Главная Обратная связь

Дисциплины:






Аналіз тексту за Ж. Лаканом



Хитрич А.

К (м) гр., ІФОН

П. Санаев «Похороните меня за плинтусом»

Аналіз тексту за Ж. Лаканом

«Похороните меня за плинтусом» - повість-розповідь 8-річного хлопчика Сашка, образ якого є автобіографічним. Сашко живе у бабусі з дідусем, оскільки таку відповідальну справу як виховання дитини бабуся не може доручити своїй «пропащей» дочці – його матері. При тому, способи вираження її опіки та турботи за внуком настільки специфічні, що іноді змушують сумніватись у її бажанні добра та любові для Сашка. Ситуацію та умови, в яких виховується хлопчик, він сам пояснює просто: «Меня зовут Савельев Саша. Я учусь во втором классе и живу у бабушки с дедушкой. Мама променяла меня на карлика-кровопийцу и повесила на бабушкину шею тяжкой крестягой. Так я с четырех лет и вишу». При цьому слова, сказані хлопчиком, насправді не є його власними «словами», натомість – це нав*язана позиція бабусі, яка сприймається ним, як його власна.

Аналізантами у даній повісті виступають не лише бабуся з внуком, а й інші дійові постаті – дідусь, мама Сашка, її чоловік Толя та товариш-однокласник Боря.

Позиція Ж. Лакана: «Прийшовши у цей світ, ми є впійманими мовою» для даної повісті є особливо актуальною. Адже вербальна мова (зокрема бабусі) є ключовою у даному тексті: саме вона забезпечує впізнаваність цього тексту, саме вона є засобом здійснення тотального впливу на оточуючих, саме завдяки їй сформований достовірний образ героїні і саме вербальна мова виступає засобом тотального впливу бабусі на всіх оточуючих. Мова аналізанта, а в даному випадку бабусі, є важливою й тому, що саме мова є середовищем для несвідомого, адже воно не може існувати поза нею. Несвідоме – це не думки й розмірковування бабусі, а те, що безпосередньо вона говорить. Серед словесних конструкцій бабусі Ніни деякі були постійними і повторювались нею систематично впродовж всієї повісті як вставні конструкції, абсолютно автоматично, зокрема: «гицель проклятый» (про Сашка), «будь ты проклят небом, Богом, землей, птицами, рыбами, людьми, морями, воздухом!» (до всіх, хто потрапляв під «роздачу»), «чтоб ты заживо в больнице сгнил!» (до Сашка), «кровопийца» (до вітчима Анатолія), «чтоб тебя сожрал стафилококк золотистый!» (до Сашка), «тварь гнилая», «кретин», «сволочь», «гнилая скотина», «идиот», «чтоб ты больше никогда уже не проснулся» (все до Сашка)... Саме тому її «любов» здається жорстокою та неправдивою, більше схожою на ненависть. Але з ходом розповіді стає зрозумілим, що походить вона з бажання самоствердження, з бажання мати силу, перевагу та владу над кимось, з бажання нав*язування власних позицій, а відтак і себе (супер-его). Таке становище речей, з позиції психоаналізу, можна пояснити комплексом нереалізації особистості. І справді, впродовж повісті бабуся неодноразово і чесно згадує про те, як хотіла стати актрисою і не змогла втілити свою мрію та призначення через певні обставини життя та свого чоловіка зокрема. Об*єктами, на які спрямовується нав*язування бабусі і за рахунок приниження яких відбувається її самоствердження, стають всі близькі, які її оточують – Сашко, в першу чергу, її чоловік, дочка та чоловік дочки. Всі вони – порочні й недосконалі, своєю присутністю дратують бабусю Ніну і приносять їй невимовні муки життя. Ця «самовіддана» турбота до хлопчика допомагає їй відчувати власну значущість і гостріше упиватися власним «стражданням», яке заподіюється брехливими, черствими і невдячними оточуючими (включаючи хлопчика).



Здається, що ситуація виглядає очевидно: одна особа – бабуся, робить нещасною всю сім'ю, перетворюючи будні в липкий, нав'язливий і нескінченний сон, від якого не можна прокинутися. Начебто вихід є, адже можна все кинути і піти, але подібні заходи вимагають рішучих дій (зі сторони діда – піти від дружини, розлучитись, зі сторони матері – забрати сина проти волі бабусі, зі сторони самого Сашка – хоча б раз спробувати заперечити бабусі). Але зробити крок в сторону – так страшно, настільки, що герої переконують себе в нормальності того, що відбувається. Очевидно, це прояв несвідомої потреби відчувати себе жертвою. І ця потреба стосується кожного без виключення героя цієї повісті. Якоюсь мірою тому, що це зручно. Можливо, саме тому, не зважаючи на специфічність вербального виховання бабусі, невинних тут немає, адже кожен стає співучасником заданої нею гри, приймаючи на себе певну роль. Тому прийняття цих «правил» - стану існуючих речей, можна лише констатувати як «німу» згоду. Тут доречним буде згадати про лаканівську категорію незавершеного жесту. Таким «незавершеним жестом» у повісті була єдина спроба дідуся піти від бабусі, залишити її назавжди, але, маючи чіткий намір, дідусь не зміг його довершити до кінця, адже, зрештою, повернувся додому через добу.

Бабуся придушувала будь-який прояв особистості внука, індивідуальності, його бажань. Зупиняла будь-яку його можливість зробити щось самому (домашнє завдання у однокласниці дізнавалась вона, помилки у домашньому завданні виправляла вона, маршрут прогулянки Сашка визначала вона, діагнози, хвороби та ліки від них теж визначала бабуся, одягала хлопчика, навіть купання для Сашка теж не проходило без участі та керівництва бабусі). При тому, те, що бажав та прагнув хлопчик, абсолютно її не цікавило і навіть не розглядалось. Всі бажання Сашка, а їх було безліч і кожне бажання можна було легко виконати за умови дозволу дорослого (їсти морозиво, їсти смажені котлети, гратись подарованими мамою іграшками, більше часу проводити на вулиці) – ті банальні радості, яких просто не вистачало для хлопчика, були витіснені і проігноровані. Сашко зрідка зізнававсь у своїх бажаннях, але «говорив» про їх наявність не бабусі, а тільки для читача. Бабуся не усвідомлювала, що калічить долю дитини, але на рівні підсвідомості розуміла, що саме влада й тотальний контроль дозволить їй утримувати його біля себе.

Незважаючи на пригнічення своїх бажань та психологічну некомфортність, в якій перебував Сашко, він не мав можливості озвучити та проговорити свої печалі і це підкреслювало і тільки посилювало трагічність його становища. На відміну від Сашка, дідусь озвучує свої тривоги та переживання. Він це робить, бо має «слухача» – свого друга, з яким час від часу вибирається на риболовлю. Чи варто зазначати, що після таких довготривалих душевних «сповідей» він відчуває певне душевне заспокоєння та розраду.

Важливим є те, що бабусине виховання спрямоване таким чином, щоб притупити у Сашка те, що так притаманно дітям – сферу уявного. В той час як однолітки розмірковують про те, ким стануть у майбутньому, що їх цікавить, чого їм хочеться, хлопчик старається зовсім не думати про своє майбутнє і взагалі про можливі варіанти свого життя, адже все його майбутнє визначила бабуся і сценарій для нього відомий наперед – рання смерть від хвороб або ж закінчення днів у в*язниці через свою розумову відсталість. Мріяти немає більше про що, уява про світлі дні у майбутньому, про радісні перспективи повністю пригнічена. Так само для Сашка не вистачає потягу і прагнення до дій – будь-яких, адже він знає, що всі його бажання будуть піддані критиці і стануть зайвою провокацією для бабусі. Чим сильніше бабуся займається побутом та вихованням, тим вірніше речі приходять в безладний стан – онук робить зі страху помилки, спотикається об сходинки, провалюється в рідкий цемент, трясеться в лихоманці. А бабусі тільки того і треба - щоб ще сильніше діставати своїми авторськими прокльонами («Чтоб эта машина развалилась под твоим дедушкой, как жизнь развалилась моя»), сипати медичними термінами («У него золотистый патогенный стафилокок, пристеночный гайморит, синусит, фронтит ... Тонзилит хронический»).

Найбільш сильним потягом, прагненням до зміни існуючого стану речей у розповіді наділений вітчим Сашка – дядько Анатолій. Очевидно, це пояснюється тим, що він не має кровного споріднення з бабусею, а тому, відповідно, її вплив на нього не має такого сильного ефекту, вітчим має більше можливостей та перспектив чинити опір. І саме завдяки його потягу та спрямуванню до змін Сашка забрали від бабусі.

У цій розповіді бабуся здається всюдисущою: вся сюжетна лінія побудована на її тиранічному вихованні внука, на її взаємовідносинах з родиною – дідом, дочкою, її чоловіком. Вона не має місця роботи і весь свій час проводить за вихованням Сашка. Траєкторія її руху визначається маршрутом від квартири – до лікаря і навпаки. Вона ніби перебуває в ілюзорній в*язниці. Таким чином автором створений ефект замкненого простору, певної просторової безвихідності. Єдине, куди може тікати бабуся, - у свої спогади та мрії, що не втілились в реальність. Що вона постійно і робить. З захопленням згадує, як декламувала в свої молоді роки вірші Шевченка, як безтурботно проживала у Києві, як мала надію й бажання стати акторкою. В ці ностальгічні спогади вона посвячує кожного випадкового співрозмовника – лікаря, що приходить до Сашка, сусідів, батьків однокласників Сашка. Ці спогади – своєрідна спроба втечі від реальності, але поява будь-кого із рідних є уламком реального і повертає її в сьогодення, і, цим самим невимовно засмучує і злить.

Повість сповнена численними мікродеталями – фразами, особливостями, нюансами, які здаються непомітними, а відтак і неважливими, але лише на перший погляд. Проте значення таких деталей є чи не провідним. Зокрема, бабуся Ніна схильна час від часу скаржитись на важкість власної долі (навіть онук – це ніщо інше як її тяжкий хрест), їй ніби приємно думати, що в НЕЇ – найбільш нещасна доля, саме у ЇЇ внука найбільше хвороб, саме ЇЇ мрії так жорстоко розбились, саме на ЇЇ вік випало найбільше несправедливості. Здавалося б – нічого особливого, адже є тип людей, які постійно скаржаться, але саме це пояснює надійно вкорінене відчуття провини всіх, хто оточують цю бабусю. Адже це завдяки їм життя бабусі настільки нелегке й таке нестерпне. Така ситуація презентує ще одну лаканівську категорію – «перенесення провини». Очевидно, саме тому, що Сашко завдяки старанням бабусі, відчував себе винним у її стражданнях, він взагалі не проявив за всю книгу жодних ознак депресії та бунту. Тільки нормальні дитячі переживання, коли хочеться морозива і дорослий не дозволяє, все, що він робить – сердиться якийсь час, але не сперечається. Це просто дитяча образа, а не супротив чи протидія. При цьому, навіть ставлення Сашка до самого себе є проекцією бабусиного ставлення до нього. Розповідаючи про себе, хлопчик говорить: «Дело в том, что такая сволочь, как я, ничего самостоятельно делать не может». При цьому він був переконаний у своїй хронічній невиліковності та в тому, що до 16 років помре, а якщо раптом ні, то кінець свого життя всеодно проведе у в*язниці, а тому навіть невідомо що для нього краще… При тому, що кожного дня хлопчику доводилось чути нарікання бабусі на те, що він ще досі живий («я тебя бритвой на куски порежу и мне жить станет легче», «чтоб ты уже никакой зари не увидел!», «больной на голову, чтоб ты дух испустил» та ін.) перспектива смерті зовсім не видавалась для хлопця страшною. При цьому він був переконаний, що це не бабусина позиція, а його власне сприйняття самого себе, хоча це – типовий приклад лаканівського заміщення. Таким чином втілюється «розщеплення» особистості – хлопчик починає сприймати себе так, як того прагне інший.

Подібні приклади «заміщення» у формуванні ставлення до самого себе пояснюють появу ще неусвідомлених дитячих комплексів, питання яких піднімається у цій розповіді і є особливо актуальним для психоаналізу. Дитинство, навіть тоді, коли воно вже минає, не залишається остаточно в минулому, адже в дорослому житті воно трансформується у певні риси характеру, реакції та особливості поведінки і те, якими вони будуть – залежить саме від ходу дитячого періоду. Свою розповідь Сашко закінчує перебуваючи ще в дитячому віці і, здавалося б, оцінити те, як складеться його майбутнє і чи помре він до 16-літнього віку, як прогнозувала бабуся, ми достовірно знати не можемо. Але П. Санаєв розкриває три важливі моменти, які можуть «розповісти» читачеві й дати змогу «домислити» хід життя Сашка дорослого: 1) – це смерть бабусі – з її відходом у Сашка з*явився шанс стати чоловіком з власним ставленням до життя і до самого себе, 2) – це зміна середовища та оточення, адже мама з вітчимом таки забрали Сашка до себе, хоч і силоміць та проти волі бабусі, 3) – це зазначення автором про «автобіографічність» розповіді, яку він написав про самого себе, але, будучи вже у 26-річному віці. При цьому постає питання недовіри: чи можливий взагалі хеппі-енд у такій ситуації? Душа дитини покалічена, хоч бабуся і померла, але вона вже виконала свій «обов'язок», відіграла певну роль у формуванні психіки хлопчика. У «післямові» сам П. Санаєв зазначає, що: «По Фрейду я повинен був вирости клінічним ідіотом з глибинним комплексом неповноцінності», проте він не може сказати, що так сталось. З іншого боку, сказати про комплекси і визнати їх (самому собі, а, тим більше, публічно) – це різні речі.

У розповіді можна чітко прослідкувати паноптичність – принцип, вивченням якого займались М. Фуко та Ж. Лакан, яка найбільш проявляється у сприйнятті Сашка. Хлопцеві постійно здається, що бабуся слідкує за ним і навіть коли її немає поруч він боїться її ослухатись, адже цілком впевнений, що про будь-який його промах вона неодмінно дізнається. І саме так неодноразово стається (випадок, коли бабуся забороняла йти на будівництво, або ж коли забороняла виходити на вулицю в холодну погоду, а потім дізнавалась про випадки неслухняних дій внука), що лише посилює його ілюзію постійного перебуванням під перманентним і непереривним стеженням бабусі.

У даній повісті важливою є діахронія понять «любов – ненависть», яка є визначальною для всіх членів цієї родини. Вони не можуть жити нормально поруч один з одним, але і розлуку пережити теж не можуть. Тому дід говорить про те, що ніколи не кине бабусю, попри всю складність співжиття з нею, і саме тому бабуся помирає, коли у неї забирають онука – бо, як не дивно, але вона його таки любила. Логічно пояснюваною є її смерть і тому, що, втрачаючи онука, вона втрачає можливість і привід проявляти свою «особистість», тому відлучення Сашка – логічно виправдана умова для смерті особистості бабусі.

Крізь всю повість незмінним сюжетним елементом проходить мимовільне приниження хлопчика. В першу чергу, найбільш помітним є його вираження через вербальні засоби. Але окрім образливих слів у свій бік від бабусі, а іноді і від діда, який несвідомо копіює поведінку бабусі, приниження Сашка передається і в безпосередніх діях та описах. Так, не випадковим є його порівняння з товаришем Борею – «Этого Борьку об дорогу не расшибешь…, а ты – тварь гнилая», або зі слів самого Сашка: «Дали мне Борину рубашку, Борины колготки. Боря был раза в полтора меня крупнее, а колготки были ему малы. В общем, завязал я их под мышками и пошел с Борей играть». Ці описи спрямовані на підкреслення фізичної недосконалості та відсталості Сашка. Що ж стосується підкреслення розумової неповноцінності, то бабуся теж вдало й постійно знаходила пояснення й приклади. Зокрема, порівнюючи його з однокласницею Світланкою: «Послушай как Светочка на скрипке играет! Вот ребенок-то золотой! Счастье такого иметь. Она играет на скрипке! Девочка учится в музыкальной школе. Она умница, а ты кретин и дерьма ее не стоишь!» або ж «Света - здоровая девочка по сравнению с этой падалью!». Сашко боязко зізнається читачеві, що саме через такі порівняння, а не через те, що Світланка дійсно була кращою за нього, йому хотілось у школі неодноразово її стукнути і він би це неодмінно зробив, якби не був переконаний у тому, що він «падаль полудохлая». Саме ці зізнання Сашка є доказом формування його комплексів під тиском нав*язуваних бабусею образ та неприємних порівнянь.

Ще одна прикметна мікродеталь прослідковується у перманентному використанні означень, пов*язаних із процесом руйнування. Так, бабуся постійно використовує у своєму мовленні такі слова як «падаль», «гниёшь», «дохлый», «разлагаешься». Всі вони є означниками травми, метафорою деструкції, з якою працював Ж. Лакан, як і з іншими метафорами в цілому.

У даній розповіді також можна чітко прослідкувати лаканівську символізацію насолоди на надмірності, що презентується ним в метафоричних образах пана та раба. Здавалося б, з розповіді хлопчика читач дізнається про суцільні й неминучі страждання кожного в родині, про яку насолоду може бути мова? Але в цьому випадку насолодна прирівнюється до тотального володіння ситуацією. Таким чином, у образі Пана постає бабуся, яка володіє і розпоряджається не лише своїм життям, а й життям Сашка, вона вирішує всі питання, які його стосуються і які хлопчик хоча б іноді мав вирішувати сам. Оскільки він перебуває під тотальним контролем бабусі, він уособлює раба, життям і насолодою якого володіє пан.

Також мені здалося незайвим зіставити розповідь Сашка з народною чарівною казкою, адже чітко прослідковується спорідненість певних структурних елементів.

Традиційно у казці існують два світи: світ живих людей і важкодосяжний світ мертвих («тридев'яте царство»). На кордоні між цими світами можуть бути різні перешкоди – річка, камінь, колодязь, стовп, міст, хатина Баби-Яги. Головний герой змушений відправитися в світ мертвих, щоб виправити якусь свою помилку або певне завдання. У розділі "Купання" Саша Савельєв приймає ванну (ототожнення образу води з річкою), припускаючи, що бабуся його втопить і сподівається лише на допомогу дідуся – він втілює образ старого-помічника. Сашко, як йому здається, майже переходить у «світ мертвих», адже в цьому активно запевняє його бабуся: «сволочь постоянно гниёт», «ты смердишь уже!». У той самий час бабуся у сприйнятті Сашка постає як прототип Баби-яги: «Мне показалось, что зубы у бабушки лязгнули».

В. Пропп, який займався дослідженням структурної композиції народної казки, виявив регулярно повторювані елементи і створив набір традиційних для казок ситуацій. У даній повісті окремі із них можна чітко прослідкувати.

«Відлучення когось із членів родини» - хлопчик живе далеко від своєї матері і бачиться з нею дуже рідко, а кожну зустріч сприймає як свято, в яке не може до кінця повірити.

«Заборона, що спрямована до героя» та «порушення цієї заборони». Так, у розділі «Цемент» бабуся забороняє Сашкові ходити на будівництво Автодорожнього інституту: «Пойдёшь туда опять с этим Борькой - пеняй на себя. Если позовёт, откажись. Прояви характер, скажи твёрдо: «Мне бабушка запретила!..». Але герой цього разу порушує її заборону: «Но как не ходить туда, где можно делать всё, что захочется и где тебя не могут найти?».

«Шкідництво» - антагоніст (тобто ворог, противник, суперник) завдає герою, який порушив заборону, якоїсь шкоди - протидії. Бабуся в даному випадку і постає таким антагоністом і постійно загрожує онуку. Далі «Герой і антагоніст вступають в боротьбу». В кінцевому результаті «Антагоніст переможений». І справді, у розділі «Чумочка» мама Саші відіграє роль Героя – вона вступає в останній бій з бабусею (своєю матір'ю) і рятує Сашка, забираючи його до себе. З іншої сторони, вітчима Анатолія теж можна сприймати в прототипі Героя, адже він був ініціатором ідеї і настоював на тому, щоб Сашка забрали від бабусі будь-яким методом. Така особливість як «Повернення героя» прослідковується в останньому розділі, коли мати викрадає Сашка з будинку батьків. Закономірним є те, що «Герой зазнає переслідувань». Бабуся ще намагається повернути внука своїм традиційним способом - маніпуляціями: «Чёрные птицы слетелись в плотные стаи и бросились на меня... Хватка осьминога вдруг ослабла...».

«Покарання Ворога» - особливість, яка теж прослідковується в фіналі даної розповіді – це смерть бабусі: «Плакала мама, плакал дедушка, испуганно жался к маме я - хоронили бабушку».

При цьому вся розповідь надзвичайно майстерно написана «дитячою» мовою, яка навіть не викликає сумніву, що розповідь веде саме хлопчик, а не дорослий автор-чоловік, що розповідь дійсно правдива, не зважаючи на всі, здавалося б, неймовірні та нетипові моменти. Розповідь здійснюється від першої особи і це, очевидно, робить її такою близькою до читача, і, можливо, саме така правдивість та реальність підсилює моторошне враження та співчуття до кожного героя.

 

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...