило, в якому домагався совісного виконання обов’язків і суворого життя.



Другим письменником, що продумував над тим, як зарадити горю, як піднести дух народу, був ігумен Печерського монастиря в Києві, пізніше володимирський єпископ Серапіон (єпископом став 1274 р.). У його проповідях бачимо живий відгомін жахливих подій із часів татарських нападів. «Спав Божий гнів на нас, — пише Серапіон в одній із своїх проповідей. — Зруйновані Божі церкви, зневажені священні сосуди, потоптані святощі; святителі дісталися в поживу мечеві; тіла преподобних монахів кинено на жир птицям. Кров наших батьків і наших братів, як вода, напоїла землю. Щезла сила наших князів і воєвод; наші хоробрі, пройняті жахом, утекли; багато наших братів і дітей повели в полон; наші села запустіли й поросли бур’яном. Наша величність спокорніла, краса згинула; наше багатство дісталося їм у користь. Наш труд одержали у спадщину невірні, наша земля стала добром чужинців, і самі ми попали в неславу у всіх тих, що живуть у сусідстві нашої землі, посміховищем для наших ворогів, бо ми самі звели на себе, як дощ із неба, Божий гнів...» Серапіон виказує, що ці великі страшні терпіння — це Божа кара. «За наші гріхи, — пише він, — навів на нас Бог народ лютий, народ, що не пощадив ні молодої краси, ні немочі старців, ні молодості дітей». Щирий, сердечний, теплий тон, живе співчування людському горю, народному нещастю надають проповідям Серапіона особливу ціну.

 

Змагання до релігійної унії. Щоб рятувати українські землі перед руїною з боку татарської орди, задумав уже князь Данило прийняти унію з Римом. В заміну за допомогу західноєвропейських держав у боротьбі з татарами, яку мав зорганізувати римський папа, пообіцяв Данило провести злуку української церкви з римською. Отримав, щоправда королівську корону (коронувався в Дорогичині 1253 р.), але помочі не діждався, тому й кинув думку про унію. Цю думку підхопив митрополит Григорій Цамблак, що був із роду болгарином. За нього та за його попередника, митрополита Кипріяна, посилилися південнослов’янські впливи в Україні. У XIII — XIV вв. розвинувся в Сербії та Болгарії живіший літературний рух. У Сербії припадає це оживлення на часи панування Степана Душана, в Болгарії — на часи патріарха Євтимія. Ці сербські й болгарські впливи йшли головно через чернечу республіку на Афоні, де була багата грецька й слов’янська книгозбірня. Очевидно, обидва названі митрополити, що були болгарами, спричинилися до закріплення тих впливів. Один із них, а саме Григорій Цамблак, їздив на собор у Констанці та бажав довести до злуки українську церкву з Римом. Нову унійну спробу стрічаємо у змаганнях митрополита Ісидора, що в 1439 р. був на Феррарсько-Флорентійському соборі. Цікаво, що хоч нехіть до латинників серед українців була давно, як засвідчують це деякі перекладні й оригінальні пам’ятники, та хоч цю нехіть підсилювати грецькі впливи, думка про релігійну унію в Україні все наново виринала.

У 1476 р. київський митрополит Мисаїл написав послання до папи Сикста IV з проханням прийняти українців під опіку. Автор просить папу, щоб не вірив тим, що кидають наклепи на українців, запевнює його про свою прихильність до папського престолу та просить злучити українську церкву з римською. Своє послання пише вибагливим стилем, прикрашаючи його різними вишуканими зворотами. Видав цей твір пізніше Іпатій Потій на доказ, що вже перед ним були унійні змагання в Україні.

 

Литовсько-руські літописи.Литовські князі розпочали у XIV в. боротьбу з татарами. Відбирали в них одну за одною українські землі й прилучували до своєї держави. Так, за Ольгерда (1341 — 77) й Любарта (пом. 1384) велика частина українських земель увійшла в сполуку з Литвою. Литовські князі «старини не рухали, новини не вводили». Приймали вони віру українців, їхню канцелярійну мову, письмо, судили по місцевих звичаях, і склалося так, що Литва запанувала над Україною політично, а Україна над Литвою культурно. Українська мова стала мовою княжого двору, уряду та мовою освічених людей. З тієї доби литовсько-української спільноти збереглися такі пам’ятки, як Судебник Казимира. Литовський Статут і литовсько-руські літописи.

Є три окремі групи литовсько-руських літописів. Збірники першої подають історію литовського народу від другої половини XIV в. до половини XV в. В оповіданнях про взаємини між Вітовтом та Ягайлом літописець боронить становище Вітовта і складає йому похвалу. Друга група литовсько-руських літописів подає оповідання про найдавніші часи Литви казкового характеру аж до часів Гедиміна. Потім йде оповідання про новіші часи, яке закінчується короткою хронікою на 1575 р. Третю групу творить кодекс президента суду Биховця. Тут літописне оповідання набагато живіше, прибирає місцями повістевий виклад. Цими літописами користувалися польські хроністи. Крім багатьох списків литовсько-руських літописів, помітний іще Короткий київський літопис, у якому витяг із староукраїнських літописів продовжується новими записками. До цих записок додано цікаве оповідання про литовсько-московську війну та про перемогу князя Костянтина Острозького під Оршею над Москвою в 1515 р. Острозького прирівнює автор до індійського царя Пора. Похвалу князеві Острозькому кінчає славою, що нагадує ритмічну будову «Слова про похід Ігоря».

 

Ідейні та мистецькі цінності староукраїнського письменства.Твори українських письменників із першої доби розвитку * української літератури виказують високу ідейну та мистецьку цінність. [* Час усього розвитку української літератури ділять її дослідники для легшого розгляду на поодинокі доби, спираючись на різні факти, що мали далекосяжне значення в житті народу. Загально ділять історію українського письменства на три головні доби. Перша з них — це доба, в якій літературною мовою була мова чужа: церковнослов’янська. Кінчається вона з кінцем XV в., коли під впливом важливих історичних подій українська література змінила свій характер. Однією з таких подій було припинення впливів Царгорода, що в 1453 р. дістався під володіння турків. Друга доба розпочинається з початком XVI в.] Коли йде мова про ідейні обрії найдавніших українських письменників, зокрема про їхні етичні та моральні погляди, яким дають вислів у своїх творах, то вони збігаються з основною ідеологією християнства. У великій частині творів із силою підкреслена думка про потребу переваги духовного світу людини над її матеріальним світом (життєписи, повчання). В інших пам’ятках, у яких письменники не закликають до якогось окремого аскетичного життя та не обмежуються виключно вузькими закликами до самовідречення й самоумертвлювання, в ясному світлі виступає одна з основних ідей християнізму — ідея активної любові до ближнього (Володимир Мономах, ігумен Данило). Поруч із ширенням і закріплюванням християнських чеснот, поруч із голосною проповіддю активної любові до ближнього золотою ниткою в’ється у поодиноких пам’ятках староукраїнського письменства ідея любові до рідного краю, рідного народу, ідея посвяти особистих користей та особистих цілей для добра батьківщини, для української державності («Слово» Іларіона, «Ходіння ігумена Данила», «Слово о полку»). Правда, у деяких творах аскетичного характеру звеличування таких чеснот, як покора, самовідречення, доходить до надмірного насилення, й це недооцінювання, а то й понижування людської гідності може робити прикре враження. Але це враження затирають і усувають приклади високого лицарства та великого героїзму, які знаходимо у «Повчанні Володимира Мономаха» (хоробрість на війні, на ловах), літописах (походи Святослава, боротьба Мстислава з Редедею, героїзм хлопчини, що продирається крізь табір печенігів, боротьба отрока з печеніжином) та в «Слові о полку» (хоробрість Ігоря, Буй-Typa Всеволода). Також із мистецького погляду стоять твори староукраїнського письменства на високому рівні. Різнорідність літературних форм, багатство стилістичних засобів, буйна творча уява, образовість вислову — все це прикмети, що свідчать про літературний хист та про високу духовну культуру письменників. Прийшла широка хвиля татарщини. Пригасло та вкрилося попелом полум’я поетичного натхнення. Пригасло, але не загасло. Повіяв бурхливий козацький вітер із Великого Лугу і продув попелище. Прилинув новий подув із Заходу, розбудив у пригаслій пожарині наново іскри що роздулися у широке полум’я відродження.

 

СЕРЕДНЯ ДОБА

 


7. Подув із Заходу

 

Зв’язки з Західною Європою.Вже в першій добі розвитку української літератури поруч із візантійськими приходили в Україну також західноєвропейські літературні та культурні впливи. Але перемога була весь час по боці візантійських впливів. Коли мова іде про зв’язок України з Західною Європою, то він не обмежувався тільки родинно-династичними взаєминами, але торкався також торговельних, релігійних та політичних справ. Таке поважніше наближення до Західної Європи бачимо за часів короля Данила, за митрополита Григорія Цамблака та за митрополита Ісидора, що після повернення з Феррарсько-Флорентійського собору проголосив навіть акт злуки з Римом. Коли московський князь засудив його на смерть, митрополит Ісидор виїхав до Царгорода, потім до Рима. Зв’язки із Західною Європою скріпилися упродовж XV — XVI вв., й тоді широкою течією попливли в Україну західноєвропейські культурні впливи, що довели до зміни характеру української літератури.

Зміна характеру української літератури проявляється головно в мові. Церковнослов’янська мова, що була досі літературною мовою, наближається сильно до живої народної мови, приймаючи не тільки звукові прикмети тієї мови, але й поодинокі слова й вислови. Крім того, відбивається в тогочасній літературній мові вплив білоруської мови, польської й латинської. Цю нову мову, що в ній розвивалася українська література від початку XVI до кінця XVIII в., називають книжною, або слов’яноукраїнською мовою.

Причиною посилення західноєвропейських впливів, які довели до зміни літературної мови в Україні, були важливі історичні події. У 1389 р. після бою на Косовім полі Сербія підпала під владу турків. У 1393 р. втратила політичну незалежність Болгарія; в 1453 р. турки зайняли Царгород. Усе те причинилося до ослаблення взаємин України з Візантією, Сербією та Болгарією і тим самим зменшило культурні впливи, що досі йшли з тих країн. Поруч з подіями, що відірвали Україну від візантійських впливів, інші історичні події наблизили Україну до Західної Європи. Такими подіями були: злука Галицької України з Польщею за Казимира Великого в 1340 р. та злука литовсько-українських земель із Польщею за Ягайла в 1386 р. Остаточно сполуку всіх українських земель із Польщею завершила Люблінська унія 1569 р. Всі ці події відкрили Україні вікно на Захід, відки прилинув новий подув.

 

Гуманізм.Реформація. Злука України з Польщею та її наближення до Західної Європи довели до познайомлення українців із течіями, що нуртували тоді в Західній Європі, а саме з гуманізмом і реформацією. Гуманізм — це був напрям у науці, що нав’язував до давньої класичної старогрецької й староримської культури й постав унаслідок ближчої знайомості з пам’ятками тієї культури. В мистецтві зворот до античної культури довів також до відродження в добі ренесансу. На італійській землі багато було скарбів античної культури. Давніше їх недооцінювали. Починаючи від XIV в. пробудилися спомини про світлу минувшину й довели до намагань відновити давню культуру. Знайомість із класичною культурою давніх греків і римлян поширилася ще більше після упадку Царгорода. З ляку перед турецькою інвазією візантійські вчені подалися на захід, головно в Італію, й привезли з собою твори класичної старовини. В Італії скріпили вони замилування тією старовинною, що довело до зміни наукових зацікавлень та до зміни всього життєвого світогляду. Ясний, життєрадісний світогляд давніх греків відвернув увагу людей від Божих речей, якими вони досі займалися, та звернув її на людські справи. Відкрився знову світ людських почувань, героїзму, постала ціла країна краси. Ожили думки про людську природу, розбудилася призадума над громадським ладом. Досі панувала в науці схоластика, що змагала до розумового доказання істин християнської віри. Гуманізм поставив своїм кличем свободу дослідів та свободу думки. Перші ознаки цього нового напряму можна побачити у творах таких італійських поетів, як Данте, Петрарка, Боккаччо. З Італії широкою хвилею понеслася течія гуманізму по всій Європі. Українці ознайомлювалися з кличами гуманізму в італійських університетах, куди часто виїздили сини українських вельмож, та в університетах у Празі (постав у 1348 р.) та у Кракові (1364 р.). Визначним гуманістом, твори якого мали вплив на українських письменників, був Максим Грек, що працював у Московщині. Другим гуманістом був білорус Франциск Скорина, що в університеті в Падуї отримав ступінь доктора медицини й філософії та вславився перекладом Біблії на білоруську мову.

Поруч із гуманізмом прийшла в Україну із Заходу течія реформації. В 1517 р. виступив із релігійними тезами Мартин Лютер, розбурхав ними людські уми і дав початок завзятій, затяжній релігійній боротьбі. Його виступ має велике значення не тільки на церковно-релігійному, але й на літературному полі. Мартин Лютер увів німецьку мову в літературне життя. Писав у ній свої твори, перекладав на неї Св. Письмо, укладав релігійні пісні. Слідом за Лютером пішли його прихильники і звільна, крок за кроком випирали латинську мову з літератури та вводили живу, народну. Реформаційний рух у різних своїх видах та відмінах обхопив не тільки Західну Європу, але також Польщу, Литву й Україну. Сильніше виступив він у Польщі й Литві (зокрема ширилися тут лютеранізм, кальвінізм і соцініанізм, чи аріанізм), слабше на українських землях, де захопив у першу чергу найвищі верстви громадянства. Значення реформації в культурнім житті українського народу полягає в тому, що вона висунула потребу вищої освіти та кращого рівня шкіл. Крім того, під впливом реформації виступає щораз виразніше намагання наблизити літературну мову до народної, зробити її доступною для найширших кіл громадянства.

Друкування книг. Великий вплив на літературне життя мав новий технічний винахід — друкування книг. Винахід Йогана Гутенберга збільшив книжкову продукцію, причинився до поширення освіти. Перші книжки в церковнослов’янській мові та кириличним письмом надрукував Швайпольт Фіоль у Кракові 1491 р. Були це літургічні книги. За це посудили його у прихильності до православ’я й завізвали на суд краківського єпископа. Тоді Швайпольт Фіоль утік в Угорщину. На початку XVI в. друкував книжки Франциск Скорина — у Празі починаючи від 1517 р. й у Вільні від 1525 р. Видання Скорини, до яких він узявся з добрим наміром послужити своїй батьківщині, поширилися не тільки у Білій Русі, але й в Україні.

В Україні перший поширив друкарську штуку Іван Федоров, або Федорович. Був він родом із Московщини. Разом із Петром Мстиславцем заложив у Москві друкарню і став друкувати книги. Але московські монахи, що мали гарний заробіток із переписування книг, з ляку перед можливістю втратити доходи вмовили натовп, що друк книжок — це чари. Підбурена чернь спалила друкарню й самим друкарям грозила смертю. Федорович і Мстиславець, рятуючи життя, втекли у Білорусь. Тут Федорович за допомогою литовського гетьмана Григорія Ходкевича заложив друкарню в Заблудові близько Білостока. На це отримав від гетьмана Ходкевича окреме село. Мстиславець перенісся до Вільна, де заложив друкарню за допомогою багатих міщан Мамоничів та Зарицьких. Але недовго довелося Федоровичеві перебувати в Заблудові. Гетьман Ходкевич почав недомагати на здоров’ї і, маючи «болі голови», про які говорить Федорович, небагато турбувався друкарським ділом. Тоді Федорович помандрував до Львова, де на Підзамчі заложив нову друкарню в 1573 р. Роком пізніше надрукував «Апостола» з передмовою, в якій згадував про тяжкі зусилля, труди й турботи в своїх змаганнях «духовне зерно по світу розсівати». Але й у Львові тяжко йшло діло. Федорович заставив друкарню, виїхав до Острога і там надрукував у 1581 р. знамениту Острозьку Біблію. Після того повернувся до Львова і тут закінчив життя. Його друкарню викупив єпископ Гедеон Балабан, і вона стала основою друкарні Ставропігійського братства, що віддало її управу Михайлові Сльозці.

Слідом за друкарнями львівською та Острозькою поставали упродовж XVI і XVII вв. інші друкарні — не тільки в містах, наприклад, у Києві, Рогатині, але також по селах: у Почаєві, Евю, Стрятині, Кутеїні, Крилосі, Угерцях.

Переклади Св. Письма. Нові впливи й нові обставини життя, зокрема свіже зацікавлення релігійними справами та питаннями, виявилися в ряді перекладів книг Св. Письма на мову, наближену до народної — так звану «посполиту». До найцінніших перекладів належить Пересопницька Євангелія з 1556 — 1561 рр. Назва її походить від монастиря в Пересопниці на Волині. Переклад завершив Михайло Василевич, син сяницького протопопа, за допомогою архімандрита Григорія та з доручення княгині Анастасії Заславської, «для лєпшого вразумлення люду християнського посполитого». Пересопницька Євангелія, від якої не вагається дехто розпочинати другу, чи середню, добу в розвитку українського письменства, — це пам’ятка великої ціни — не тільки з погляду на мову, дуже близьку до тогочасної народної мови, але також із погляду на її мистецькі цінності, а також на заставки, ініціали, мініатюри. Шкода тільки, що оригінал утратився, а збереглися тільки відписи. Крім Пересопницької Євангелії, в якій помітні чеські впливи, були ще переклади Євангелій Валентина Негалевського й білоруса Василя Тяпинського та ряд Євангелій з поясненнями, або «учительних».

Зразок мови з Пересопницької Євангелії (у сьогоднішньому правописі): «...А коли вхожали до ніякого села, стрітили єго десять мужей прокажених, коториї, здалека стоячи, голосом великим закричавши, рекли: «Ісусе учителю, змилуйся над нами!» Которих то он коли уздрів, рекл ім: пойдіте і укажітеся священником. А коли они шли, сталося, іже суть очищені. Але єдин з них, коли узріл, іже єсть очищен, вернулся, великим голосом хвалячи Бога, і пал на лиці своєм недалеко от ног его і дяковал єму. А то бил самарянин. От то виділ Ісус і рекл: «А чи не десять їх очистилось? А де ж єсть їх девять?»

 

Заповіт Загоровського. Нові думки й нові кличі, що приходили в Україну із Західної Європи, не відразу приймалися. Тільки звільна, з трудом усували запору давніх традицій та навичок. Дехто намагався погодити давнину з новиною, давні, вкорінені навички — з новими вимогами життя. Такою людиною був волинський вельможа брацлавський каштелян Василь Загоровський, що в 1576 р., в часі нападу татар на Волинь, став із ними до боротьби й дістався в полон. Коли втратив надію на визволення, написав у полоні заповіт для своїх дітей. Заповіт дуже цікавий. Загоровський бажав, щоб його діти не кидали своєї батьківської віри, але все ж таки радий був їм дати кращу, західноєвропейську освіту. В тім напрямі подав у свому заповіті ряд вказівок для своєї дядини, яка мала зайнятися вихованням двох його синів.

Загоровський прохає дядину, коли його сини матимуть по сім літ, дати їм розумного й чесного дяка, щоб їх учив «рускої науки в писме святом». Потім, «коли їм Бог милосердний дасть в своєм язику руском в писме святом науку досконалую», велить їм дати бакаляра, що навчив би їх латинської мови. Потім радить їх віддати на службу в такі місця, де заправлялися б у чеснотах. Також бажає, «аби не помітували своїм українським письмом і говоренням українськими словами й обичаями чесними й покірними українськими, а найбільше своєю вірою, до якої їх Бог призвав і в ній сотворив їх для цього світу». Каже молитись, постити, стерегтися єресі. Вкінці, коли схотять женитися, радить їм не глядіти ні на красу суджених, ні на славу чийогось вельможного дому, ні на маєток, тільки на релігійність та характер майбутніх жінок.

Острог як культурний осередок. Після прилуки всіх українських земель до польсько-литовської держави в т. зв. Люблінській унії 1569 р. життя на них підпало змінам. Передусім настала поважна зміна суспільних відносин. Упривілейованою верствою стала шляхта, й їй одній прислугували всі права. Міщанство обмежено у правах, селянство віддано під повну владу панів. Поряд із тим ішли й інші зміни. Православна церква мусила зійти зі свого давнього становища уступила місце державній католицькій релігії і стала хилитися до упадку. В Україну повною течією поплили польські й західноєвропейські культурні впливи й захопили непереможною силою верхи українського громадянства.

Зміни, що вершилися в житті українського народу, занепад православної церкви, перехід верхів на протестантизм або католицизм, брак шкіл, нестача освіти — все це тривогою виповнювало серця тих людей, що прив’язані були до православної віри, до давніх традицій, до своєї народності. За оборону православної церкви, її становища взялися найперше деякі вельможі. Вони із сумом дивилися на занепад освіти й старалися тому зарадити. В різних місцях вони кинулися до праці, закладаючи школи, підтримуючи наукових робітників, підсилюючи літературне життя. До таких вельмож належав гетьман Григорій Ходкевич, що у своїй маєтності в Заблудові дав захист Федоровичеві і грошовими засобами підтримував його друкарню. Також князь Андрій Курбський, що втік із Московщини від Івана Грозного, утворив у Миляновичах на Волині центр наукового руху. Курбський поширював листи Максима Грека, займався перекладами грецьких творів, нав’язував взаємини з визначними людьми в Україні й Білій Русі, листувався з ними (у тому числі з князем Костянтином Острозьким), заохочував їх триматися своєї віри, радив не захоплюватися чужою культурою. Третім таким огнищем був двір князя Юрія Слуцького в Слуцьку в Білій Русі.

З-поміж усіх українських магнатів найбільші заслуги для української культури мав князь Василь Костянтинович Острозький, син князя Костянтина Івановича Острозького, київський воєвода, власник велетенських земельних просторів, споріднений із найвизначнішими родами в Польщі. Завдяки його щирій опіці Острог став огнищем наукового й культурного життя. В 1570-х роках постала в Острозі на взірець польських академій вища школа, яку сучасники звали «тримовним ліцеєм», бо вчили в ній трьох мов: грецької, церковнослов’янської й латинської. Звали її також «грецькослов’янською академією».

При школі згуртувалися письменники й учені, що утворили своєрідне наукове товариство. Належали до нього Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Дам’ян Наливайко, архідиякон Кипріян і чужинці: Ян Лятос, Христофор Філалет, Кирил Лукаріс, Никифор. В Острозькій школі вчився й виховувався пізніший гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.

Найважливішим ділом цього вченого гуртка було видання Острозької Біблії, яку видрукував Іван Федорович. Острозька Біблія — був це вислід довгої й поважної праці. За дорученням князя Острозького було підібрано грецькі тексти й слов’янські переклади, порівнювано різні джерела й лише на основі великої підготовчої праці приступлено до видання цього знаменитого твору. Друк закінчено в 1581 р.

 

Львівська братська школа.Відокремлені зриви вельмож у праці для відродження рідної культури тривали недовго. Українські пани йшли туди, куди їх тягнули почесті, достоїнства, впливи, уряди та блиск західної культури в усіх її формах. Навіть рід князів Острозьких не вдержався при давній вірі й народності. Вже сини князя Острозького перейшли на католицьку віру і слідом за тим змінили народність. У тій хвилині, коли український народ утратив надію на поміч своїх верхів, взялося за працю на користь національної культури свідоме міщанство, що почало організовувати свої сили щораз доцільніше й краще. В тій організації сил покористовувалися міщани укладом церковних братств та цехових організацій. Братства були спочатку товариствами суспільно-релігійного характеру, що мали на меті займатися ділами християнського милосердя. Удержували притулки для вбогих, шпиталі для недужих, уладжували похорони, братські богослужіння. З часом братства розширили свою діяльність, стали займатися справами освіти й культури, закладали школи, бурси, друкарні. Таким робом поклали основи відродження української культури.

Ініціатива до праці братств вийшла зі Львова, де постало найдавніше братство при церкві св. Успіння (Волоській). Перші відомості про це братство маємо з 1463 р. В 1568 р. братство отримало від антіохійського патріарха Йоакима окремі права. Права братства закріпив і поширив царгородський патріарх Єремія. Братство дістало права ставропігії, тобто безпосередньої залежності від царгородського патріарха, зверхності над іншими братствами, право заснування власної школи та бурси. Зовнішньою ознакою привілеїв ставропігійського братства був трираменний хрест, що його братство прибило на воротах своєї домівки.

Львівське братство заснувало школу та при помочі єпископа Гедеона Балабана викупило друкарню, яку Федорович заставив був жидові. Львівська братська школа мала найбільшу повагу між усіма братськими школами в перших часах їхнього розвитку. Видала вона найкращих наукових робітників. Завдяки Львівській школі та діяльності її вчителів Львів вибився поруч із Острогом як осередок наукового життя. У Львівській школі вчили визначні сили: єлассонський єпископ Арсеній, що 1591 р. видав граматику грецької мови під назвою «Адельфотес», два брати Тустановські: Лаврентій Зизаній і Стефан Зизаній, Кирило Транквіліон Ставровецький, Юрій Рогатинець та інші. Школа мала на меті релігійне та моральне піднесення громадянства. До школи ходили діти всіх станів та займали місця відповідно до успіхів у науці, а не до суспільного чи маєтного становища батьків. Характер школи був, отже, демократичний. Вчили грецької мови, церковнослов’янської, граматики, риторики, діалектики, дещо філософії, поетики й історії. Від 1592 р. одним із головних предметів стала латинська мова. З 1630 р. стала школа хилитися до упадку.

 

Культурна праця в Києві.З початком XVII в. дійшов до голосу у справах української культури Київ. Довгий час він тільки прислухався до того гомону, що йшов уже по українській землі. Живіший культурний рух розбудив у Києві Єлисей Плетенецький. Походив із села Плетенич у Галичині зі шляхетського роду. На сороковому році життя став архімандритом у пінськім Ліщинськім монастирі. В 1599 р. вибрано його архімандритом Печерського монастиря в Києві. Було це становище одне з найвизначніших серед православних. Плетенецький займав його впродовж 25 літ аж до своєї смерті в 1624 р. Плетенецький зайнявся перестроєм чернечого життя і згуртував при монастирі людей з широкими науковими зацікавленнями. В 1615 р. викупив друкарню, що її Гедеон Балабан заложив був у Стрятині, й розпочав видання книжок великим накладом. Для потреб друкарні заложив також фабрику паперу в Радомишлі. Гурток учених, що зібралися при Плетенецькім, розпочав плідну й живу діяльність. Працювали в тому гуртку Захарія Копистенський, пізніше наступник Плетенецького на становищі архімандрита Печерського монастиря, Памво Беринда, Тарасій Земка, Лаврентій Тустановський. Так Печерський монастир знову став важливим культурним осередком.





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...