Главная Обратная связь

Дисциплины:






Каппадокійський гурток



Каппадокія, або Кесарія Каппадокійська – батьківщина його головних представ­ників – східна малоазійська провінція Римської імперії, що й обумовило назву групи теоретиків–богословів. Останні не

тільки сприйняли орігенівське ставлення до античної традиції, але й очис­тили його від стоїчних нашарувань, що суперечили суворим церковним канонам. Найбільш відомі представники – Василій Великий (Кесарійсь­кий), Григорій Богослов (Назіанзін) і Григорій Нісський. Це були не тіль­ки ретельно обізнані, але і досвідчені у філософській і риторичній прему­дрості нащадки заможних сімей, що користувалися на батьківщині авто–


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ритетом, повагою і визнанням серед інтелектуальної еліти. Освіту отри­мали в Афінах, причому Василій і Григорій (Назіанзін) одночасно навча­лися з майбутнім імператором Юліаном, що у роки свого правління (361–363) спробував, правда безуспішно, повернути Рим до язичества у формі неоплатонізму, за що і став знаний в історії на ім'я Відступник. Як бачи­мо, у той час було різне осмислення античного теоретичного багажу, різні наміри і різні долі його носіїв.

Каппадокійці сприйняли від неоплатоніків ставлення до філософії як до релігії, але, зі свого боку, інтелектуалізували релігійні поняття. Крім того, вони були «практиками». Всі вони єпископи – Кесарії, Назіанза, Ніс­си (Ніци). І саме як «практики» християнські діячі звертаються до філо­софії. С. Аверинцев з цього приводу писав, що учений єпископ стає відте­пер центральною фігурою християнського розумового життя; а це фігура специфічна, її особиста розумова ініціатива може бути при наявності достатньої обдарованості дуже сильною, але вона неминуче опосередкована її «саном», тому що кожне її суспільно значиме слово є інституціональ–ним «повчанням», зверненим до «пастви»; вона говорить не просто так»... Отже, «якщо філософія і релігія зближувалися у християнських і язични­цьких мислителів епохи приблизно в однаковій мірі, проте, напрямок цьо­го процесу був не той самий. Неоплатоніки йшли від філософії як своєї вихідної точки – до релігії; християни, навпаки, йшли від релігії до філо­софії. Перші переробляли матеріал ідеалістичної філософії на своєрідну релігію для вузького кола, відшукуючи саме в цьому матеріалі внутрішні можливості усе більшого нагнітання медитативної, аскетичної і магіко–теургічної атмосфери; інші мали церковне віровчення і саму реальність Церкви як дещо для них споконвічне, непідвласне суду філософської реф­лексії, хоча і відчували потребу у філософії, почасти як у засобі прояснен­ня вже наявної віри для самих себе, інтелектуально–емоційного засвоєння цієї віри, почасти як у допоміжному інструменті для вирішення догматич­них питань, що ускладнюються»1.



Василій Великий (Кесарійський)

Головою гуртка був Василій Кесарійсь­кий (бл. 330–379), який у сані єпископа (з 370 року) отримав визнання за свою це­рковну, монастирську, добродійну дія­льність; відомий своїми творами з дог­матики, аскетизму, а також міркуваннями теоретичного плану. Однак, хоча в історію філософії Василій Кесарійський, скоріше, входить як розумний і

' Див.: Аверинцев С. С. «Наша философия» (восточная патристика IV–IX вв.) // Софія–Логос. Словник. – К., 1999. – С. 253, 254.


Історія філософії

впливовий натхненник «культурної політики» Церкви, його значення як оригінального мислителя було безперечним. Знавець античної філософії від Платона до Плотіна, спираючись на біблійний переказ, він з урахуванням своєї аудиторії пропонує тлумачення Книги Буття, що трактує шість днів творіння. Саме цей твір – «Шостоднєв» – надихав послідовників і поклав початок багатовікової традиції.

Але в його тлумаченнях, що увійшли до складу загальноприйнятих передумов середньовічної християнської космології, простежується вплив і Філона Александрійського, що наділив біблійного Творця рисами платонівського Деміурга (згадаємо діалог «Тімей»), і Арістотеля, що поділив фізичний космос на «надмісячну» і «підмісячну», нетлінну і тимчасову частини, як на ідеально упорядкований і безладний світи. Однак при всій відмінності ці світи створюють, відповідно до Василія, цілокупність сві­тобудови. Нехай остання складена з частин несхожих, але вони сполучені нерозривним законом приятельства в єдину спільність і гармонію... «по­єднані... усеосяжним співчуттям». І тут очевидна діалектична хватка його як філософа, що дозволила Василію представити розгортання церковних догматів як суто гносеологічну проблему філософії.

Богословів хвилювало питання: яка роль «божественних імен» у від­критті Бога? Чи містять вони повне і достовірне знання про свій «предмет»? Або вони суть довільна метафора, що нічого не говорить про «предмет»? Інакше кажучи, пізнання (означення) Бога або безумовно можливо (і до цього схилялися представники аріанського раціоналізму), або абсолютно неможливо, тобто або катафатика, або апофатика. Василій заперечує проти такої дилеми. Він указує на діалектичну єдність знання і незнання в пізнан­ні взагалі й у пізнанні Бога зокрема. Навіть відносно самих звичайних зем­них предметів людина не має повного знання, яке б концентрувалося в од­ному імені, що вичерпує усі визначення. Проте, це не свідчить про повне невідання. У пізнанні присутній своєрідний принцип доповнюваності, що розкриває предмет з різних боків і в різних відношеннях.

Тим більше потрібно бути обережним, коли мова йде про Божество. Філософська школа дозволяє Василію знайти ту ортодоксальну формулу, що зіграла важливу роль у богословських суперечках. От вона: Божество непізнаване по «сутності», але повідомляє себе у своїх «енергіях» (тобто діях, актах, проявах). Недоступна в собі самій і для людського розуму сутність робить завдяки своїм енергіям виходження із себе, із нескінчен­ного в скінченне, із вічного в тимчасове, із того, що не піддається визна­ченню в принципі – до того, визначення чого покладене його скінченніс–тю. Це робить онтологічне правомірними, зокрема, «божественні імена». Наш розум не може наблизитися до Бога; але Бог бере ініціативу на Себе,


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

він Сам наближується до нашого розуму. Так, за Василієм, способом діа­лектики й одночасно в християнському дусі вирішується суперечність між трансцендентним і іманентним, між неприступністю і близькістю, пізнаваністю і непізнаваністю Божества.

Ще одна заслуга Василія полягає в тому, що він запропонував філо­софськи більш цікаве трактування Трійці, як проблеми «єдиносущності» або «єдиносущія». Відомо, що Нікейський собор 325 року у питанні співвідношення Отця і Сина в Трійці визнав як істинну позицію єпископа Афанасія про простоту Божественної істоти, а отже «єдиносущності» її іпостасей. У силу гостроти полеміки з аріанами акцент робився на безу­мовній спільності Бога–Отця і Бога–Сина – як єдиного Бога, і поза полем зору залишились відмінності; «відмінність не зовнішня і поверхнева, не функціональна і акциденціальна, але цілком реальна, субстанціальна, або, як тоді говорили, іпостасна. Виникли довгі і болісні суперечки про те, яка різниця між сутністю (грецьк. – «усієй»), реальним буттям і іпостассю (тобто не буттям просто, але буттям вираженим і осмисленим)» .

Як бачимо, вищесказане є перекладом змісту християнських догм як істин церкви на мову античної філософії, точніше, на мову переосмис­леного платонізму. Розмірковуючи над Божественною Трійцею, Василій Великий проводить розрізнення між «усією» і «іпостассю» як між загаль­ним, родовим і особливим. Саме тут він удається до арістотелівського досвіду трактування понять «сутності», «роду», «виду», «відмінного» і т. п. У «Категоріях» Арістотель розмірковує про сутності, так би мовити, двох рівнів, першого і другого порядків. Сутність першого порядку – «та которая не сказывается ни о каком подлежащем и не находится ни в ка­ком подлежащем, как, например, отдельный человек или отдельная ло­шадь. А вторыми сущностями называются те, к которым как к видам при­надлежат сущности, называемые так в первичном смысле, – и эти виды, и их роды; например, отдельный человек принадлежит к виду «человек», а род для этого вида – «живое существо». Поэтому о них говорят как о вто­рых сущностях, например «человек» и «живое существо» . Справді, лю­дина – це загальне; Сократ, – окреме. Цей логічний досвід був використа­ний для інтерпретації Трійці. Три іпостасі Трійці мають загальну Божест­венну сутність. Словами Арістотеля – це сутність другого порядку, у той час, як кожна з іпостасей є сутність першого порядку. Це є конкретним, особистісним буттям Божественності, тобто сутності другого порядку. Фактично Василій Кесарійський запропонував наступну формулу троїч–

1 Лосев А. Ф. История античной эстетики. Итоги тысячелетнего развития: В двух книгах. Книга 1.–М., 1992.–С. 56.

2 Аристотель. Категории / Сочинения. В 4–х томах. – М., 1978. – Т. 2. – С. 55–56.


Історія філософії

ності: одна Божественна сутність («усія») постає у трьох її іпостасях. Зрештою, у проблемі троїчності три абсолютні особистості (Бог–Огець, Бог–Син і Бог–Дух Святий) стали вважати тотожними по буттю і відмін­ними іпостасно. Іпостасі – то є образи Божественного існування, які вирі­зняються, по–перше, за походженням: Отець – ненароджений, Син – наро­джуваний, Святий Дух – благодатне сходження; по–друге, за вираженістю смислу Божественного буття: Отець – «джерело і винуватець благ», Син –надсилає блага, а Дух – роздає. Отже, Отець – причина творення, Син –причина зиждітельна, і Дух – причина, що удосконалює. Його гносеологі­чні ідеї були підтримані товаришами по гуртку і знайшли у останніх ви­гляд повної діалектичної виразності.

Григорій Богослов (Назіанзін)

Другим представником гуртка каппадо­кійців, однодумцем Василія Кесарійсь­кого був Григорій Назіанзін, або Бого­слов (бл. 330 – бл. 390 pp.) – блискучий проповідник, церковний діяч, мисли­тель і поет. Родом з Аріанза Каппідокійського, що неподалік від міста На­зіанзін. Отримав блискучу освіту з риторики і філософії, яка завершена була в Афінах, де він і здружився з Василем із Каппадокії. Якийсь час був єпископом Сасими, потім Назіанза (міста Малої Азії). У 379 р. був покли­каний на єпископство в Константинополь для боротьби з аріанством і в 381 р. головував на Другому Вселенському соборі, але в тому ж році, в обстановці розбрату і інтриг, склав із себе високий сан, котрий мало від­повідав його споглядальному щиросердечному настрою душі, і повернув­ся на батьківщину. Як мислитель Григорій Назіанзін відчув визначальний вплив платонічної традиції. Вище досягнення його прози – панегірики вчителю і другу Василію Кесарійському. Як відмінний полеміст він ви­ступав проти ідей і діяльності імператора Юліана (останній присвятив усі свої сили відродженню поганських культів як запоруки відтворення старої греко–римської культури і перемоги над християнством). Вершини поетичної лірики Григорія Назіанзіна відзначені як тонкощами античної форми, так і новою зворушливістю відсторонено–медитативної інтонації. Дослід­ники вважають, що його біографічні поеми і вірші за гостротою самоана­лізу можуть бути порівняні зі «Сповіддю» Августина Блаженного.

Григорія Богослова також хвилює реальність світоустрою і світової гармонії, що тримається на Божественній єдиноначальності: «Так не пору­шується закон підпорядкування, яким тримається земне і небесне, щоб че­рез багатоначальність не дійти до безначалія»1. Тут замилування христия–

1 Цит. за: Аверинцев С. С. Поэтика ранневизантийской литературы. – М, 1997. – С. 91.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

нина принципово відмінно від замилування античного грека. Грека скоряв видимий космос, тільки перед ним він, за визначенням О.Ф.Лосева, «падає долілиць». Християнина уражає інше. Він узріває за природною упорядко­ваністю щось більше – Бога незбагненного. Гармонія видимого – лише си­мвол величі Божественного, і до нього прагне душа віруючого. Але чи від­критий Він людині? Григорій зауважує: «нам навіть навряд чи можливо і точне пізнання тварі», якщо ж мати на увазі Божественні іпостасі, то вони трансцендентні і непізнавані. Григорій Богослов стверджував, що язични­цькі боги також являють собою єдність, але єдність ця – тільки логічна, а не субстанціальна; у язичестві спільність має єдність, що представляється тільки думкою, однак же неподільних багато і розділені вони між собою часом, пристрастями, силоміць... Не таке наше навчання: навпроти кожна з іпостасей по тотожності сутності і сили має єдність до з'єднаного не менше, ніж із самим собою. Внаслідок цього координація, що панує усередині тро­їстості, виключала всякий натяк на будь–яку субординацію.

Однак визнання Бога в якості єдиної Особистості, що існує в трьох іпостасях, де кожна має особистісний характер, хоча і містить у собі поча­ток апофатичного богослов'я, по якому Бога неможливо ні виректи, ні усвідомити, але не заперечує можливості індивідуальної зустрічі з Ним. Звідси – Бог близький людині за споконвічним задумом Творця, однак віддалений гріхопадінням, за умови самоусунення від богопізнання. Усві­домлення свого призначення означає пробудження від сонного забуття у поцейбічності і пригадування своєї царственої гідності. Водночас це ж означає усвідомлення своєї теперішньої приниженості і провини за неї перед творцем. Таке духовне «пробудження» для людської душі – досить болісний процес. І чим глибше, за Григорієм Назіанзіним, скорбота лю­дини про приниження в собі Божественної подоби, тим радикальніше йо­го самоочищення і відновлення істинного стану, тим реальніше відкрива­ється богопізнання через богоодкровення.

 

Григорій Нісський

Ообливе місце серед «світил Каппадокії" належить другому Григорію – молодшому братові Василія Кесарійського і другу Григорія Назіанзіна Григорій Ніс­ський (бл. 335–394 pp.) – церковний

письменник, богослов і філософ. І хоча формально він не навчався в афін­ській Академії, у дійсності «стяжал» блискучу античну освіту. Єпископство (він був єпископом Нісси) також мало місце на його життєвому шляху, од­нак, він більш, ніж інші члени патристичного гуртку, був схильний до са­мостійної абстрактно–теоретичної діяльності. Християнство для Григорія було наслідком глибоких щиросердечних борінь. І хоча в остаточному під–


Історія філософії

сумку ним обирається християнська віра, він залишається самим яскравим платоніком серед християнських філософів свого часу. Жодний християн­ський мислитель із часів Орігена не підходив так близько до самого духу античного філософування, але Григорій Нісський демонструє індивідуальне осмислення християнського сходження. Цей шлях починається з глибокого усвідомлення як значення активного діяння і функції християнської віри у процесі пізнання, так і стану одкровення, що прояснює істинний зміст положень Священного Писання. Проте, його інтелектуальна відвага, часом, наближала його до меж єресі. Тільки відома повага сучасників до каппадо­кійського гуртка як твердині православ'я врятувала і самого Григорія Ніс­ського, і його пам'ять від осуду ортодоксальною церквою.

Бог, творіння, світ, людина, її призначення і порятунок; Бого– і сві­топізнання; матерія і плоть; природа зла – ось тільки деякі з філософських питань, що вирішуються у творах наймолодшого з світил Каппадокії. У чому ж полягають його теоретичні орієнтири?

Бог – єдиний і єдиний у трьох ликах (іпостасях). Ликам божества од­наково властиві і тотожність, і відмінність, причому і перша, і друга прита­манні об'єктивно, реально, іпостасно. О. Ф. Лосев, досліджуючи внесок каппадокійців в цілому і Григорія Нісського зокрема, робить висновок, що тринітарну проблему вони вирішують у річищі античної, платонівської діа­лектики. Саме остання була підставою для обгрунтування логічного карка­су тринітарної проблеми. Та на відміну від античної ієрархійно–субордина­ційної традиції, у християнській світоглядній системі логіка відкриває не тільки єдиного Бога і Бога у трьох іпостасях, але й як Абсолютну Особис­тість. «Ти Єдиний, доки існуєш як Трійця і навпаки, Ти – Трійця, поки існу­єш як Єдиний». Григорій проводив думку, що всі три іпостасі троїчності являють собою «самототожню відмінність і самовідмінну тотожність».

У християнстві Бог – вище простору і часу. Він – Першооснова су­щого. Тому суще є благо, а що не є суще, то постає як зло. Свої зразки суще має в Богові. Зло не зводиться до Бога, і не є субстанціальним, але «зароджується усередині людини», характеризуючи її віддалення від Бога. Але таке віддалення можливо в силу того, що людина створена, і як усяке тво­ріння – кінцева і плинна. І створена вона із нічого. Однак, якщо звичайний світ Бог створив із нічого Своїм Словом, тому світ лише відбиває Бога, бо тільки причетний до нього, людина ж, по–перше, створена Божественною Радою, а по–друге, вона не просто причетна, але й Богоподібна. «...Эфир, воздух в середине, море, земля, животные, растения, – все словом приво­дится в бытие. Но только к устроению человека Творец всего приступает осмотрительно, чтобы и вещество приготовить для его состава, и форму его уподобить красотой известному первообразу, и предложить цель, ради ко–


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

торой будет создан, и создать природу, соответственную ему и подходя­щую по своим энергиям, как требуется для предлежащей цели»1.

Усе, що створено Богом, можна поділити на духовне і тілесне. Ду­ховне – це ієрархічне царство ангелів. Його Бог створив спочатку, щоб потім, створивши матеріальне буття, з'єднати їх у духовно–тілесній люди­ні, як увінчанні обох світів. Однак матерію, створену Богом, не варто плу­тати з плоттю і «матеріальним» у розумінні сучасної людини. «Бо­жественна матерія» у якості «тіла», постає як наслідок взаємопоєднання суто духовних якостей. Але це більше, ніж просто ілюзія. Цей «якісний скачок» під час створення «тіла» виникає унаслідок збирання «логосом» (тут – ідеєю) окремих якостей у підлягаюче. «А тогда, коль скоро умное –цвет, умное – упругость, количество и все прочие такие особенности (идиомы), и притом с отьятием каждой из них от подлежащего исчезнет вместе и весь логос тела, нужно сделать вывод: то, в отсутствие чего мы находим причину исчезновения тела, собранное вместе, образует вещест­венную природу. Ведь как не существует тела, которому не присущ цвет, внешний вид, упругость, объем (пространство), тяжесть и все остальные особенности, каждая из которых не есть тело, но сама по себе оказывается чем–то отличным от тела, так и наоборот – через собрание вместе названно­го производится телесная ипостась. Но если уразумение этих особенностей – умное, а Бог – тоже умное по природе, то нет ничего неестественного в том, чтобы от бестелесной природы стали существовать эти умные побуж­дения к бытию тел: от умной природы производятся умные силы, а от их собирания друг с другом вещественная природа приводится в бытие»2.

Створення світу для Григорія Нісського є тимчасовим розгортан­ням позачасового акта Божества. Нематеріальні стихії, стікаючись у потік, створюють матеріальний світ, покладаючи початок природному процесу. Людина, однак, перевищує останній, не вміщуючись, випадає з його чисто природної контекстуальності. Григорій заперечує, на перший погляд, кра­сиву думку, що людина є «мікрокосм», тобто створіння, складене із тих же стихій, що й усі інші. Він вважає, що голосним ім'ям віддаючи хвалу людській природі, прибічники такої думки самі не звернули уваги, що ушанували людину особливостями комара і миші.... Що ж великого в цьому – почитати людину відмітним знаком і подобою простої тварини?

За Григорієм Нісським, людина постає як втілення всеєдності. Вона існує завдяки безсмертній душі, що з'єднана з тілом. Людина – це «велика

1 Григорий Нисский. Об устроении человека. – СПб., 1995. – С. 15.

2 Там само. – С. 77.

3 Див.: там само. – С. 50.


Історія філософії

і гідна істота»1, її велич у розумності і свободі. Цей потенціал закладений у її богоподібності. Водночас, те, що вона – усього лише «подоба Богу», чревате для людини можливістю гріха, унаслідок якого вона утрачає за­кладений шанс цілісного світобачення і зосереджується лише на тварному у собі, забувши про своє призначення. У «тваринній» інтерпретації і реа­лізації людиною свободи волі бере свій початок «зло», або інакше кажучи початок нестачі в людині Божественного буття. Відпавши від Бога, люди­на роз'єднується в самій собі на «розумне» і «чуттєве», під час чого чут­тєве тіло грубне. Тому смерть стає навіть благом, тому що через самороз­клад тіло отримує можливість звільнитися від зла.

Плідним у філософському сенсі є вчення Григорія Нісського про лю­дину. Воно ґрунтується на тому, що у своєму висхідному божественно за­даному значенні і структурно визначеному об'ємі людина обов'язково по­стає як людство, як деяка надособистісна особистість, духовне ціле особли­вого порядку, що міститься вже в Адамі. Дійсно, індивідуум не може вира­зити «людину», бо в ньому не може уміститись повнота Божественної до­сконалості. Виразником людини може бути тільки людство, але не як абст­рактне поняття, а як реальність всеєдиної людини, що, звісно, не заперечує власних індивідуальних позначень і цінності індивідуального. Далі Григо­рій стверджує: «Человеческая природа єсть середина между двумя крайно­стями, отстоящими друг от друга, – природой божественной и бесплотной и жизнью бессловесной и скотской... первенствует в нем умное, а вместе с ним прирождено человеку общение и сродство с бессловесным»2. Вихід людини зі стану, обтяженого гріхом, можливий як порятунок. Це вимагає від людини каяття і спокутування гріху, очищення за допомогою Божою. Жертвою очищення є Ісус Христос. У ньому з'єднані дві досконалі і повні природи: божественна і людська. Як Бог Він – Вчитель і Приклад (Спосіб, Зразок), що володіє надлишком сили. Як Людина – Він повідомляє її лю­дям. Приймаючи смерть, Він надолужує людський гріх, повертаючись у безсмертя. Через Христа рятується вся людська природа. І по очищенні і відновленні усього Бог буде «усіляким у всілякому».

Таким чином, людська істота, за богословом, займає граничне поло­ження між «горнім та дольнім» світами, про що свідчить вираз її творення «за образом Бога». Отже, людина створена «за образом», але тільки тоді, коли вона буде здатною «прийняти старшинство по гідності народження... на сущим» вона може розкрити свою «подобу» до Бога. Отці церкви жваво і плідно розмірковували над вживанням слова «подібність». Сенс акценту Григорія Нісського в тім, що «подібність» може перетворитися на «тотож–

1 Див.: Григорий Нисский. Об устроении человека. – С. 13.

2 Там само. – С. 52,53.


Частина П. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

ність» тільки за певних умов. Бог свідомо творить людину не тільки за вла­сним образом, але й як «чоловіка і жінку», тобто як необхідні взаємні про­тилежності, або – джерело фізичного способу людського існування після гріхопадіння першої людини, чим надає можливість біологічного відтворення. Навіщо? Щоб через ланцюг поколінь людина в образі людства вихо­вала в собі прагнення до богоподібності. Останнє має бути результатом до­бровільних, свідомих і цілеспрямованних дій кожного окремого індивіда. Це шлях, довжиною у історію людства. Це шлях свідомого приборкання пристрастей, (які «людська природа додала собі від безсловесної частини»), спершу перетворюючи їх на чесноти (наприклад, гнів за певних умов трансформується у мужність, а страх – у слухняність...), а згодом відкри­ваючи людині мудрість «горнюю», красу Божественного образу. Дослі­дження Григорієм феномену гріха розкривають подвійну (діалектичну) роль останнього. Тобто «гріх» слід розглядати не тільки у негативному сен­сі низведения людини до тваринного існування і втрати зв'язку з Богом, але й як шанс спасіння, за допомогою долання в собі тваринного (скотячого). І древо, від котрого скуштували, порушуючи божественний наказ, Адам і Єва – древо Початку простору, часу, світу скінченного, життя і смерті. Отримавши «початок», цей світ має скінчитись як скінченне. Людині досконалість не дана, а тільки задана, і досягається вона через падіння, «спо­творення» людської природи, але і через поступове самоочищення і здобут­тя повноти. Отже, неминучою буде «всезагальна відбудова» в Божественній тотожності, або апокатастасис. Але, полемізуючи з Орігеном, Григорій розуміє останнє не як просте повернення до вихідного стану, а як людську повноту, в якій людство воскресне як досконалий «вид».

Підсумовуючи все сказане про каппадокійців, слід зазначити, що, вирішуючи суто богословські проблеми, вони посіли гідне місце серед філософів християнської доби запровадженням діалектичного методу.

 

Діонісій Ареопагіт

У «Діяннях Апостолів» сказано, коли ап. Павло прибув до Афін, де розповідав в Ареопазі (Верховному суді) про Бога невідомого і таємничого, а також провіс­тив воскресіння з мертвих, більшість з

слухачів глузувало з нього. І тільки декілька людей, приставши до нього, увірували. Серед них був Діонісій Ареопогіт, якого грецька традиція вважає першим афінським єпископом. Діонісій Ареопагіт – реальна постать. Він був добре освіченим, проте не відомо, чи саме йому належать твори, що широкому загалу стали відомими дещо пізніше. Серед них «Про імена Бо­жі», «Про містичне богослов'я», «Про небесну ієрархію», «Про земну ієра­рхію», десять Послань, тощо. Часто їх називають «Корпус Ареопагітиків».


Історія філософії

Чи належать вони реальному Діонісію Ареопагіту, чи їх писав хтось інший під прикриттям історичного ім'я – не відомо. Серед дослідників є поважні люди як з того, так і іншого боку. Але у будь–якому випадку всі вони відно­сять ці творіння за своїми характером, спрямованістю і проблематикою до доби патристики. Проте, якщо патристи намагались здійснити осягнення містичного сакрального, що міститься у Біблії у раціональний спосіб, то спосіб пізнання, що запропонований Діонісієм у названих працях, можна визначити як містичне усвідомлення розумно організованого світу.

В християнстві, щоб продемонструвати велич Бога, богослови часто підкреслюючи його недоступність жодним актам людського пізнання і ми­слення, удавались до апофатики. Проте, у перші віки апофатизм пов'язу­вався лише з іпостассю Бога–Отця. І хоча філософи з Каппадокії багато зро­били, щоб здолати субординаційність сприйняття християнської Трійці, але остаточну ясність у цю проблему внесла спадщина мислителя під ім'ям Діонісія Ареопагіта. В його творах з величезною силою висувається на пе­рший план апофатизм, проте, він перестає бути приналежністю тільки пер­шої іпостасі, а стає сутністю всіх трьох. Разом з тим, апофатика боговизна–чення «своїм іншим» має катафатику. У світлі надсущих проявів людина пізнає Бога–Творця у його творінні іпостасно. Так, перша іпостась (Отець), розпізнається у єдності багатоманітного світу і символізує саму Єдність, Джерело; друга іпостась (Син) – постає як символ Розподіленої Множинності і третя (Св. Дух) – символізує Благодатне Сходження. Автор привертає увагу до третьої іпостасі. Завдяки їй Божественна «конструкція» Отець–Син отримує характер єдиної динамічної континуальної системи. Без третьої іпостасі друга іпостась перетворилась би на розсудкову систему нерухомих взаємоізольованих моментів. Тому Божественна єдність не може не бути троїстою, чим для неї як Цілого забезпечується вічно творче, надрозсудко–ве, тобто духовне життя. Останнім пояснюється навіть назва третьої іпоста­сі: Святий Дух. її треба інтерпретувати не філологічно абстрактно, а в кон­тексті грецького способу мислення. «Дух» у перекладі з грецької є «пнев–ма». Це символ дихання і життя взагалі. Отже, іпостась Святого Духу до­зволяє в осмисленні Бога усвідомити не тільки динамічну, тобто живу єдність Трійці, але й сконцентрувати увагу на тому, що то є не просте життя, а життя найвищої форми діяльності – «свята духовна діяльність».

Філософське значення «Ареопагітик» полягає в тому, що на прикладі вирішення суто богословської проблематики автор понятійне досліджує співвідношення сутності і явища, особливості загального процесу пізнання водночас з визначенням умов його повноти. Так, дослідження єдиного Бога і Бога в енергійних проявах, тобто іпостасно, приводить його до висновку, що треба відмовитись від дуалістичного розподілення на пізнаване і непі–


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

знаване. Справа в тім, що сутність не тільки передбачає власне явище, але й являється в ньому. Порівняно з мінливістю проявів, «сутність» є дещо ста­ле, незмінне в них. Подібно до того, коли «стольність» як сутність одинич­них столів є чим–то сталим у порівнянні з безліччю її фізичних проявів. Проте, разом з таким твердженням можна наполягати, що сутність також знаходиться в становленні енергійного вираження, отже, містить у собі пе­рехід від абсолютної непізнаваності до сутності, що пізнається. Таким чи­ном, три іпостасі (Отець, Син, Св. Дух) аж ніяк не відділені від величі непі–знаваної сутності Бога. Більше того, вони являються її проявами у світлі енергій Божественної сутності. Отже, іпостасі є не енергіями сутності, а тим, що пізнається відкривається в їх світлі. Наприклад, уявлення про дере­во ми можемо отримати за допомогою уявлень про стовбур, гілки, коріння. Але само дерево ніяк не подрібнюється у своїх властивостях. Так, і сутність будь–чого постає носієм своїх проявів, але ніколи не зводиться до їх суми. Таким чином, іпостасі характеризують сутність, проявом якої вони є, але ця сутність повністю не визначається жодною з них.

Далі, для Діонісія, безперечно, існує межа між Богом і світом (про це йдеться у трактаті «Про божественні імена»1). Вона полягає у принциповій різниці існування Бога і існування світу. Існування Бога є «сокровенна без­межність», до якої нікому не вдавалось наблизитись. Існування ж світу по­лягає тільки у причетності до божественного буття, до «сокровенної безме­жності». Можна сказати і навпаки, що «єдина Божественість» і причетна, і непричетна світу. «...Никто не причащается лишь какой–то Ее части. По­добно этому, все находящиеся в окружности радиусы причастны ее центру, и оттиски печати имеют много общего с ее оригиналом: оригинал присут­ствует в каждом из отпечатков весь, и ни в одном из них – лишь какой–то своей частью. Непричастность же Беспричинной Божественности превос­ходит и это, поскольку ни прикоснуться к Ней невозможно, ни других ка­ких–либо средств для соединяющего с ней приобщения причаствующих не существует»2. Отже, хоча божественне, явлене нам, і пізнається воно тільки шляхом певної причетності до нього, проте, знайти, яке воно є у своєму початку і підвалинах ми не можемо, бо то є вище розуму, вище будь–якої сутності і пізнання3. Ми можемо хіба що посилатися на нього як на Поча­ток, вбачаючи в ньому і Світло, і Причину, і Сутність, і Життя, і Благо, і Любов, і Мудрість, і Всемогутність, і Красу. Наведені означення – суть іме­на Бога, що схоплені різноплановим людським сприйняттям.

1 Див.: Дионисий Ареопогшп. О божественных именах. О мистическом богословии. –СПб., 1995.

2Там само.–С. 61.

3 Див.: там само. – С. 66.


Історія філософії

Але Бог вище за будь–яке ім'я, бо про Нього нічого не можна сказати ствердно, тому що будь–яке ствердження як визначення несе в собі обме­ження, чим передбачається щось «інше». Бог не знає іншого; Бог вище за будь–яке визначення; не знає меж, тому що перевищує їх. У цьому сенс апофатики. Проте, апофатичне «не» не слід тлумачити як просте запере­чення в системі тварних імен. Наприклад, в апофатиці заперечення стосу­ється не чогось конкретного: чуттєвий – нечуттєвий, розумний – нерозум­ний тощо. Навпаки, тут «не» рівноцінно «понад», «над»: розумний – надро­зумний, чуттєвий – надчуттєвий. «Как для чувственного неуловимо и неви­димо умственное, а для наделенного обликом и образом простое и не имеющее образа, и для сформированного в виде тел неощутимая и безвид­ная бесформенность бестелесного, так, согласно тому же слову истины, выше сущностей находится сверхсущественная неопределенность, и пре­вышающее ум единство умов. И никакой мыслью превышающее мысль Единое непостижимо; и никаким словом превышающее слово Добро не выразимо...; Сверхсущественная сущность; Ум непомыслимый; Слово не­изрекаемое. .. Причина всеобщего бытия, Сама не сущая, ибо пребывающая за пределом всякой сущности, – как Она Сама по–настоящему и доступным для познания образом, пожалуй, может себя открыть»1.

Якщо Бог не сприймається ані словом, ані мисленням, то він не може бути предметом пізнання у звичайному розумінні, бо він «вище» за пізнан­ня. Він – Бог безіменний. Він вище за все, «ніщо серед неіснуючого і ніщо серед існуючого»... Тому шлях пізнання відносно Бога – то є шлях відволі­кання і заперечення, шлях замовкання (затихання), щоб усвідомити, відкри­ти Бога, «як вилученого з усього сущого». Отже, божественній Причині не властиві ані слово, ані ім'я, ані знання. «Она не тьма и не свет, не заблуж­дение и не истина; к Ней совершенно не применимы ни утверждение, ни отрицание; и когда мы прилагаем к Ней или отнимаем от Нее что–то из то­го, что за ее пределами, мы и не прилагаем, и не отнимаем, поскольку выше всякого утверждения совершенная и единая Причина всего, и выше всякого отрицания превосходство Ее, как совершенно для всего запредельной» . Крім того, такий шлях передбачає і починається з очищення (катарсис), що передує екстазу. Тобто виходу за усі межі у деякий священний морок, «морок мовчання», «морок незнання». Таке «незнання» – найвище пізнання і просві­тлення у неосяжній безодні Надмудрості, є пізнанням без слів та понять, яке потім може розгортатися у знання, адаптоване логічній свідомості.

1 Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. – С. 15, 17.

2 Дионисий Ареопагит. О мистическом богословии I/ Дионисий Ареопагит. О божественных

именах. О мистическом богословии. – С. 365.


Частина П. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

З іншого боку, Бог є присутнім у всьому, тому все свідчить про Нього (бо усе є наслідком Його творчої, або причинної діяльності) теофа­ніями, або Богоявлениями. Отже, і самого Бога можна назвати безліччю імен, бо кожне ім'я несе в собі всю повноту Богоодкровення. Ґрунтовним поняттям катафатичного богослов'я є поняття божественного промислу. «Промисел» передбачає – сходження Бога у світ, перебування в ньому і повернення до Себе – це коловорот божественної любові. Проте, «схо­дження» і «повернення», згідно з християнським розумінням Бога, і всу­переч античному еманатизму, не порушує єдності і тотожності божест­венного буття. Діонісій вважає, що за діями Своїми Бог має багато імен, але в простоті Свого власного буття Він вище будь–якого слова і імені.

Серед імен, що надають Богові як Причині, християнський автор ви­діляє загальні імена Божі та імена, що пов'язані з Його іпостасями. Загальні імена властиві всій Трійці як Богу. Всі визначення апофатичного і катафа­тичного богослів'я – то є імена загальні, бо у божественному промислі при­сутня вся Трійця. І навпаки, всі імена свідчать про єдність Божества. Іпос­тасні імена (Бог Отець, Бог Син, Бог Дух Святий) пов'язані: по–перше, з означенням особливих властивостей ликів: «ненароджений», «народже­ний», «благодатне сходження»; по–друге, з проявами богоначалія, де остан­ні – суть символи «Єдності», «Творення», «Упорядження життя». Іпостасі єдині, але не злиті відповідно до причетності до Божественної єдності.

Знання про божественні імена для Діонісія Ареопагіта – це можливо­сті відкриття Бога у світі і можливості шляху людини до Бога. Тому з вчен­ням про божественні імена і «містичним богословієм» пов'язане вчення про ієрархії: небесну і земну. Згідно з ним світ – це світоустрій, світобудова, що просякнута ідеєю ладу, строю, або «благостоянія». Усе ранжировано і під­порядковано. Спосіб підпорядкування нижчих чинів вищим – це є ієрархія. Божественна ієрархія є градацією священних чинів, які вишикувані за рів­нем знання і діяльності; за глибиною уподібнення до божественної просто­ти і богонаслідування. Мета божественної ієрархії полягає у можливому богонаслідуванні і воз'єднанні з Богом. Спосіб діяльності божественної ієрархії можна порівняти з «системою дзеркал, що відбивають у собі образ Бога». «Дзеркала» ті ясні і чисті, та кожному наступному (нижчому) чину дають божественного сяйва стільки, скільки йому прийнятне і припустимо. Вищі чини освічують нижчих. Початком божественної ієрархії є Божест­венна Трійця – джерело життя і єдності. Далі вишукується небесна ієрархія – драбина, що втілює в собі любов до Бога і досвід спілкування з Ним. Не­бесна ієрархія, або світ гарній є посередником між Богом і світом дольнім. Вона – провідник для земної ієрархії. Вона складається з трьох троїстих


Історія філософії

чинів: перший – херувіми, серафими, престоли; другий – господства, сили, власті; третій – начала, архангели, ангели '.

Далі шикується світ дольній, або земна ієрархія. Якщо мета небес­ної є злиття з Богом, то земна ієрархія символізує відхід від Бога, нестачу добра, тобто зло. Тому її призначення забезпечити тільки богонаслідуван–ня, але не злиття з Ним.

Якщо коротко підсумувати мету творчості Діонісія Ареопагіта – ав­тора однаково таємничого і геніального, то вона полягає у логічному роз­гортанні сенсу християнської любові, а також в усвідомленні людського призначення. «Любов до Господа є рушійна сила, Його прояв і звернення до Нього – вічне замкнене коло, що бере початок у Добра і в Добро пове­ртається». Отже, невипадково, що спадщина загадкового автора завжди привертала увагу і християн, і дослідників християнської філософії.

Максим Сповідник

Останнім визначним оригінальним візан­тійським християнським мислителем, що підбив підсумок грецької патристики, був Максим Сповідник (бл. 580–662 pp.). Як богослов, визнаний авторитет у справах

віри він багато зусиль приклав для того, щоб гармонійно поєднати плідність східної уяви про єдність Христа з західною ідеєю про Його внутрішню дво­їстість. Виступав як провідний опонент монофелітства (доктрини про наяв­ність у Боголюдини Христа лише однієї волі – Божественної). VI Вселенсь­кий собор, що визнав наявність во Христі не тільки Божественної, але й людської волі був, у значній мірі, плодом його роздумів, його молитов, му­ченицьких свідоцтв. У 645 р. він переміг на диспуті з монофелітами в Кар­фагені, але у 653 р. був арештований, підданий катуванню шляхом відти­нання язика і правиці. Помер Максим Сповідник у вигнанні.

Літературна спадщина значна і досить різнобічна. Деякі з творів увій­шли до складу «Добротолюбія» («Глави про любов», «Подвижническе сло­во у запитаннях учня і відповідях старця»), «Теологічні нотатки», «Містаго­гія», «Коментарі до праць Діонісія Ареопагіта і Григорія Нісського» тощо.

Філософські погляди Максима Сповідника забарвлені сильним впливом Діонісія Ареопагіта, в розповсюдженні і визнанні доктрини яко­го він зіграв важливу роль, що не виключає самостійності певних позицій. Праці Максима за масштабом дорівнюють богословським «сумам», що будуть характерними для періоду схоластики. У них він використовує і платонівський стиль мислення, і категорії Арістотеля, хоча за формою і спонуканням то були творіння містика.

' Докладно див.: Дионисий Ареопагит. О небесной иерархии. – СПб, 1997.


Частина II. Середньовічна філософія та філософія доби Відродження

Світ, за Максимом, був створений у ході послідовних розподілень, і завдання людини – здійснити у певній послідовності його синтез. Сповна це призначення здійснюється во Христі, що возз'єднує космос і історію і повертає людству його роль посередника. Цей процес досягає кульмінації у спілкуванні святих, що являють образ прийдешнього Христа. Людина, як особистісний образ Логосу, має розкрити і принести в дар Богові логос всіх речей, їх духовні сутності. Так людській раціональності дарується нескінченна творча сила, що дозволяє поєднати і перетворити світ. Як бачимо, наведене розуміння призначення людини є більш радикальним, ніж у Діонісія Ареопагіта.

На глибоке переконання Максима Сповідника, людина вільна. Про­те, її дійсна особиста свобода заблокована егоцентризмом. Христос віднов­лює нашу природну свободу ціною свого повного любові життя і мучени­цької смерті. Максим переконаний, «через віру і милосердну любов» ми творимо себе за образом буття Христова і через те, завдячуючи цій зустрічі, беремо участь у взаємопроникненні Божественної і людської енергій, яке здійснюється в Його «складовій іпостасі». Тоді бажання отримає свій дійс­ний зміст у Боголюдській реальності доброчинностей, що поєднуються у любові. Людське існування перетворюється на літургію космізацією «та­їнств». Максим наголошує, що обожнення можна досягнути лише в шля­хом довгої боротьби, проте, воно являє собою природне завершення розви­тку людини, яка відкрила для себе своє власне буття. «Бог завжди бажає втілиться в тих, хто цього гідний». Але «віра без справ мертва, як і справи без віри». С цього моменту людину рушить сила, що перевищує її розумін­ня, але яка завжди була потенційно присутня в ньому. Тільки тоді душа усвідомлює, що єдиним способом пізнання Бога є її злиття з Ним.

Підсумовуючи, підкреслимо, християнський Захід завжди наголо­шував на моральнісному спілкуванні з Христом, на духовному пережи­ванні людиною Його синівства. Християнський Схід, зі свого боку, наполягав на онтологічній причетності людини Божественним енергіям. Тому богослов'я Максима Сповідника – блискучий синтез обох підходів, що вказує на його актуальність.

 





sdamzavas.net - 2020 год. Все права принадлежат их авторам! В случае нарушение авторского права, обращайтесь по форме обратной связи...